У час написання цього тесту потрапила мені на очі одна «вбивча» новина з інтернету, що не могла не зачепити за живе. Відоме в Україні та за її межами видавництво раптом заявило, що переходить з друку українських книг на російські. Бо так, бачте, несприятливо складається кон’юнктура; бо економічно невигідно служити українській книзі, бо винна влада, ринок, «воріженьки» чи ще хтось там…

І це в Україні. Після справді книжкового українськомовного буму 2019 року. Після багатьох, сприятливих і в політичному і в суспільно-патріотичному сенсі подій і явищ.

Тим із більш увиразненим емоційним сприйняттям знайомився з новим  двокнижжям шановного й талановитого автора професора Миколи Тимошика, яке не побоюся відразу оцінити як незрівнянне.  

Вислід вивчення досі незнаної теми – понад 1000 книжкових сторінок 

Загалом обсяг цих двох книг складає понад одну тисячу сторінок. Обидві видані ошатно, щедро проілюстровані рідкісними і промовистими світлинами, і містять десятки і сотні цікавіших одна за одну, фактично невідомих загалу, історій про те, як творили українське друковане слово жменька мрійників і одержимців на чужині, в яких умовах, за які копійки і для чого  вони це робили.

Тому зупиню увагу на одній із них – тій, що присвячена з’ясуванню феномену українського книговидавничого руху на чужині.

Ця унікальна книга спонукає до глибокого осмислення того багатющого пласту інформації, який підняв автор, мандруючи українськими архівами і домівками Великої Британії: від туманного Альбіону до зеленої Шкоції.

Особливо починаєш розуміти - як було цим подвижникам розбудовувати наше друкарство на чужині, коли подорожуєш тими самими осередками українського організованого життя, зустрічаєшся з учасниками подій, за допомогою добрих людей знаходиш ночівлю й горнятко чаю в якомусь гуртожитку при українському монастирі, чи в редакції газети. Це те, зробив автор книги, втілюючи свій масштабний задум, який , здавалося, не підйомний одній людині.  

Дві відмітні риси новинки

Перша відмітна риса книги, яку хотілося б відзначити – це її людяність. Автор не йде від абстрактних «історичних передумов», «соціально-економічних причин» та інших узагальнених конструкцій. Він змальовує післявоєнну генерацію українців, людей, які, після поневірянь в таборах військовополонених та «Ді-Пі», опинилися у Великій Британії. Змальовує не структурно, в якомусь окремому розділі своєї книги, а «наскрізно», «вплітаючи» життєписи подвижників у цікаво виписані  сюжети.

Микола Тимошик відзначає, що це були не лише життєво загартовані люди, але й ідейно вишколені, адже багато з них пройшли лави дивізії «Галичина», УПА або підпілля ОУН в Україні. І така увага до їх минулого, яка проходить через усе дослідження, ніби розкриває нам секрет їхньої стійкості в еміграційних умовах та успішності Справи, за яку вони взялися. Вони, світоглядно сформовані в умовах боротьби за Україну, дивилися на світ українськими очима.

На цьому тлі виокремлюються особливо яскраві постаті, розповідається про їх життєвий шлях, взаємовідносини з друзями по справі (не оминаючи й складних і малоприємних моментів) та навіть звички й мистецькі захоплення.

Проте, українці післявоєнної доби були не першими нашими земляками на британських островах. У міжвоєнний період тут діяли Українська дипломатична місія УНР, Українське пресове  бюро Якова Макогона та інші організації, які в тому числі займалися й продукуванням  та розповсюдженням української преси – і українською, і англійською мовами. Але досі знання про це були мізерними не лише у дослідників з України, а й серед українського громадянства в Англії. Тому до заслуг автора треба віднести й те, що він, на основі джерел, дослідив і цю тему.

