Фільм розповідає історію «маленької людини». Жора − один із тих, хто приїздить шукати кращої долі до мегаполісу. І місто тут також – один із головних героїв. Жора шукає роботу, намагається будувати відносини, намагається поставити собі високі цілі. Але кожного разу заходить у глухий кут.

Чому?..

Після власного досвіду перегляду фільму маю не відповідь на це запитання, а дещо суперечливі враження, які теж сформувалися у декілька питань.

Які функції виконує фільм Тоні Ноябрьової «Герой мого часу» як явище сучасного українського кіно?

Естетичну? Ні, бо примітивізм невігласа катарсису не викликає.

Морально-етичну? Ні, бо йдеться не про цінності, а про їхню безальтернативну відсутність. Герой фільму у своїх пошуках ліпшої долі спирається на слогани рекламних буклетів. На жоден вчинок не спроможний: так і не вирішив проблеми з прибиранням сміття у під’їзді; так і не насмілився таки ж подарувати квіти «дєвушкє із висшева общества». Найбільше, на що він виявився спроможним, «втихаря» наплювати в кулер з водою для «висшева общества».

Інформаційну? Ні, бо подібні гнітючі кадри ми щодня бачимо в реалі.

Розвивальну? Ні, бо режисерка жодним чином не досліджує витоки формування homo примітивної українського розливу і не окреслює перспективу подолання попсового світогляду.

Виховну? Ні, бо жодна нормальна людина не буде прагнути бути як Жора (хоча це теж добре. Але яким тоді варто бути?.. Про це в кіно не йдеться). Героя тут немає. Тут є головний персонаж.

Що вдалося режисерці у цьому фільмові?

Як на мене, це – промовиста антитеза / співставлення банального світогляду Жори та окремих проявів «концептуального» мистецтва сучасності.

Наприклад, перформанс у музеї з поросятами як артефактами: свині під час катастрофи вижили, а люди – ні. Своєрідна метафора.

Або: в абстрактній фігурі людини, що вбрана у кофту жовтого кольору (таку, у яку пів фільму одягнутий і Жора), а замість голови у цієї «скульптури» − повітряна кулька (жовтого кольору, в тон), не складно впізнати пустоголового здорованя Жоріка.

Псевдоцінності і псевдомистецтво часом дуже вдало віддзеркалюють одне одного у фільмі. Ці дві полюсні позиції суспільства є свого роду образом виродження, тупикового явища, з іншого боку – образом великої прірви між окремими соціальними групами нинішнього українського суспільства. (Ця прірва увиразнюється кадрами споглядання згори сходів у будинку, де живе Жора (сходів із чергою у ЖЕКу), та сходів у ТЦ ЦУМ, куди Жора доставляє кулери з питною водою).

Присмак іронії, що супроводжує ці кадри, – єдиний просвіт у цій темі.

Чи варто дивитися це кіно?

Ну, якщо ви хочете у гарній якості крупним планом за 140 грн, сидячи у м’якому кріслі, ще раз подивитися на базар / трамвайні зупинки / генделики на Борщагівці та «культурний простір» навколо арки Дружби народів у центрі міста Києва, − то да, тут ніщо не розчарує: реалізм натуральний.

Що нового у традиційну тему світового кіно та літератури − тему людини маленької − вносить фільм «Герой мого часу»?

Так, головний персонаж фільму Жора шукає щастя у столиці, працюючи реалізатором на базарі, охоронцем у музеї сучасного мистецтва чи водовозом. Живе у тітчиній квартирі в занедбаному будинку на околиці міста Києва. Тобто, є людиною звичайною, простою.

У класичній літературі домінує дві тенденції в зображенні таких персонажів. Одні митці висвітлюють звичайних героїв через притаманне їм зерно духовності попри брак походження / освіти / виховання (Джейн Ейр, Жюльєн Сорель, його друг Фуке, Катюша Маслова, герої Тургенєва, Чехова, Шукшина та ін.).

Інші автори акцентують стереотипне мислення, інтелектуальну та естетичну нерозвиненість примітивних персонажів (наприклад, О. Бальзак, Стендаль, Е. Золя), чи зображують суспільні процеси, які обумовлюють світовідчуття людини-гвинтика (Ф. Кафка), чи попереджають про загрози, які несе маргіналізація людини звичайної (П. Зюскінд).

Які акценти щодо свого Жори ставить режисер Тоня Ноябрьова? Жора приїхав до Києва ІЗ СЕЛА. Оце і є режисерське бачення того, хто розвів срач у Києві та гальмує європейський розвиток України?..

Погоджуватися чи полемізувати із таким суб’єктивним баченням режисером-снобом героя часу, образ якого створений у найліпших традиціях ТВ ток-шоу Альоши Суханова, я не буду. Це не мій формат.

Хоча тема реанімації духовності українського народу, найкращі представники якого системно знищувалися війнами, голодоморами, репресіями, руйнуванням тяглості релігійного виховання і пристосуванством, є надзвичайно актуальною.

Чи варто виділяти державні кошти на таке кіно?

Українське кіно, що відроджується, розвивати треба, і ризики тут великі. Але, на мій погляд, державному агентству України з питань кіно треба виділяти кошти на проекти більш художньо та суспільно значущі, наприклад, свого часу варто було підтримати проект Марії Берлінської «Невидимий батальйон» (не знаю, правда, чи подавали автори свій кінопроект на конкурс).

Стилістика фільмів однакова, режисерами теж виступають жінки, хоча жанри різні. Але «Невидимий батальйон» виконує і естетичну, і морально-етичну, і інформаційну, і розвивальну, і виховну функції. Більше того, фільм ставить актуальну для України проблему і накреслює шляхи її вирішення − проблему офіційного долучення жінки до військової справи.

Режисер-дебютант Тоня Ноябрьова шукає себе? Самовиражається? Нехай. Але чи коштом платників податків, на більшість яких, судячи з провідних пафосу і тональності фільму «Герой МОГО часу», вона теж дивиться згори вниз?..

P.S. І в залі на 200 місць, сеанс 18.00, центр м. Києва (ТРЦ «Гулівер»), не Борщагівка, було всього троє глядачів…

(У цьому ТРЦ «Гулівер» десь рік тому «Невидимий батальон» зібрав аншлаг. Більшість глядачів таки вмостилися на кріслах. А частина глядачів, а також авторки та героїні фільму сиділи на східцях. Саме тому мимоволі і виникло оце співставлення…)