Re: цензії

«Обличчя цивілізації» - це книжка про образи відомих людей і їх стратегії. Вона створювалася протягом 24 років. З самого початку зауважу, що ця книга не є рейтингом, як, скажімо «100 великих людей» Майкла Харта. За великим рахунком, «Обличчя цивілізації» не містить біографій, водночас фокусує увагу читача на особливі якості відомих людей.

Сьогодні протягом декількох секунд можна знайти біографію будь-якої людини в Вікіпедії, взагалі в Інтернеті. У мене зовсім інше завдання – надати через книжки можливість усім бажаючим максимально реалізувати свій потенціал особистості, використовуючи образи видатних людей. І часом тут аспекти беруться зовсім інші, ніж ми могли б спочатку припускати. Крім того, хотілося б донести, що сьогодні у світі дійсно є колосальна проблема із читанням, екзистенціальна проблема взаємовідносин людини і книги як носія мудрості. Внаслідок того, що люди стали менше читати, ми спостерігаємо певну деградацію суспільства. Тому такі книги як «Обличчя цивілізації» і знайомство з образами, стратегіями видатних людей я розглядаю як серйозну складову саморозвитку.

Насправді використання образів існувало в історії завжди. Наприклад, Олександр Македонський виріс на «Іліаді» і «Одіссеї» Гомера. А Альберта Швейцера при побудові системи цінностей – а у нього це було в такій послідовності «Бог - Батько - Гете - Бах», - перша пізнані образи були з Біблії, у Еріха Фромма першою книгою був «Талмуд». Тобто ми бачимо дуже серйозну зв´язок між тим, як і які книжки приходять у світ людей, і тим, ким люди потім стають. І в книзі «Обличчя цивілізації» я це постійно наголошую. Гадаю, особливістю книжки є те, що в ній згадано близько 300 осіб, але майже немає політиків, завойовників. Навпаки, більшою мірою представлені духовні особистості, люди, які дійсно зробили внесок у розвиток цивілізації.

Гадаю, інколи ключовим аспектом впливу на розвиток особистості може стати приклад організації життя, як, скажімо, у Альберта Швейцера. Людина яка не була дуже вагомим письменником, хоча і видавала книжки та навіть писала двома мовами, а саме німецькою і французькою. Людина яка збирала повні зали з концертами гри на органі, але не була видатним композитором. Людина, яка працювала все життя лікарем, але не була якимось надзвичайним лікарем, який щось створив. Але разом з тим, це людина, яка за своє життя понад 50 років пропрацювала в Ламбарене в Африці, в той час, коли треба було просто лікувати туземців, а інколи й звірів (вони до нього самі приходили). У такий спосіб людина своїм життям-прикладом продемонструвала, якою має бути справжня життєва місія.

Тут на сторінках присутні близько десятка українців, при цьому я завжди беру аспект, який може здаватися дивним. Наприклад, Ігор Сікорський, якого ми знаємо як людину, що створила гелікоптер. Але тут він згадується як людина, яка написала духовні трактати та утверджувала духовний початок у нашому житті. Особистість, яка замислювалася над тим, як нашу цивілізацію зберегти і розвинути. До речі, усі його зусилля у створенні гелікоптера спрямовувалися передусім на порятунок людей. І дійсно він би міг бути задоволеним, тому що близько 50 тисяч людей були врятовані на гелікоптерах Сікорського. А те, що вони потім стали військовими, вже зовсім інша історія.

Так само й інший вчений Роберт Оппенгеймер, який створив атомну зброю. Він є тут, але це людина, яка читала на санскриті духовні трактати. До речі, один з елементів, який я хотів підкреслити у цій книзі, це те, що справжні винахідники, справжні вчені, великі особистості – це завжди у першу чергу філософи. То ж, Ейнштейн, Бор, Фермі, Тесла, Оппенгеймер, Еддінгтон – у першу чергу, мислителі, і тільки потім винахідники.

Ви перед цим написали кілька книг. Чи увійшли з них образи в «Обличчя цивілізації»?

Безумовно! Було 72 особистості, які увійшли в книжки «Страгії геніїв». Вони переважно усі увійшли в «Обличчя цивілізації», за винятком «Стратегії видатних пар», бо там зовсім інший аспект досліджувався. А саме, як побудувати гармонійне життя і таке інше. Тут оцінювалася особистість, що зробила внесок у розвиток цивілізації.

Мене завжди цікавить одне питання. Як те, чим Ви займаєтеся за професією, кореспондується з тим, що для вас є хобі? Тобто, як людина, яка досліджує військову тематику, пише про Збройні сили України, потім пише про психологію видатних особистостей, а також психологію сімейних пар?

