Колись вона заснувала в селі кілька гуртків, а згодом і дитячий театр «Ключик добра», який скоро святкуватиме своє 30-річчя. Власної постійної сцени діти театру вже не мають, Будинок культури – в аварійному стані. Чому Валентина Демченко, попри труднощі, не покидає роботу над дитячим театром у невеликому селищі, що її заряджає та як самій вдається мотивувати інших – про це режисерка з 30-річним досвідом розповіла Радіо Свобода.

Селище Солоне, Дніпропетровщина, прохолодний ранок.

Із 88-річною Валентиною Демченко зустрічаємося за чашкою чаю у неї вдома – в колоритній квартирі зі старими сервізами, вишивками з різних областей та незліченною кількістю книг, сценаріїв і нот. Жінка в гарному гуморі, здається, готова вийти на сцену просто зараз. Днями її виписали з лікарні, та на проблеми зі здоров’ям вона скаржиться рідко. «Працювати до сьомого поту» – це не просто слова, а стиль її життя.

 "Мене запрошували працювати до Чернівецької філармонії, та я відмовилася, бо мені краще працюється в селі, з простими людьми" 

– Із дитинства у мене була велика жага – бути артисткою. Після закінчення культурного технікуму в Дніпропетровську я поїхала працювати на Західну Україну. Там працювала в Будинках культури на Івано-Франківщині, потім у Чернівецькій області. На Заході набиралася досвіду, який потім також і привезла на маленьку батьківщину. Мене запрошували працювати до Чернівецької філармонії, та я відмовилася, бо мені краще працюється в селі, з простими людьми.

Коли повернулася, то відкрила кілька гуртків: драматичний, ляльковий, народні та бальні танці. На той час, у 1962 році, тут нічого не було. Я відкривала перші культурні гуртки у селі і постійно возила дітей на конкурси, фестивалі, аби показати їхні уміння й справжні таланти. Не можна, щоб діти в селах просто так сиділи без занять і не розвивалися.

"Нашому дитячому театру «Ключик добра» – майже 30 років, а загалом я з культурою разом вже 60 років"

В культурі працювати було нелегко, тим більше, що стосується фінансів. У мене було двоє дітей – і довелося піти в торгівлю, щоб якось прожити. Та без культури, звісно, я жити не могла – це справа мого життя, тому згодом я пішла в школу і отримала там години драматичного гуртка. Відтак нашому дитячому театру «Ключик добра» – майже 30 років, а загалом я з культурою разом вже 60 років.

У 2007 році ми отримали звання «зразкового» театру, яке підтверджуємо і до нині, а на жодному з конкурсів ми не посідали нижче від третього місця. І я пишаюся тим, що які обставини нас би не спіткали, ми все одно працюємо і до нині.

Діти на репетиціях вчаться пластиці, вивчають мову, щоб українська була чиста, вчу їх артистизму, щоб дитина, навіть якщо просто виходить на сцену і стоїть, щоб це була гра! Багато дітей приходять до нас закоплексованими, а потім розкриваються, як квіточки, почуваються вільно, сміливо, стають більш відвертими, розвивають музичний слух.

 "Із дітьми я себе почуваю як на крилах, діти мене підтримують. Це все тому, що я працюю із задоволенням"

Багато дітей пройшло через наш театр, але багато молоді виїжджає з сільської місцевості після закінчення школи, тому й наш театр теж покидають. Хоча є діти, які працювали з нами, а тепер вони ведучі або й самі ведуть гуртки.

Без цієї роботи я просто не можу, люблю працювати з дітьми та з культурою. Коли є свята, три, чотири дні вихідних, то я не знаю, куди себе подіти. Часто запрошую на вихідні дітей до себе в гості на чаювання, а водночас і працюємо над вимовою чи готуємо сценарій нової вистави. Коли я працюю, то забуваю про свій вік, про те, що у мене болить. Із дітьми я себе почуваю як на крилах, діти мене підтримують. Це все тому, що я працюю із задоволенням.

Інформація: Радіо Свобода