Тут – визнані майстрині Ярослава Павличко (осягнення Всесвіту через українське; тому погоджуюся з тутешньою ж авторкою відгуку на її нову збірку «Львів на камені писаному», 2017 – з  Оксаною Шалак: «…це поезія глибинного переосмислення української історії…»), Ірина Вовк (осягнення рідного від цивілізаційно-всесвітнього, що, можливо, надиктовує їй чіткіші ритми й рими), а також Оксана Бігун (безоглядна втеча з «пастки  життя»; за теж тутешнім автором відгуку на її двокнижжя в одному виданні «Відстань до кордону» і «Лабіринт», 2018, Віктором Палинським, – творчиня «закритої відкритості»).

Натомість Любомир Михайлів і Петро Остап᾿юк – талановиті прихильники поетично виваженого погляду на очевидність, правда, з нотками ностальгії за свободою «між літер».

Відтак і Теодозію Зарівну, з її великим романним фрагментом «Мовчання цезію» (не ягняче...), сприймаю передовсім як поетку у прозі, навіть густо історичній та соціальній, – завдяки часово-просторовій мобільності й заразом душевності, увазі до подробиць як явищ і навпаки. А повість-спогад Левка Різника «Форум Романа Лубківського» видається щирою сплатою боргу часові, що «був колись нашим»; оповідь жвава, картинна, із дрібкою іронії, з культурницько-краєзнавчими й політологічними сплесками, зі сприйнятливою аргументацією валенродизму.

Ваговито-переконливий блок злободенної публіцистики й есеїстики: «Навіть ˮяструбиˮ кажуть, що розпад Росії неминучий» Мирослава Левицького (про нутряне самопожирання агресивної «московщини» тут і там), «Мовляни» Богдана Смоляка (інвективний зріз мовних проблем в Україні), «Юліян Головінський [1894–1930]: воїн і месник» Володимира Гаюка й Олександра Масляника (відгук на книгу Всеволода Іськіва про українця достеменно арійського стандарту).

Культурницька есеїстика представлена відкривавчими текстами «Український енциклопедист  Іван Лисенко» Володимира Грабовського, «Відлуння солов᾿їного співу» Мар᾿яни Зубеляк (про сопрано європейської слави Олександру Любич-Парохоняк, 1892–1977), «Через пісню відроджувати Україну» Оксани Захарчук (до 25-ліття народного хору «Нескорені»). Журнал прощається з подвижником у царині слова, світлої пам᾿яті Степаном Пушиком оприлюдненням його ґрунтовної розвідки «Саркофаг автора ˮСлова о полку Ігоревімˮ, поминальним словом львівських друзів і шанувальників, проникливо-гіркими віршами Петра Шкраб᾿юка («За Брамою») і Богдана Томенчука («Файні люди, вони найфайніші такі...»).

Есеїстика літературна, критика розмаїті й оригінальні (включно зі згаданим напочатку): комплексний огляд Надії Гаврилюк чотирьох книжок перекладів Андрія Содомори – Сапфо, Алкей, Архілох, Теогнід (авторка – надійна провідниця межи проблем античної особистості, розв᾿язання яких не піддається й нині…); вдала спроба Артура Сіренка оглянути жанрову елегійність у донецькій літературі та філософії (крізь долі авторів, майже невідомих, знищених разючою невідповідністю покликання і мерзенних суспільних обставин); розгляд Юрієм Горблянським поетичної книжки Михайла Зарічного «Просто сто сторінок» (2017), – правдиво гідний поета-експериментатора; докладний опис Миколи Дупляка скарбів однієї книги – незвичайного двомовного видання Франкового «Мойсея» (2017), до якого предметно причетні Віра Річ, Євген Безніско, Роксоляна Зорівчак, Дмитро Павличко, Богдан Тихолоз,  Ліліана Тарапацька…

Нові можливості жанрового збагачення, оздоровлення сучасного віршованого гумору й сатири засвідчують добірки Івана Лучука (соковито-вибухові «Львівські лімерики»), Олега Короля (добротне традиційне жартування, щодо мовних негараздів – несподівано й далі за Глазового), Миколи Суржка (зарадність у жанрі класичної байки).

Роман Горак, у своєму доброзичливо-вичерпному стилі, пише про талановитого й жертовного галичанина Михайла Макара, художніми речами (полотна видатних малярів, старовинні годинники) з багатющої колекції якого, а також екслібрисами Валерія Дем᾿янишина, оформлено журнал.