У ній ‒ спроба сучасного прочитання повісті Олеся Гончара “Щоб світився вогник”), яка вперше була опублікована 1954 року  в дев’ятому числі журналу “Вітчизна”. Дослідження сучасного українського письменника і філософа з Волині, де під містичним кутом розглядається постать і творча спадщина Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Тичини, Агатангела Кримського, мають своїх читачів і поціновувачів. Але випадки, коли темою цілого есею є лише один твір письменника, ‒ згодьмося, ‒ не такі вже й часті: в контексті О. Гончара можна згадати хіба що славнозвісний “Собор у риштованні” Євгена Сверстюка, “Шляхи «Прапороносців»” та “«Собор» і навколо нього” Віталія Коваля. Про повість же “Щоб світився вогник”, ‒ після перших рецензій В. Анісова, О. Кундзіча, Д. Гринька та ін., ‒ упродовж кількох десятиліть говорилось лише побіжно (виняток ‒ лише книга Анатолія Погрібного “Олесь Гончар”). Тому поява видання, повністю присвяченого давньому, й (чого гріха таїти?) добряче-таки призабутому твору, не може не привернути увагу щирих шанувальників доробку О. Гончара, і природно виникає потреба звернутися до автора нового дослідження з цілою низкою запитань. Отже…

‒ Ігорю, чим зумовлена така увага до твору  письменника, якого  нині зазвичай  показово ігнорують  представники  сучасного літературного “Олімпу”? Ти переконаний, що, як зауважував  Анатолій Погрібний, “усе актуальне в цьому творі,  «гаряче» і понині”, коли в Україні триває “зелений” експеримент?

‒ Звичайно. Якби мав іншу думку, за цю брошуру ніколи б не взявся. Чесно кажучи, ще в жовтні минулого року я й подумати б не міг, що героєм мого нового есею буде Олесь Гончар, точніше, його повість “Щоб світився вогник”. У листопаді мені в Інтернеті потрапив на очі відеокліп, що супроводжував чудову пісню Олександра Злотника і Віктора Герасимова “Маки червоні” у виконанні славного тріо Мареничів. З відгуків дізнався, що основою відеоряду став один з епізодів старого фільму “Дівчина з маяка” за згаданою вже повістю Олеся Терентійовича. Того ж таки дня я переглянув кінострічку і взяв із полиці своєї домашньої книгозбірні третій том зібрання творів О. Гончара, що побачило світ уже в часи горбачовщини.

З одного боку це може видатися випадковістю: мовляв, просто “повівся” на гарну дівчину в кадрі. А з іншого – такі нібито “випадковості” супроводжують мене стільки часу, скільки я займаюся творчістю. Побачений у дитинстві в календарі портрет Григорія Сковороди й почута від бабусі розповідь про нього через сорок з лишком років озвалися, коли я писав книгу про Мислителя. Так було і з Лесею Українкою (величезне спасибі світлої пам’яті професору Олександрові Опанасовичу Рисаку за тодішнє запрошення на симпозіум “Леся Українка і сучасність” ‒ адже із думок, що виникли під час цього доленосного форуму народилася згодом ідея написання містичного портрета Поетеси), і з Агатангелом Кримським (відлуння сну, побаченого в юності), і з художником Дмитром Безперчим (теж побачена уві сні календарна дата) – про Павла Тичину я вже навіть і не кажу… Цього ж разу, почавши читати “Щоб світився вогник”, по-перше, згадав, що у десятому класі вона входила в план позапрограмового читання (на жаль, тоді твір видався мені нецікавим, і я лише “пробігся” по ньому “у діагональному напрямку“, мало що запам’ятавши), а по-друге, був неабияк вражений значимістю і актуальністю для сьогодення проблем, на яких письменник зосередив увагу ще у 50-ті роки. Жодні політичні експерименти ‒ “кольорові” й “некольорові”, ‒ не тільки не допомогли у їх подоланні (хоч декларацій і популістських заяв не бракувало), а навпаки, ще більше оголили цинізм, культ грошей, “мажорство”, ставлення до людини навіть не як до когось, а як до “чогось”, із чого можна мати зиск тощо), позаяк із розпадом СРСР відпала потреба прикриватися “фіговими листками”, маскуватися “під порядність”, заганяючи в тінь найпотворніше. Якщо поодинокі вияви “духовного браконьєрства”, на які вказував Олесь Гончар, у часи написання “Вогника” можна було порівняти, хоч і з болісними, але все-таки лише “подряпинами” на тілі нашого суспільства, то зараз ідеться вже про тяжкі рани із загрозою гангрени ‒ згадаймо ситуацію з Національним центром Олександра Довженка (https://rvnews.rv.ua/post/view/1590736418-nacionalniy-centr-oleksandra-dovzhenka---bankrut), з українським кіно загалом, згадаймо, зрештою, недавню “нетипову екскурсію” до музею Івана Гончара, деякі “національні особливості” пандемії коронавірусу, й це лише те, що на слухý…

