Re: цензії

28.03.2024|Ігор Чорний
Прощання не буде?
20.03.2024|Наталія Троша, кандидат філологічних наук
Світиться сонячним спектром душа…
У роздумах і відчуттях
20.03.2024|Валентина Галич, доктор філологічних наук, професор
Життєве кредо автора, яке заохочує до читання
20.03.2024|Віктор Вербич
Ніна Горик: «Ми всі тепер на полі битви»
18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
Головна\Події\Презентації

Події

22.08.2017|07:42|Буквоїд

5 новинок видавництва Жупанського до Форуму видавців

Новинки Видавництва Жупанського до цьогорічного Форуму видавців у Львові.

Амброуз Ґвіннетт Бірс (1842–1913) – американський класик, який вважається прекурсором «чорної літератури» ХХ сторіччя. Відомий передовсім як майстерний автор короткої прозової форми, Бірс високо цінувався сучасниками і здобув шану наступників, певною мірою вплинувши на подальший розвиток англомовної химерної і готичної літератури. Амброуз Бірс з притаманною йому гостротою і жорсткістю багато пише про свій досвід участі у Громадянській війні, в якій він воював на боці Півночі, що ліг в основу однієї з його найвідоміших збірок «Оповіді про солдатів і цивільних». Не менш відомою збіркою Бірса є «Чи може таке трапитися?», де він творить літературний канон «страшного» і «надприродного».

Життя Бірса важко назвати щасливим: розлучення з дружиною та її смерть, загибель старшого сина на дуелі, смерть молодшого від хвороби, обтяженої алкоголізмом – вочевидь, усе це й надало того особливого трагічного і містичного забарвлення творам Бірса. А загадкове зникнення письменника і його ймовірна смерть у 1913 – на початку 1914 року і досі слугують темою для різних інтерпретацій, які знайшли відображення у творчості таких відомих письменників, як Г. Ф. Лавкрафт «Щось на порозі», Р. Гайнлайн «Втрачений спадок», Роберт Блох «Люблю блондинок» та ін. Місце поховання Амброуза Бірса і досі лишається невідомим.

Вашій увазі пропонуються твори, що свого часу виходили у трьох найвідоміших збірках Амброуза Бірса, американського класика і творця темної готичної літератури – «Оповіді про солдатів і цивільних», «У вирі життя», «Чи може таке трапитися?»

Інший класик літератури химерного і надприродного, Г. Ф. Лавкрафт, високо цінував творчий доробок Бірса, який певною мірою вплинув і на нього самого. ГФЛ, зокрема, зазначав:

Ближче до справжньої величі перебував ексцентричний і похмурий журналіст Амброуз Бірс, який теж брав участь у Громадянській війні, але вцілів і написав декілька безсмертних оповідань, а потім зник 1913 року в загадковому тумані, немов створеному його власною зловісною фантазією. Бірс був відомим сатириком і памфлетистом, однак своєю літературною славою він завдячує похмурим і жорстоким оповіданням, переважна частина яких пов´язана з Громадянською війною і які складають найяскравішу та найдостовірнішу картину, що будь-коли існувала в літературі. Правду кажучи, всі оповідання Бірса належать до літератури жаху, і якщо багато з них торкаються лише фізичного чи психологічного жаху Природи, то найвизначніші ведуть мову про надприродне зло і вносять значний вклад в американський фонд літератури про надприродне.

Переважна більшість цих оповідань українською мовою публікується вперше.

Зібрання творів. / Амброуз Бірс; пер. з анг. Олег Король. – К.: Вид-во Жупанського, 2017, 390 с.: – (Майстри світової прози).  

Цитата:

Якби ви побачили маленького Джо, що стояв на розі вулиці під дощем, навряд чи припав би вам до вподоби цей хлопчик. Була це нібито звичайна собі осіння злива, але вода, що падала на Джо (він ще не доріс до віку, щоб вважатися правим або винним, а отже, не підлягав закону про справедливу відплату кожному по заслугах), мала вельми особливу властивість – була темна й липка. Дивовижна, навряд чи можлива річ навіть у Блакберґу, де траплялося чимало справді незвичайного. Наприклад, десять чи дванадцять років тому тут пролилася злива з жабенят. Її достовірно засвідчено в тогочасній хроніці, причому запис закінчився не зовсім доречним зауваженням хроніста, що таке природне явище припало б до смаку французам.

