Харківський літературний Слем — доволі цікаве явище. Здавалось б, це — суто тусовочний захід, на який люди приходять передусім чогось випити (переважно це не чай, хоча чай теж дехто полюбляє), поспілкуватись з друзями, покричати з залу (це дуже весело), ну а вже потім — читати і слухати поезію. Принаймні, так здалось мені за ті два з чимось роки, коли я відвідував цей захід.

Сидячи в залі, я завжди спостерігав перед собою різні дупи — гостей, поетів і ведучих. Дупи рухались — від сцени і до бар чи в туалет, причому рух був майже безперервним: глядачі, випивши перші кухлі, ішли в бар за добавкою, поети, відчитавшись, ішли розслаблятись, за тією ж адресою. Здавалось, поезію ніхто не слухав, особливо зважаючи на той факт, що на кожному Слемі була парочка персонажів, яка проводила час, вткнувшись у смартфони, не винятком ставали групки осіб, котрі весь вечір гиготіли на барі, завітавши в зал, щоб привітатись.

Дивно, але найбільше переді мною мелькали задні частини ведучих, які б, здавалось, мали б перебувати на своїй постах на сцені постійно. Натомість часто на сцені не було нікого, поети могли залишатись сам-на-сам з публікою, адже один або обидва ведучі пішли в бар неподалік, зачепились там за знайомих і почали з ними говорити про щось, мабуть, дуже важливе.

Така специфічність Слему мене завжди дивувала. А ще я був переконаний, що Слем так і залишиться замкнутою тусовкою, зі своїми компанією і складом постійних учасників. Не бачив я перспектив для розвитку, якогось розширення, адже слемери далі свого Слему не йшли, тусили в клубі «Акуна Матата» під звуки поп-року, та і сам захід видавався доволі обмеженим. Аж ось … з’явився МОШ, потім поетичний Батл і «Стіхозамєс», про який ітиметься далі. Загалом усі названі заходи об’єднує така собі змагальність: учасники не просто виступають, а і отримують за це оцінки, інколи думки суддів та бали, а сам захід розбито на три раунди. У кінці переможець отримує грошову винагороду.

Усі ці елементи давно і, очевидно, вперше апробовані в Слемі, отже, можна сказати, що я помилявся. Слем, незважаючи на доволі угарний антураж, надмірну увагу до алкоголю, розважально-недалекий статус з легким душком традиційного харківського культурного вакууму (слемери просто обожнюють російську поезію, учасників білгородського Слему та навідріз не сприймають серйозних текстів патріотичного характеру, що є результатом тривалого вичавлення з міста всього українського), став певним трампліном, з якого стартонули інші тусовки, щось взявши готове, щось додавши своє.

«Стіхозамєс» — типове дітище Слему, чергова спроба зтанцювати на його кістках новий танець. «Балетмейстером» став такий собі харківський поет, як він сам себе називає, контркультурщик Віктор Щьолоков, більш відомий під псевдонімом «Хаджит». Як нескладно здогадатись, він вийшов з уже згаданого Слему, який він з самих початків критикував у приватних розмовах, кулуарах, курилці (особливо в курилці), а у виступах намагався гнути свою лінію. Перебробуваши різні образи, він, здається, знайшов свою лінію і стиль одягу, набрався досвіду та нарешті спромігся перейти від критики до дій. Допомогла йому в цьому поетеса Дарина Зоріна — поетеса родом з Донбасу, натурниця, за сумісництвом дівчина згаданого Хаджита.

Захід ще до початку викликав неабиякий ажіотаж серед як потенційних гостей, так і учасників. Останніх зареєструвалось більше двадцяти. Щоправда, більшість імен були мені відомі, адже вони ніби перекочували з останньої зустрічі у форматі Слему. Також від Слему «замєс» взяв його обов’язковий елемент — срач в інтернетах. Літвечір ще не почався, а орг, деякі учасники та зовсім рандомні люди уже щось не поділили. Упродовж пари тижнів підписники зустрічі ВК (навколослемова тусовка дуже любить цю соцмережу) мали за «радість» спостерігати різні перепалки в коментах, якісь викриття та інші «діси», які люди котили один на одного. Типова зустріч Слему, тільки мемів бракувало.