Я тут хочу згадати одну притчу, хоча кажуть, що так і було насправді. Пітер Пауль Рубенс був професійним дипломатом і одного разу, під час виконання дипломатичної місії він стояв за мольбертом і писав картину. До нього підійшов чиновник і іронічно запитав: «Що це, пан дипломат балується мистецтвом?» «Ні, це митець балується дипломатією» - серйозно відповів Рубенс.

Так і я тут скажу, що насправді моя місія, і те, чим я живу – це книжки. І романи, які я пишу зараз. Два романи вже видано, я зараз працюю над третім. Це головне. Але є ще аспект військовий, тому що так вийшло, що я почав життя з військового училища. А загалом і тут, і там спорідненим є те, що я виступаю як аналітик.

Ви вже згадали Сікорського. Хто ще є у книзі з видатних українців?

Ми не завжди можемо українця напевно ідентифікувати українцем. От, наприклад, Олена Блаватська – хто вона, українка чи ні? Вона народилася на Дніпропетровщині, але все життя прожила за межами України. Або, наприклад, Володимир Вернадський чи Сергій Корольов – так само. Або наш письменник Михайло Булгаков. Хто він? Він українець чи він не українець? Тут досить важко. Водночас є люди, які повністю українці. Леся Українка,Тарас Шевченко – ці відомій й близькі нам обличчя також у цій книжці. Присутній і відомий хірург Микола Амосов, знов таки згадується не як хірург, а як людина, що продемонструвала приклад, який можна використати. Людина, яка продемонструвала неабияку послідовність своєї волі. Уявіть собі, людина, яка у 79 років перестала оперувати і написала до цього часу 5 книжок, потім до 89 років написала ще 6 книжок. Тут важлива досконалість місії. Не тільки важливо, що людина зробила, створила чи винайшла. Але важливо, як людина продемонструвала себе, як виконавця життєвої місії.

Я так розумію це один із критеріїв за яким ви вибирали героїв цієї книги?

Так, тому тут дуже мало політиків, майже немає завойовників. Лише в тому аспекті, який я б назвав би більш негативним. Тобто, коли ми висвітлюємо людські вади. Скажімо, Олександр Македонський присутній, але як людина, що своє життя практично розтринькала. І хоча він відкрив цивілізаційні ворота на схід, але насправді своє життя він, як інколи у нас сьогодні кажуть, помножив на нуль. Цікаво, що він народився в один день з Діогеном, який, до речі, прожив дуже довге життя і це дуже символічно, тому що життя Діогена свідчить: можна з успіхом протиставити завойовнику філософа.

Тут є лише ті люди яких вже немає поруч з нами?

Чому? Є, зокрема, Ірвін Ялом – людина, яка є письменником, на мій погляд, з великої літери. І одночасно психотерапевтом з великої літери. Він зараз живе в Америці, і в цьому році в червні йому виповниться 86 років. Він продемонстрував знаходження ідеї на перехресті галузей знань. Тобто, він був професійним психотерапевтом, а у 48 років вирішив усі знання з психотерапії «завести» на літературну ниву, й вийшло суперово. Він у 48 років першу книжку написав, а зараз у нього вже 12 бестселерів, і є такі видатні книжки як, скажімо «Шопенгауер як ліки».

Або також Річард Бах. Він нині живий і також присутній в цій книжці.

А чому в книжці немає українських сучасників?

Ні, чому? Певною мірою згадується один наш сучасник – скульптор Олег Пінчук. Він згадується разом з Сікорським, тому що саме він представив дуже оригінальне обличчя винахідника – у вигляді гелікоптера. У нього є дуже багато оригінальних робіт, і взагалі дуже багато оригінального, що дозволяє йому впливати на формування світогляду нового покоління українців. Можна було б звичайно згадати і інших. Але звісно я не міг би зробити український блок в такій книжці, оскільки вона охоплює весь період розвитку цивілізації. А я мушу бути об’єктивним.

Власне наступна книга може бути присвячена українським обличчям?!

І це було б справедливо, враховуючи, що українці довели свою ментальну силу в усіх сферах буття.

Гіпотетично, якщо б така книжка зараз була,хто б за вашою версією увійшов би в неї?

Мені дуже подобаються люди, які не тільки пишуть або працюють у сфері мистецтва. Я б сказав би, що можна було б знайти місце і для відомих дисидентів, які утворювали українську державу. Василь Стус, наприклад, або В’ячеслав Чорновіл. З тих, хто живий сьогодні - це Мирослав Попович – безумовно, людина, яка зробила дуже великий внесок.

На жаль у нас триває війна в Україні. На війні ,як правило, проявляються якісь особистості. Ви ці особистості помічаєте?

Ми зробили цілий проект в рамках роботи Центру дослідження армії конверсії та роззброєння. Разом зі своїм колегою Дмитром Козловим, який є керівником Лабораторії аналізу особистості при ЦДАКР. Ми зробили цілий проект, який присвячено українським героям. І це такі люди, які стали на всю Україну відомі. Скажімо, Вадим Довгорук. Це спецназівець, який втратив кінцівки, але який не здається.