Другою особливістю популярно написаної наукової праці професора Тимошика є те, що він є першим істориком українського друкарства, ба ширше, життя українців у Великій Британії. Ще ніхто з дослідників не брався за цю тему взагалі, і, більш того  - з такою ґрунтовністю й розмахом. Раніше в спеціальній літературі траплялися поодинокі огляди україністики в англійських архівах та бібліотеках. Але не було:

а) узагальненого погляду на українські видавничі установи в Британії;

б) детального аналізу діяльності кожної установи, її висвітлення в історії, як неповторного явища, створеного жертовними зусиллями наших емігрантів.

 Коли я вперше приїхав до Британії в наукове відрядження у 2007 році, здавалося, що пройдуть ще роки й роки, перш ніж вдасться зібрати відомості про українські установи, які більшою чи меншою мірою багаті на архівну спадщину. Зібрати для того, щоб згодом скласти якийсь початковий довідник і зрозуміти, як із тим багатством працювати далі.

Професорові Тимошику вдалося це втілити в життя набагато швидше на сторінках своєї монографії.

Чим була для емігрантів українська книга і преса

Характерно що автор, знайомлячи нас із початками українського друкарства у Великій Британії, робить «екскурсійні відступи» в історію світової та української друкарської справи (розділ 1), подає систематизований погляд на типи видавничих осередків, їх географію, наклади, формати і навіть торкається теми друкарських помилок. Це робить видання захоплюючим джерелом інформації не лише для спеціалістів, а значно розширює коло читачів. Зокрема, я знайшов у ньому чимало підтверджень розповідей працівників друкарні Української Видавничої Спілки (нині – Українська Інформаційна Служба в Лондоні), які розповідали про різні технічні тонкощі свого ремесла та про «агрегати», на яких доводилося працювати їх попередникам зі старшого покоління.

Дуже потрібною, на мою думку, частиною  вступу, є «мотиваційний розділ» під назвою «Чим була для емігрантів рідна книга й газета?».

Перед ним тут, у короткій, але яскравій конспективній формі окреслюються такі важливі для збереження українського духу на чужині, чинники, як: комунікаційний, інформаційний, ідентифікаційний, мовний, релігійний, чинник друкарства, меценатства тощо. І потім наводиться цитата, - звернення до українського громадянства: «Викурім на 10 цигарок менше на місяць, останьмось дома і не йдімо одного вечора на місяць до кіно чи «на пиво», а призначімо цей видаток на рідну пресу, якщо маємо нагоду, купімо бодай одну книжку чи журнал на місяць».

Автор слушно робить висновок про два головних мотиви, які спонукали українців розпочати книговидання в Британії:

- духовний голод емігрантів;

- чуття обов’язку кращих їхніх представників перед вимушено полишеною Батьківщиною.

Перші на британських островах

Надзвичайно інформативним є розділ 2 «Початки», де проаналізовано  книги, які видавалися з практичною метою – допомогти виїжджаючим до Англії освоїтися в новому середовищі і, одночасно, не втратити духовний зв’язок з Україною. Автор детально розглядає кожне, знайдене ним видання того, початкового періоду: «На дорогу», «Спіть, хлопці, спіть…» (автор перокнливо довів, що це – перше видання українців у післявоєнній Великій Британії), «Чому я не хочу вертатись до СССР» І. Багряного та інші. Ведеться оповідь про кожне з них через детальну призму: історії друку, авторства (тексту та ілюстрації), актуальності виходу в світ, унікальності (досліджуючи схожі аналоги в українському друкарстві), і, звичайно, змістові акценти. Все це, разом з ілюстраціями титульних обкладинок, створює в читача цілісне уявлення про кожну з цих книжок.

У підрозділі «Перші книги» автор також порівнює твори Тараса Шевченка, видані в діаспорі, з тими, вихолощеними примітками й коментарями, збірками його поезій, які виходили друком в УРСР. Можу, принагідно, підтвердити, що твори Шевченка трапляються, при перегляді книгосховищ діаспори досить часто, і не знаю, чи скоро ми складемо бодай приблизне уявлення про кількість і найменування виданого за межами України, або побачимо перелік збережених раритетів попередніх епох.