 

Вінстон Черчілль відкрився для українського читача з вельми несподіваного боку – ще з радянських часів за ним міцно закріпилося реноме могутнього стовпа британської колоніальної імперії, поборника всього, що в розумінні комунізованих націй пов’язувалося з демократією і прагненням народів до свободи, такого собі герольда холодної війни. Але своїм твором “Саврола” автор, напевно, подивує всіх, хто цікавиться його величезною літературною спадщиною, адже дотепер його знали як яскравого публіциста й мемуариста, а тут він подарував нам не менш яскравий зразок прози. “Саврола” змусить навіть найприскіпливіших читачів поставити під сумнів імперіалістичну сутність автора, адже він недвозначно стає на бік усього прогресивного і демократичного, виразником чого виступає головний герой роману. Не менш переконливо в творі затавровано спроби правлячого в країні Лавранія режиму придушити виступ народу проти тиранії і обмеження демократичних свобод, і тут дивним чином проявляються алюзії-порівняння двох майданів, лавранійського і київського, розділених величезним часовим простором, а проте споріднених завдяки боротьбі за однакові для обох цінності – громадянські свободи й людську гідність

Саврола: роман/Вінстон Черчілль; з англ. пер. В. Носенко. – К.: Вид-во Жупанського, 2017. – (Лауреати Нобелівської премії). – 240 с. 

Цитата

Увагу літописця привернуть небагато великих подій, і він вважатиме за потрібне відобразити лише відкриття коледжів, прокладення залізничних колій і каналів, не забуваючи при цьому чудовий вислів Гіббона про те, що історія є «не що інше, як опис злочинів, безумств і нещасть людства».

 

Йелле Роймер (1953 р. н.) директор природничо-історичного музею в Роттердамі, професор Утрехтського університету, палеонтолог, автор багатьох монографій. У цій книжці Йелле Роймер розмірковує над еволюцією людини, перспективами її розвитку та намагається, наскільки це можливо, спрогнозувати майбутнє людського виду, виходячи з мільйонів років історії життя на Землі.

Яке майбутнє чекає на людство? Чи існуватиме наш вид через тисячу, десять тисяч, мільйон років? І якщо існуватиме, то в якому вигляді? Все вказує на те, що людство проживає останні блаженні часи індивідуалізму і попереду на нас чекає злиття в один грандіозний колективний суперорганізм, який мешкатиме в урбаністичних термітниках міст майбутнього, перші паростки яких ми вже сьогодні спостерігаємо на прикладі найбільших мегаполісів світу. Можливість виживання нашого виду лежить у площині перетворень і пристосування до навколишнього середовища, яке все сильніше змінюється під натиском штучної "другої природи". Майбутнє належить не Людині розумній, а Людині урбаністичній, так вважає Йелле Роймер і, ознайомившись з його аргументацією, з ним важко не погодитися.

Ніщо не вказує на те, що еволюція мала на меті виникнення людини. І ніщо не вказує на те, що життя обертається навколо одного-єдиного індивідуума. То чому ж ми самі вважаємо себе такими важливими, такими унікальними? Хоча поведінка групи людей виявляє структурну подібність з тим, що називають суперорганізмом, проте кожний індивідуальний член такої групи твердо переконаний, що повністю контролює власні думки, власні дії та власні почуття. Про цей дещо незручний парадокс і йдеться в Homo urbanus .

З майстерністю вправного оповідача та екскурсовода, Йелле Роймер веде нас повз події нашої епохи, в якій доведена до абсурду індивідуалізація начебто збігається з майже примусовою груповою поведінкою, що нагадує поведінку табуна риб або зграї шпаків. Чи завжди людина прагне жити відлюдно у вибраному нею просторі, а чи вона перетворюється на все краще пристосовану ланку супермозку, створеного із мізків усіх тих людей, сполучених між собою невидимими дротами комунікації? У своїх пошуках пояснення цього парадоксу, Роймер бачить виникнення нового, раніше не описаного виду людини, який еволюціонує більшою мірою, аніж нам того хочеться.

Homo urbanus не є ані футуристичним, ані апокаліптичним сценарієм. Йелле Роймер дотримується тих самих фактів, яких упродовж еволюції дотримувалося життя, оскільки наше майбутнє за еволюцією.

Homo Urbanus / Йелле Роймер; пер. із нідерландської. Я. Довгополий — К.: Вид-во Жупанського, 2017. — 136 с. — (Серія «NonFiction»).

Цитата:

Ми надзвичайно успішні як тваринний вид, виявляємо всі ознаки вибухового наступаючого алохтонного виду, внаслідок чого незабаром нас буде на Землі сім мільярдів екземплярів. Але якщо виходити з того, що людина – це звичайний вид тварин, як, наприклад, динозавр, шаблезубий тигр чи мамонт, то й людина одного разу вимре. Або ми еволюціонуємо в новий вид, як колись австралопітеки еволюціонували в Людину умілу. Тут немає нічого нового і це навіть не шокує. Питання цікаве лише в тому сенсі, як виглядатиме нова людина. І як вона житиме.

 

 

Роман «Скляні бджоли», який зачіпає теми стрімкого технологічного прогресу та заміни живого штучною імітацією, лише на перший погляд є фантастичним, адже у глибинних пластах цього тексту – міркування Юнґера про стрімкий поступ людства і занадто швидку зміну основ життя, коли в одвічному прагненні до спрощення і спокою люди натомість завжди отримують ще складніше життя, сповнене тривог і позбавлене щастя. І далеко не всім знайдеться місце у такому новому механістичному та прагматичному світі.

