Re: цензії

Вона розповідає про хлопчика Устима, що разом з родиною проживає у містечку неподалік від окупованого Донецька та лінії фронту. Він вчиться жити у новій реальності: з замінованими полями поряд з домом, рідними, що полишили свій дім, та вибухами, що час від часу змушують усіх ховатись до підвалів. Але поряд з ним його батьки та вірні друзі – собака Жменька та безпілотник Ел, що літає над українським Донбасом, знайомиться з військовими та має велику мрію.

«Я писала «Абрикоси» у лютому-березні 2021 року. Давно хотіла написати для дітей про війну, і про дітей в умовах війни, про почасти болючий, але важливий досвід, який, як я тоді це сприймала, і як, власне, й було – зрозумілий лише частині українців. Пам’ятаю, мені думалося тоді, що через такі історії пережиття мешканців Сходу можуть стати ближчими тим людям, які і до, і після 2014 року жили у регіонах, далеких від бойових дій. Бо спільність досвіду дозволяє знаходити порозуміння, а ця спільність досвіду, мені здається, можлива не лише «буквально», а й через літературу. Але зрештою все склалося так, що готувати верстку книги до друку ми закінчили буквально за кілька днів до 24 лютого, а тоді війна охопила всю країну. Тепер ця історія – лише символічний фрагмент того, що переживаємо ми всі. Тому, можливо, впізнати себе у її героях зможуть набагато більше людей, ніж мені хотілося би», – розповідає про книгу авторка Оля Русіна.

«Абрикоси зацвітають уночі» – світла історія про добро, допомогу людям і тваринам, безпеку, захисників, що оберігають наш спокій, а ще про життя, яке триває попри все, перемогу та відчуття, що на вулиці неодмінно цвістимуть абрикоси. У цій книжці багато такого, що може здатися казкою, але вона про справжніх людей і безпілотників, які досі літають й охороняють українські землі, а ще — мріють.

«Під час написання книги мені дуже допомогла Марія Берлінська, яка розказала все про те, які безпілотники використовувалися на Донбасі на самому початку війни, як вони виглядали та функціонували. Ми не були знайомі, її просто тегнули під моїм постом на фейсбуці, вона запропонувала зідзвонитися, і ми поговорили. Я сподіваюся, що після війни зможу подякувати їй вже особисто. Також, попри те, що в історії є казкові елементи, а сама вона радше символічна, аніж документальна, мені хотілося, щоби в ній можна було знайти окремі деталі реального життя. Так там опинилися згадки про фільм «Атлантида», радіо «Тризуб ФМ» чи історія волонтера Леоніда Краснопольського з Донецька, який возив для українських військових приціли нічного бачення через блокпости «ДНР», ховаючи їх у коробки від системних блоків комп’ютерів, — продовжує Оля Русіна. — А загалом мені хотілося створити історію про життя попри все; те, яке на ставиться на паузу навіть тоді, коли ворог намагається позбавити тебе всього, що для тебе цінне. Бо є речі, важливість яких йому не зрозуміти і до яких йому не дотягнутися. А жити й робити все від тебе залежне навіть у найтемніші часи — це також боротьба».

Подій книги розповідають читачам про 2015 рік, але після 24 лютого 2022 року, почуття, що переживають головні герої, резонують у мільйонів дітей та дорослих по всій країні. А містечко, що читачі зустрічають на її сторінках, є збірним образом усіх населених пунктів, у двері яких постукала війна.

Після перемоги України книга вийде також у паперовому форматі. Художнє оформлення виконала Катерина Сад.

Оля Русіна – письменниця, журналістка, перекладачка. Народилася та живе в Києві. Авторка книг для дітей «Сестричка», «Сімейка Майї», «34 сонячні дні і один похмурий». Закінчила бакалаврат з полоністики в КНУ ім. Т. Шевченка та бакалаврат з журналістики в Ягеллонському університеті в Кракові. Першу повість «Сестричка» написала у 15 років. Книга була номінована на премію «Книгу року ВВС-2012» та отримала нагороду «Дитячий вибір» на Міжнародному літературному фестивалі у Львові. Працює редакторкою та кореспонденткою для українського тижневика у Варшаві «Наше Слово», журналісткою на «Громадському радіо», перекладає з польської мови.