Тоді, у 50-ті, до тривожних дзвіночків, що прозвучали в повісті О. Гончара, не прислухалися. Більше того, не прислухалися навіть до ударів на сполох у “Соборі”. Чи прислухаються зараз? Щодо духовних (точніше, бездуховних) спадкоємців Вовика Гопкала (він же Ігор із фільму) жодних ілюзій не плекаю: вони можуть поступитися лише силі або кількісній перевазі, й то в разі, коли ця більшість згуртована.  “Докрикуватися” до нащадків “Лелек-Коронаїв”, які ще пильнують благодатний вогник ‒ теж немає потреби: з духовністю в них усе гаразд (навіть попри зовнішню грубуватість боцмана Омеляна Прохоровича чи його “брата по морю” Андрона Ягнича з “Берега любові”),  Тут би “догукатися” до “Ксан”, котрі ‒ на роздоріжжі: “За ким піти?”… Гадаю, саме вони мають стати основним об’єктом здорового впливу – адже з них поки що можна “виліпити” кого завгодно. Словом, дочитавши повість, я зрозумів, що це ‒ основа для майбутнього есею, а “відправну точку”, від якої варто було б для початку “відштовхнутися”, мені підказав той же таки всюдисущий Інтернет: натрапив на статтю однієї студентки з Одещини (я називаю її прізвище в есеї), де дівчина, торкаючись питання про “невиправдані сподівання” героїні повісті О. Гончара “Щоб світився вогник”, говорить про можливість трагічного завершення лінії Марії (смерть від хвороби), винесеного, однак, “за дужки” (в повісті про це ‒ ні слова, ні навіть натяку, тоді як Олесь Терентійович завжди зворушливо і поетично зображав загибель своїх героїв і в разі можливої смерті героїні, напевно, подав би якийсь виразний штрих, який дає зрозуміти, що сталося саме так, а не інакше). Річ у тім, що, аналізуючи тематику твору, нема рації зациклюватися лише на одній темі ‒ їх потрібно брати в сукупності, ‒ і, скажімо, одна з чільних тем (спадкоємність поколінь), аж ніяк не “працює” на трагічну розв’язку, а передбачає продовження роду Лелек-Коронаїв. Тоді й не було б поспішних висновків.

Звісно, кожен має право на свою думку і навіть (як нині ‒ завдяки Мережі й “зомбоскринькам”, ‒ модно стало висловлюватися) “на помилку”. Окрім того, стаття датується 2011 роком, і колишня студентка давно вже вчителює й, можливо, еволюціонувала-таки у своїх поглядах до аналізу сукупності тем. Але ж згаданий матеріал і далі “гуляє” просторами Інтернету (https://1lib.eu/book/2990907/c2fcd1?regionChanged, див. також https://www.twirpx.com/file/972373) майже без альтернатив (опубліковані в Мережі ґрунтовні, кваліфіковані статті кандидатки філологічних наук, доцентки Південноукраїнського національного педагогічного університету імені К. Д. Ушинського Галини Авксентьєвої не містять міркувань щодо кінцевої долі Марії, хоч у них є надзвичайно цінні спостереження у плані розкриття символіки прізвищ героїв). Тож есей свій я почав писати, по суті, з кінця ‒ як полеміку з концепцією згаданої вже студентки (станом на 2011 рік), і лиш потім “наростив” початок, додавши туди й аналіз “Дівчини з маяка” , та оформив матеріал у статтю, яку вдалося опублікувати, зокрема й в Інтернеті. “Середина” з аналізом містики імен героїв з’явилася згодом ‒ уже цього року.