У розділі про діяльність перших українських книгарень на Британських островах, дуже влучно змальовано книговидавничий рух, як «чотири колеса єдиного воза», де «колесами», відповідно, є: автор, видавець, друкар та книгоноша. Далі  - автор робить детальний розбір діяльності цих суб’єктів, ілюструючи свою розповідь численними цитатами з різних видань. На основі цих прикладів він, зокрема, досліджує  зростання кількості напрямків, за якими читачі вишукували собі й родині потрібні видання.  

По-особливому Микола Тимошик описує історію перших друкарень та торкається життєписів тих, відданих Справі особистостей, які в них служили. Повторюся, що діяльність цих людей в українських видавництвах більше нагадує віддану й свідому службу, аніж просто роботу. Подібне ставлення до дорученої ділянки діяльності автор спостерігав також і в інших країнах, де свідомі українці-емігранти змогли побудувати «паралельну Україну». А оскільки в «тій Україні» ніколи не було ні колгоспів, ні п’ятирічок, ні соцзмагання, то в ній і збереглося ще те, первісне, «совісне» ставлення до праці, яке так характеризувало наших попередників.

В особливий вид видавничої продукції автор виділяє календарі. Він робить екскурс в історію їх видавництва, виділяє ознаки діаспорних календарів і дуже детально (включно з технічними даними й аналізом особливостей змісту) характеризує основне й наймасовіше видання цього напрямку – «Календарець українця у Великій Британії».

Про головні видавничі осередки

У третьому розділі «Головні видавничі осередки» ідеться про головні  центри не лише українського книговидання, а й громадського життя у цій осібній країні Західної Європи. Це передусім добре відомі серед чужинців Союз Українців, Українська Видавнича Спілка, Об’єднання Бувших Вояків Українців, Спілка української Молоді.

Фактично, так і було: політично структуровані українці засновували організацію й видавництво для поширення своїх ідей, планів і думок. Тому політичного керівника часто називали «редактором», а політичний провід – «редакцією», «дирекцією» та ін. Особливо приємно, що автор дослідив та уточнив чимало моментів історії Української Видавничої Спілки (тепер Української Інформаційної Служби) та Музею Української Визвольної боротьби ім. С. Бандери. Ще під час наших перших зустрічей «на Лондонщині» він дуже допоміг УІС, відібравши в окрему колекцію книги, видані нашою установою на 200 Liverpool Road. Також ніколи не відмовляв у фахових порадах, яких ми потребували, формуючи архів ОУН та розробляючи його сайт www.ounuis.info

Цей розділ багатий різносторонньої інформації і такі цікаві питання порушені, що він би заслуговував на окрему увагу і рецензію, як єдине, поки-що, узагальнене дослідження діяльності найпотужніших українських організацій у Британії. Це – в майбутньому…

Проте, дві характерні історії хотілося б згадати тепер. Перша – це біографія Іванки Мащак (параграф «Авторка книжки – колишня каторжанка ГУЛАГУ»), з якою також маю честь бути знайомим. У лондонському  Музеї Української Визвольної боротьби ім. С.Бандери зберігається одна з перших мистецьких робіт пані Іванки – вишита «доріжка», яку вона виготовила у 1951 р. в більшовицькому концтаборі Хінканджі (з яких матеріалів – то окрема тема). Через чотири роки – у 1955-му, вона подарувала її своїй подрузі, яка закінчувала 10-літній термін ув’язнення в ГУЛАГу. Ще через 25 р., - у 1980-му, інша жінка передала цю вишивку до музею. І через 68 років (17.06.2019) наша героїня побачила свою роботу знову. В згаданому музеї, поряд з мистецькими виробами інших політкаторжанок.