Ви, мабуть стежите за літературою, яка виходить про війну, що нині точиться на сході України. Чи достатньо у нас взагалі такої літератури? З огляду на те, що майбутні покоління будуть судити з неї, з літературних творів, як ми колись про Другу Світову війну…

Тут ситуація не зовсім проста. Якщо порівнювати з Другою Світовою війною, і з тим, як створювалися образи, безумовно, Україні потрібний свій Борис Васильев. Можливо, потрібний свій Костянтин Сімонов. Я вважаю, що наші надбання ще попереду в цій сфері. Напевно це має увійти через якусь проривну, оригінальну прозу. Тобто я розумію, що мають бути такі книжки, як «Аеропорт», як «Іловайськ». Величезну роботу робить команда газети «День». Речі, які видали Іван Капсамун, Валентин Торба, це дуже серйозні роботи. Гадаю, мають бути такі роботи, що за покликом виявляться дещо схожі с тими, що написала Світлана Олексієвич про Афганістан. Щось підсумовуюче і зворушливе, яке навічно закріпить цей розділ між Україною і Росією. Це є дуже важливим елементом, тому що Путін піде і буде етап замирення. Завжди кажуть що народна пам´ять коротка, але нам потрібно діяти так, наша пам´ять виявилася довгою, і щоб наші онуки чітко розуміли, хто спричинив цю кров.

Ви закінчили Рязанське повітрянодесантне училище. Зрозуміло, що багато однокурсників у вас залишилося по той бік кордону. Очевидно, ви з кимось спілкуєтесь. Вам відомо щось про участь ваших друзів у війні між Росією і Україною?

Треба розуміти, що моє покоління – це люди вже на рівні десь командира дивізії. Я знаю, що є такі люди. Якщо брати переважну більшість колишніх випускників, вони сприймають це скоріш нейтрально. Нас вчили не думати, спочатку стріляти, а потім вже розмірковувати. Тому я розумію, що люди, які там залишилися – до речі, серед них чимало українців, що одружилися там і живуть в своєму середовищі, - я не хочу тут лукавити, багато хто з них підтримує Путіна. Але ми знаємо причину. Шалена пропаганда, промивання мозку. Для мене вагомий приклад – це мій товариш, який фактично командував полком у сьомій, «Кривавій дивізії», яка воювала в Чечні і яка сьогодні націлена на Україну. Зараз він працює на одному з оборонних заводів в Україні, і сьогодні він дуже сильно змінився, він сьогодні каже, що він є українцем і його корні тримають. І сьогодні він готовий боротися за свій дім, за Україну.

Оскільки ми вже почали говорити про війну і війна триває і очевидно буде ще довго тривати. За вашими відчуттями, чи надовго ця війна?

Гадаю, що надовго, і проблема ще у тому, що путінський вірус був запущений не з її початком. Ще на рівні 2005 року, коли відбулася перша поразка Кремля, і не Янукович, а помаранчеві виграли бій. От тоді почалася війна за ментальність. До речі, про це мій перший роман «Східна стратегія». Вже до 2009 року дві третини росіян вважали Україну за ворожу державу. Другий етап розпочався вже з початком підготовки до війни реальної в 2013 році. Руйнівна ідея, що ніби то в Україні править Америка, і Америка чинить всю війну, Америка воює з Росією на території України, як ін’єкція вприскується у мозок росіянам і тому вона буде ще довго жити. Процес замирення буде дуже болючий і не дуже не простий.

Тобто, з відходом Володимира Путіна політика кардинально не зміниться?

Політика буде змінюватися поступово і більше того, ми вважаємо, що коли піде Путін то на його місце може прийти хтось навіть гірший, але людина, якій буде покладене завдання змінити відносини Росії зі світом, і змінити обличчя керманича в Кремлі. Я навіть не виключаю, що це може бути Іванов або Рагозін, або якийсь Патрушев. А вже потім, через деякий час, я гадаю, демократичні погляди дотягнуться й до Москви.

На вашу думку, наскільки війна на сході України гальмує розвиток держави?

Я б не так сказав. Я б сказав, що не сама війна, а можливо відношення до війни з боку певних владних кіл. Тому що сама війна стимулює, акумулює резерви українські і хвилі патріотизму. І пацифізм ми втратили з війною, і це дуже добре. Але чому я апелюю до владних кіл? Тому що у владі і досі вважають що дипломатія важливіша за армію, і більше того, напевно хтось має думку, що війна вигідна, як це не цинічно, вигідна владі для того, щоб підтримувати високий рівень впливу на суспільство. Але ми розраховуємо на те, що громадські інститути в Україні є більш потужними ніж державні. Вони сьогодні передують, і я сподіваюсь, що вони не втратять лідерства.