‒ Чому довелося вдатися до начебто вже залишеної для минулого самвидавчої практики?

‒ Справді, в паперовому виданні у вихідних даних замість назви видавництва стоїть: “Самвидав”. Швидше для епатажу (мовляв, повернулися “дисидентські” 70-ті), бо тиражував усе-таки не сам, та й УДК брав. Хоч мав намір це робити якраз на старенькому домашньому принтері, щоб не “паритися” з пошуками спонсора (тому й намагався “підігнати” свій есей саме під формат брошури).

Одначе “склепавши” один примірник і спробувавши обрізати його в домашніх умовах, зрозумів, що без сторонньої допомоги не обійтися ‒ тому звернувся до послуг поліграфічного підприємства “ЗОРЯ-ПЛЮС” (директор ‒ Володимир Григорович Гетьманчук), де довідався, що є змога не просто надрукувати пробний примірник брошури з моєї верстки, а й роздрукувати 50 штук на різографі (за один раз). Ціна мене влаштовувала, тож, зрозуміло, не погодитись я не міг. За це я щиро вдячний керівництву і працівникам згаданого підприємства (про що написав у подяці на 2-й сторінці своєї брошури, додруковуючи другим етапом ще 50). Зараз подумую, чи не повторити? Оскільки есей побачив світ не у видавництві як такому, назву “Самвидав” у вихідних даних вирішив-таки залишити… Нехай перегукується з Олександром Галичем:

“Эрика”  берёт четыре копии,

Вот и все!

                  … А этого достаточно.

‒ У своєму есеї ти зазначаєш: “Маяк (як згодом і собор в однойменному романі О. Гончара) слугує ніби енергетичним центром повісті. Трепетне ставлення його працівників до роботи, усвідомлення ними сенсу життя як священного обов’язку світити морякам за будь-якої погоди, підносять цей образ майже до сакрального символу, своєрідного «храму вогню», що мимоволі викликає зороастрійські асоціації”. У цьому сенсі і доля Марії Лелеки (як і її батьків ‒ Омеляна та Євдокії) – теж своєрідний  моральний вогник-дороговказ для співвітчизників, які стають заручниками соціально-політичної пітьми, житейського моря?

‒ Якщо “Собор” образно назвати християнським романом (із доволі прозорою алюзією “Микола ‒ Ісус” у вустах учителя Хоми Романовича, та й поступовим “воскресінням” героя у лікарні), то для повісті “Щоб світився вогник” напрошується визначення “зороастрійська”. Маяк тут справді набуває символічних рис “храму вогню”. І саме у зороастризмі ми бачимо чітке розмежування на Світло і темряву. Уособленням першого у згаданій релігії є Агура-Мазда (Ормузд), другого ‒ Ангра-Майнью (Аріман). Чи не такий же антагонізм ми бачимо в повісті? З одного боку ‒ родина Лелек і хлопці-мотористи, а з іншого ‒ самовпевнений і непорядний син директора рибзаводу Вовик Гопкало й (теоретично) його батьки, адже це – результат домашнього виховання. Між цими двома полюсами метається бідолашна Ксана, не знаючи, до кого їй пристати – світити вогником серця, як її пацієнтка Марія, чи полетіти нічним метеликом на ілюзію світла, яке “випромінює” Гопкалевич… Більшість критиків однозначно відносять лікарку до негативних персонажів. Я б, чесно кажучи, остерігся б поспішати з такими висновками ‒ Ксана сама ще не визначилася, як жити… Вона, ‒ як уже мовилося, ‒ на роздоріжжі, хоч дороговказ  для неї ‒ й загалом для багатьох, хто нині опинився в її становищі, явлений цілком конкретний ‒ вогник маяка й сердець Марії та маячан, їхня духовна програма. Інша річ, чи зуміє дівчина побачити цей вогник власного серця і чи побачать його ті, хто, як ти кажеш, “став заручником соціально-політичної пітьми” й марноти марнот… Тут теж не плекаю великих ілюзій, але якщо серед них усе-таки знайдеться бодай одна (чи один, бо ж “Ксана” ‒ це не стать, а тип характеру ‒ так би мовити, “унісекс”), до кого проб’ється те благодатне світло, яке не дасть “розбитися об скелі” – справа вже не марна.