Друга історія пов’язана з виданням Етнографічної карти Південно-Західної України В. Кубійовича, здійсненим надзусиллями ОБВУ. Справа в тому, що карта була створена ще до війни, але не надрукована. За запізніле втілення цього проекту і взялася Управа ОБВУ на початку 1950 р. Розробники проекту усвідомлювали, що фінансово він є збитковим, і це ще м’яко сказано (внаслідок його реалізації ОБУВ на роки потрапило в т.зв. боргову яму). Але в дебатах переважила думка – все-одно розпочати видавництво карти. Бо потреба відповіді на питання належності «східних кресів», яке почали педалювати польські історики переважила фінансові ризики. Ось такі пріоритети бачили перед собою наші попередники.

Як українців підтримали чжинці

В окремому розділі професор Тимошик робить аналіз англомовних видань, серед яких особливу увагу приділяє виданням Шотландської Ліги за Європейську Свободу (Scottish League for European Freedom). Ці видання свого часу зробили дуже багато для формування серед іноземців правдивого погляду на Україну та її боротьбу за державну незалежність. І сьогодні, в світлі теперішньої інформаційної та військової агресії Росії проти України, постає потреба їх оцифрування та виставлення онлайн. Це дасть нашим історичним і політичним аргументам «друге дихання», завдячуючи, в тому числі, й цьому дослідженню.

Що таке книжки-обманки

Варта високої оцінки увага автора до зусиль УІС з виготовлення пропагандистських видань, замаскованих під радянські (Розділ 5 «Підривна література для СССР»). Різними каналами ці видання потрапляли до читача в Україні. І що ж читач бачив?

Збірник документів «З історії колективізації сільського господарства західних областей УРСР» (К. Наукова думка, 1976. 640 с.), всередині виявлявся працею С. Бандери «Перспективи Української революції», Матеріали XXV з`їзду Компартії України після частини доповіді Щербицького ставали Матеріалами V Великого Збору ОУН, а в праці проф. Ю. Римаренка «Український буржуазний націоналізм – ворог інтернаціонального єднання трудящих» із сьомої сторінки можна було читати книгу Миколи Лебедя «УПА».

Таким чином, обмін інформацією між структурами революційної ОУН й репрезентованою ними УІС з одного боку та населенням поневоленої України – з іншого, був взаємокорисним. Він дозволяв «тримати руку на пульсі» подій, вдосконалювати ідеологічну й пропагандивну роботу. Також – сприяв поширенню ідей визволення України серед народу, змінював свідомість мас.

Можна все далі й далі перелічувати розділи й підрозділи цього, надзвичайно насиченого інформацією, цікавого й потрібного видання, вирізняючи окремі деталі, захоплюючись блискучим стилем розповіді, широтою охопленої теми й невтомністю дослідника. Безумовно, інші спеціалісти знайдуть і підкреслять якісь інші, підмічені ними, особливості, можливо, їх зацікавить якась підтема і вони захочуть її окремо дослідити.

На мій погляд, крім багатьох вже названих вартостей, найбільша моральна цінність книги в тому, що в ній піднято  «на білий світ» постаті тих подвижників українського друкарства, про яких ми би ніколи не довідалися так комплексно:

а) через їх скромність і, внаслідок цього, помітну нині скупість джерел.

б) через їх зайнятість (бо коли розповідати світові про себе, якщо треба – про Україну?).

***

Спостерігаючи за плідною творчістю Миколи Тимошика, який уже дослідив джерела і видав монографії з історії українського друкарства в інших країнах (особливо цікавою є його книга про Італію, де провели в наметовому містечку під Ріміні  два тяжкі роки вичікування своєї долі близько десяти тисяч майбутніх британських українців із дивізії «Галичина»), ми розуміємо, що «британською темою» професор свідомо «замикає» цикл своїх діаспорних досліджень. А якими будуть нові теми – знає лише він.

Варто сподіватися, що цей унікальний  і надто актуальний натепер цикл досліджень досі незнаного материка – Українська Діаспора – автор надалі не полишить.
  

* Тимошик М. Українська журналістика в діаспорі: Велика Британія. К.: Наша культура  і наука, 2021. 512 с. ;

Тимошик М. Українське книговидання в діаспорі: Велика Британія. К.: Наша культура  і наука, 2021. 484 с.