Не всі кавалеристи однаково успішно здатні пересісти із коней старої традиції на танки прогресу, і головний герой роману, ротмістр Ріхард, якраз один із таких. У пошуках роботи, якої залишається все менше для людей попередньої генерації, життя зводить Ріхарда із загадковим та величним Цаппароні – творцем могутньої компанії з виготовлення роботів та маріонеток. Попередник Ріхарда на цьому місці за короткий час втратив глузд, і тепер Цаппароні шукає нового фахівця для виконання певних делікатних завдань. Але для прийняття остаточного рішення Ріхард має пройти тест, суть якого він не зовсім розуміє і який поступово починає набирати гротескного та зловісного забарвлення.

Скляні бджоли: роман / Ернст Юнґер; з нім. пер. Р. Осадчук – К.: Вид-во Жупанського, 2017. – (Майстри світової прози). – 152 с.

Цитата:

За одну ніч те, що вважалося обов’язком, перетворилось на помилку чи навіть на злочин. Ми побачили це, коли після поразки у війні повернулися додому. Слова втратили свій сенс, отже, й батьківщина вже не була батьківщиною? То заради чого ж тоді загинули Монтерон та всі наші?

 

Джордж Орвелл (1903–1950) – англійський письменник і публіцист, який став знаменитим завдяки найвідомішому роману в жанрі антиутопії «1984», де він змалював жахливе тоталітарне суспільство майбутнього, а також повісті "Колгосп тварин", де в алегоричній формі розповідається про часи становлення СРСР.

Проте свій творчий шлях Орвелл розпочав із несподіваного за тематикою і вражаючого за своєю відвертістю автобіографічного роману "У злиднях Парижа і Лондона", в якому він з притаманною йому проникливістю і майстерністю описує досвід власних поневірянь серед соціальних низів двох тогочасних світових столиць – Парижа та Лондона. Напівголодне життя, тяжка праця по вісімнадцять годин на добу, всілякі шахраї та шляхетні обірванці – Орвелл знайомить читача зі світом, який "добропорядний член суспільства" зазвичай воліє не помічати, але який, водночас, завжди поруч нас.

У злиднях Парижа і Лондона / Джордж Орвелл; з англ. пер. Є. Поляков – К.: Вид-во Жупанського, 2017 – 232 с. ISBN 978-966-2355-85-7

Цитата:

За кілька днів кухарка перестала розповідати про Толстого й свою артистичну натуру, й ми розмовляли з нею не більше, ніж того вимагала робота, й так само не розмовляли Борис із Жулем. Вони обоє не розмовляли також і з кухаркою. Навіть ми з Борисом заледве трималися. Хоча ми наперед домовлялися, що engueulades(1) в робочий час не беруться до уваги, але ми говорили одне одному таке, що не виходило забути, та й, насправді, не залишалося іншого часу, крім робочого. Жуль ставав усе більш ледачим і постійно крав їжу, як він казав, з почуття обов’язку. Коли ми відмовилися красти за компанію з ним, він називав нас jaune(2) , тобто штрейкбрехерами,. У нього був дивовижно капосний характер. Він розповідав мені – з очевидною гордістю, – що іноді вмочував брудний рушник у суп клієнта перед тим, як подавати, просто щоб помститися представникові буржуазії.

1 Тут – сварки.

2 «Жовтяками» – членами «жовтих» профспілок, тобто тих, що співпрацюють з роботодавцями.



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

20.03.2024|14:23
У київському просторі PEN Ukraine відбудеться публічна розмова Мирослава Мариновича з Мирославою Барчук
20.03.2024|14:02
В Україні видадуть продовження серії «Червоний Арлекін» італійського письменника Роберто Річчі
20.03.2024|14:00
У «Видавництві 21» готують до друку перше в Україні гумористичне фентезі про ІТ
15.03.2024|16:37
У Києві презентували епічне фентезі «Кий і морозна орда»
14.03.2024|11:27
Книга Сергія Руденка "Бій за Київ" у фінському перекладі увійшла до короткого списку премії Drahomán Prize 2023 року
09.03.2024|14:20
Оголошено імена лауреатів Шевченківської премії-2024
06.03.2024|18:34
Оголошено претендентів на здобуття Міжнародної премії імені Івана Франка у 2024 році
05.03.2024|11:11
У Львові презентують книжку Олени Чернінької, присвячену зниклому безвісти синові
05.03.2024|11:09
«Сапієнси»: потаємна історія наукової фантастики. Лекція Володимира Аренєва
01.03.2024|13:50
«Маріупольську драму» покажуть в Ужгороді та Києві


Партнери