І ще одне ‒ відповідаючи на це твоє запитання, буквально щойно збагнув, чому впродовж усього твору Гопкала-молодшого жодного разу не названо Володимиром, Володею, а лише Вовиком. Причина не лише у інфантильності, несерйозності юнака (хоч і в ній також). Річ у тім, що звучання варіанту “Вовик” аж надто нагадує слово “вовк”. Письменник, даючи таку форму імені своєму антигероєві, уже її звучанням підкреслює саме хижацьку суть духовного браконьєра. Кінематографічний варіант (зі зміною імені на Ігоря), на жаль, значною мірою нівелює цей момент.

‒ Повість “Щоб світився  вогник” загалом не вписувалася в контекст тодішніх реалій. У цьому сенсі на шпальтах есею ти цитуєш Юрія Шереха: “Читаєш «Щоб світився вогник», повість Гончареву, і очам своїм не віриш. Невже щось подібне могло бути надруковане в Києві, в обласній друкарні, вулиця Леніна 19, мати цензурну позначку БФ 02790, тираж 19.300? Повість про перше кохання, про море і степ, де ні слова нема про партію, політику, американських імперіалістів, мудрих вождів, соціялістичне змагання, трудящі маси? Повість, де мова про «найважніші таємниці» дівочої душі, про радість і одчай першого поцілунку, про місячну ніч і «їх двоє на білокрилій яхті», про поезію степу, збереженого в своїй недоторканій красі й силі на дикому острівці Озівського моря, де є тільки маяк на одному кінці острова, а поза тим незаймана природа, і тільки зрушений вітром ковиль сріблясто хвилюється довкола, задумливо, стиха бринить, «так, як бринів він, мабуть, і в сивудавнину при яких-небудь скітах», про шум розбурханого моря, висвисти вітру й всеосяжний морок”. Наскільки цей любовний трикутник (Марійка, Вовик, Ксана) або  й чотирикутник (+Дьома) може посприяти нашим юним співгромадянам, які “потонули” у віртуальному морі інтернету?