Увечері 16 листопада місце проведення «Стіхозамєсу» клуб «Yellow Zeppelin» зустрів мене типовою для такого місця атмосферою розслабленості та відпочинку. Людей було ще небагато: вони сиділи купками за столиками у чудернацькому антуражі клубу, замовляли перші скляночки питва, якась парочка смокталась у самому кінці залу. З динаміків напористо бумкала підбірка сучасного року. На порожній сцені похмурий технік чаклував з мікрофонами, Хаджит у своєму незмінному, як йому здається, гангстерському капелюсі та його помічниця Дарина — зустрічали учасників та гостей.

Люди поступово прибували. Прийшли і поети: вони, як і інші, кидали свої наплічники і прямували в бар, де скоро виникла довга черга. Хаджит ходив залом, видно, хвилювався.

Захід почався з традиційним для такої справи запізненням на 30 хвилин. Вітя та його помічниця вийшли на сцену, нагадали правила. Порівняно зі Слемом, різниця невелика: на «Стіхозамєсі» голосують не п’ятеро суддів, а весь зал, піднімаючи руки. Однак трираундовість та обмеженість у часі (чотири хвилини) не стали чимось новим. «Якщо двоє учасників наберуть однакову кількість голосів, то далі пройде той, хто складе найкраще хоку», — сказав Хаджит, зробивши акцент на останньому складі. У залі почали гиготіти, а коли ведучий знову неправильно вимовив це слово, нарешті виправили.

Почались виступи. Учасники змінювали один одного блискавично: читали переважно поезію і переважно по одному твору, ішли зі сцени, не вичерпавши весь регламент. Відзначу декого. Поет Сергій Науменко читав текст про своє цікаве життя та те, як він буцав голубів, доповнивши свій виступ «коронним» прикладанням до пляшки з чимось (здогадайтесь з чим). Молода учасниця під ніком «Руда Відьма» одна з небагатьох (якщо не єдина) читала прозу — непоганий текст, стилізований під казку про Попелюшку та перекладений на сучасний манер. На жаль, учасниця перевищила регламент, про що без вагань нагадали невдоволеним криком із залу.

Єва Ніколаєва була однією з, якщо не помиляючись, трьох учасників, котрі читали українською, і це зіграло їй на руку — вона пройшла в другий тур, хоча мені здалось, що вона трохи перегравала. Олена Го та потім чувак під псевдо «Металзавод» (Гоша Добродєєв – можливо, це ще один псевдонім) намагались читати під музику, однак Олена робила це якось не надто емоційно, від чого музика та її декламація не злились воєдино, ба навіть заважали одне одному. Натомість «Металзавод», аж у другому турі, непогано зачитав щось-схоже-на-реп. Іван Костров наприкінці нагадав, що скоро настане Новий Рік і тому прочитав тематичний та, мабуть, єдиний контркультурний, навіть хуліганський текст під назвою «Дід Мороз і пронос». Поет Ед Попов потішив гарною подачею і щирим текстом «Классно и круто», завершивши його такими словами:

«… я прогнал от себя трындунов и мудил,

и каждое божее утро

сбегаю в свой маленький внутренний мир,

где всё ещё классно и круто ».

У другий тур пройшло приблизно десять осіб. Чи то склад учасників підібрався вдалий, чи голосування за допомогою рук, — адже тепер долю учасників вирішувала не групка осіб, цілком можливо, упереджених і зайвих, а весь зал, — далось взнаки (руки рахувала помічниця Даша), але другий тур вийшов доволі різноманітним. Був музичний виступ згаданого «Металзавода», була соціальна поезія, був розухабистий бойовик від Кострова і, що найприємніше, були україномовні виконавці.

У фіналі змагалось троє учасників. Добр, трошки хвилювався і, очевидно, обравши не той текст, посів третє місце з 17 голосами, Артем Ельф мало чи не порвав зал своїм текстом про Вачовскі, але його всього на один голос випередила Марина Низова з віршем про мітлу. Вона (Марина, не мітла) здобула 35 «рук» і отримала виграш — 700 українських гривень.

«Стіхозамєс» був першим, «пілотним» проектом. Хоча враження учасників і розділились, але цілком імовірно, що «замєс» стане регулярним заходом. Надіюсь, він остаточно злізе зі слемової голки і стане окремим заходом, який даруватиме гостям задоволення, радість і масу позитиву, а учасникам — можливість самореалізації ну і, звісно, гроші.