‒ Декому зайвою видається передмова з розлогим розкриттям реалій раннього постсталінізму, але без цієї конкретизації важко було б збагнути своєрідний феномен появи повісті О. Гончара “Щоб світився вогник”, яка, окрім непроминущої актуальності, приємно подивувала мене мінімальною заідеологізованістю. Уяви собі – осінь 1954 року. До “розвінчання культу особи Сталіна” (точніше, до заміни його культом Хрущова) лишається десь півтора року. Згадка про померлого більшовицького вождя (як і його попередника) ще була обов’язковою умовою якщо вже не виживання, то, принаймні, появи твору в друці. А у “Вогнику” ‒ точнісінько так, як писав Юрій Шевельов-Шерех: нема ні слова про “політику, американських імперіалістів, мудрих вождів, соціялістичне змагання, трудящі маси”. Якби не два “мікроскопічні” вкраплення у вигляді згадок про “партактив” і “комсомольські збори” у книзі та червоний прапор (а яким же йому тоді бути?) на флагштоці Вовикового катера у “Дівчині з маяка”, обидва твори (а фільм ‒ особливо) витримано, можна сказати, майже суціль у романтичному, “грінівському” ключі. Навіть наприкінці кінострічки, коли Марія здійснює своєрідний подвиг ‒ у тяжкому стані, з високою температурою, запалює рятівний вогник (у книзі вона не підіймається на маяк, а тільки підказує свою ідею хлопцям-мотористам), ‒ усе обходиться без асоціацій з комсомольцями, які на морозі будували вузькоколійку, без апеляцій до Павки Корчагіна та ін. Це при тому, що навіть “Собор” не позбавлений соцреалістичної “ложки дьогтю”… Тож мусимо згодитися: створення майже повністю “деідеологізованої”, чисто романтичної повісті на той час могло свідчити про неабияку сміливість автора, як і про його значною мірою наївну віру, що “ремонт” системи не буде “косметичним”. Тут теж можна вести мову про “невиправдані сподівання” вже самого Гончара (особливо, якщо простежити еволюцію поглядів письменника за його щоденниковими записами, зокрема 1989‒1995 років).

Щодо “любовного” трикутника ‒ тут їх два: “ Марія ‒ Вовик ‒ Ксана” та “Вовик – Марія – Дьома”. Але на час завершення повісті вони, по суті, руйнуються, оскільки для Гопкалевича Марія вже “не актуальна”, а стосунки з Ксаною ‒ теж “під знаком запитання”, позаяк марш Мендельсона (чи його сестри, як нині кажуть) іще не прозвучав та й хтозна чи прозвучить узагалі ‒ адже поки Вовик приїде за Ксаною, вона може від того ж Дьоми дізнатися, що значить бути “браконьєром у житті”. Це у кіно Ігор, вельми демонстративно ігноруючи наречену, біжить до Марії, чи то сподіваючись на прощення, чи щоб упевнитися, що з дівчиною все гаразд і йому не доведеться понести кару від Дьоми чи Омеляна Прохоровича (їх, здається, він боїться найбільше), але зрештою теж лишається “біля розбитого корита”. Найімовірніші шанси на те, щоб бути разом, мають лише Дем’ян і Марія, тим паче, що в цьому їх (попри членство ‒ c’est la vie! ‒ у атеїстичній ВЛКСМ) підтримує Божественне Провидіння, посилаючи Свої знаки і знамення (явлення щасливої родини оленів як пророцтво про майбутній шлюб; недарма ж Г. Авксентьєва звернула увагу, що оленів Марія бачить саме з Дьомою, а не з Вовиком ‒ “вовком в овечій шкурі”). У цьому, зрештою, і урок для нинішніх Марійок, Дьом і Ксан, яким потрібно навчитися слухати своє серце, вміти помічати урочі Знаки й не вестися на зовнішній лиск і красномовність тих чи інших людей, на манливість окремих ситуацій та сумнівних перспектив (у цьому плані доречно згадати східну максиму, суть якої та, що найотруйніші змії ховаються в кущах із найгарнішими квітами).

‒  Очевидно, що суспільна, національна трагідрама, що постає в повісті (деградація людини, наявність касти “мажорів”; незахищеність перед цинізмом, що править бал; духовне “браконьєрство”) відлунює і в нинішніх  реаліях. Зрештою, ти й зазначаєш: “Сьогоднішня ситуація, на жаль, іще драматичніша. Згадаймо перепони на шляху фільму Олександра Денисенка «Тарас Шевченко. Повернення» до вітчизняного глядача, проблеми з фінансуванням українського кіно, скасування літературно-мистецького проекту «Два кольори» (до 90-річчя Дмитра Павличка), закриття й виселення книгарень, розмови про те, що «мову на хліб не намажеш», що «вчителів забагато», нові налички на кшталт «література страждань», «депресивна література», що ризикують стати політичними ярликами… Додаймо сюди ще й війну на Сході, яка для когось –  «мать роднá», для когось –  «гражданский конфликт», для вояків же – це щоденна зустріч зі смертю від рук сепаратистів та «іхтамнєтов» і непоправне горе для тих, хто втратив батька, чоловіка, нареченого, брата, сина, онука або ж матір, дружину, наречену, сестру, доньку чи онуку (війна ж не ділить людей ні за віком, ні за стáттю). Все це ясно дає нам зрозуміти, що нащадки Гопкалів, Лобод, Таратут та їм подібних «правлять» нині «бал», а Дударевичі («Твоя зоря») − куди в більшому фаворі, аніж Заболотні. Тому нині як ніколи актуально звучить заклик учителя Хоми Романовича до сучасників та прийдешніх поколінь –«Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..» А у зв’язку з цим мимоволі пригадуються й давні слова Омеляна Прохоровича (боцмана Лелеки, батька Марії, ‒ В. В.): «Щоб вогник отам всю ніч світився... Оце золоте наше правило. Для нього живемо»”. А відтак ти резюмуєш: “Ні, не лише про вогник маяка думав і говорив тоді старий боцман Лелека…”. Про що, гадаєш,  у підтексті  цієї повісті намагався догукатися її автор?

‒  Хіба я ще не відповів? Та про те ж, що і Леся Українка у “Досвітніх огнях”, Назим Хікмет у вірші “Як Керем”, зрештою, і Володимир Маяковський, у якого, до речі, є й українські корені ‒ в ранньому “Послухайте!”, і, ясна річ, у “Надзвичайній пригоді…”:

Світити скрізь,

світити вік,

аж поки дні не згасли,

світить

без всяких заковик! ‒

моє

і сонця

гасло.

(Переклад Євгена Дроб’язка)

Вогонь серця, як і вогонь фізичний, існує у трьох виявах – як світло, тепло і зброя. У першому випадку місія доглядача духовного маяка ‒ не дати іншим заблукати у темряві гріхів, суєтних пристрастей, ілюзій, у другому ‒ зігрівати зашкарублі людські серця, і в третьому – нещадно випалювати все лихе, нечисте, богопротивне, причому починати потрібно із себе. Тут, до речі, варто пригадати й слова Великого Кобзаря із “Заповіту”:

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу... отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися... а до того

Я не знаю Бога.

Річ у цих рядках насамперед про подолання “внутрішнього ворога” ‒ наших гріхів, ‒ бо відкритим для Богопізнання, для єднання з Господом і, зрештою, для “світіння іншим” може стати тільки той, хто остаточно подолає цього “ворога” в самому собі.

‒ Ігорю, роздумуючи  і над письменницькою долею, у контексті стилістики згадуваної повісті, яка в значній мірі визначить еволюцію його художнього мислення,  ти згадуєш серед наставників Олеся Гончара (у його харківський, довоєнний період) згадуваного вище Юрія Шереха (Шевельова). Можливо, у сенсі письменницького становлення ще істотнішим був вплив іншого викладача  - Віктора Петрова (Домонтовича)? У кожному разі, і мовознавець Олександр Вержбицький, чиїм студентом у Харкові був майбутній автор  “Собору” та “Твоєї зорі”, не сумнівався в  його таланті, зберігаючи студентські рукописи.

‒ Дякую, друже Вікторе, що згадав Олександра Вержбицького або “Діда Сашу”, як його студенти звали поза очі. Пан Вержбицький у нас, щоправда, нічого не викладав (українські філологи студіювали старослов’янську мову під дбайливим керівництвом Василя Григоровича Луцкевича ‒ ще однієї легендарної особистості, блискучого педагога, котрий, будучи лише старшим викладачем, читав лекції на рівні академіка, а пари з історії української мови, по суті, перетворював у лекції з історії України, ‒ та нашої незабутньої кураторки Тетяни Степанівни Баран). Але шляхи наші з Олександром Євсигійовичем перетиналися неодноразово, і сказати, що розмови наші завжди були цікавими, означає майже не сказати нічого – кожна така бесіда була справді подією з огляду на винятковість отриманої інформації. Шкодую, що багато чого не встиг (чи й не здогадався) у нього запитати (скажімо, про того ж Олеся Гончара). Адже навіть у такому поважному віці цей чоловік зберіг феноменальну пам’ять ‒ цитував (напам’ять!) Євангелію церковнослов’янською мовою з точністю не те що до глави ‒ до вірша, ба навіть до слова! Хоч, можливо, не все він наважився б розповісти – адже часи були непевні…

Що ж до Віктора Петрова (Домонтовича), то  хотів би запитати: тебе не насторожує той факт, що в іменних покажчиках до тритомника щоденникових записів та однотомника листів прізвище Юрія Шевельова подано, а Петрова ‒ ні? До війни Олесь Гончар навчався в Харкові, життя ж і тогочасна праця Віктора Платоновича була пов’язана з Києвом. У 1942‒1943 роках “Доктор Парадокс” редагував у окупованому гітлерівцями Харкові часопис “Український засів”, де дав нове життя Домонтовичу, опублікувавши під цим псевдонімом роман “Без ґрунту”. У ті ж роки в Харкові перебував і Олесь Терентійович, але як… в’язень Холодногірського концтабору. Чи могли на той час до його рук потрапити примірники згаданого вище журналу з твором Домонтовича? Теоретично ‒ так (чого тільки в житті не буває), а практично… навряд чи до читання було тодішньому військовополоненому в таборі, що відзначався надзвичайно жорстокими умовами утримання в’язнів… Звісно, по війні, уже будучи у статусі письменника-лауреата, тим паче очолюючи Спілку письменників України впродовж багатьох років, Олесь Гончар мав, очевидно, доступ до спецфондів і теоретично міг бути знайомим із діаспорним виданням “Без ґрунту” (1948), а в останні п’ять літ життя – і з тритомником. Однак Віталій Абліцов, ‒ автор опублікованої у 4-му числі “Слова і Часу” за 2018 рік статті “Олесь Гончар: ілюзія і дійсність (фрагменти нотаток із нагоди 100-річного ювілею), ‒ спостерігши певні паралелі між двома романами ‒ “Без ґрунту” В. Домонтовича й “Собором” О. Гончара, ‒ все ж вважає, що йдеться не про запозичення, а про певне однодумство обох письменників щодо проблем, які в різний час покликали до життя згадані твори. Тому, гадаю, нема особливої рації перебільшувати вплив В. Петрова на автора “Собору”.

‒ Читаючи твої “Щоб не згасали вогники любові”, думаю водночас   і про невипадковість сторінок життєписів волинян, чиї долі пов’язані  у тій чи іншій мірі з Олесем Терентійовичем.  Пригадаймо і “Собор у риштованні” Євгена Сверстюка,  й “Олесь Гончар” Маргарити Малиновської, й дружбу майстра слова з лучанином Володимиром Покальчуком, батьком  Юрія та  Олега Покальчуків… А ось тепер – і  твоя спроба актуального прочитання повісті Олеся Гончара “Щоб світився вогник”. Можливо, цей текст допоможе нам навертатися до унікального художнього світу, створеного українськими майстрами слова  ХХ сторіччя?

‒ Дай Боже! У передмові до свого есею я, власне й висловлюю сподівання, що й давня повість Олеся Терентійовича, і знятий за її мотивами фільм, усе-таки зацікавить бодай когось із читачів. Навіть у цьому разі знатиму, що праця моя не даремна. А якщо “ниточка зацікавлення” потягнеться до інших творів О. Гончара (і не тільки його), якщо виникне бажання прочитати (чи перечитати) книги, цитовані у епіграфі, й переглянути згадані в тексті кінокартини, ‒ тим паче. Але, звісно, прочитати й переглянути – це одне, а жити, пильнуючи вогник серця, бути маяком для інших ‒ головне. Тож не забуваймо настанову старого боцмана!

Розмовляв Віктор ВЕРБИЧ

Світлина Віктора ЗУБОВИЧА