Re: цензії

18.03.2024|Ігор Зіньчук
Кумедні несподіванки на щодень
17.03.2024|Ольга Шаф, м.Дніпро
Коло Стефаника
15.03.2024|Ірина Фотуйма
Дух єства і слова Богдана Дячишина
14.03.2024|Ярослав Калакура, доктор історичних наук
Радянська окупація і змосковлення Буковини: мовою документів і очима дослідника
09.03.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Інтелектуальна подорож шляхами минулого і сучасності
09.03.2024|Ігор Зіньчук
Свідомий вибір бути українцем
07.03.2024|Богдан Дячишин, Львів
Студії слова єднання
07.03.2024|Василь Добрянський
Гроші пахнуть пригодами
06.03.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Майбутнє за вогнярами і мальвенятами
03.03.2024|Ігор Зіньчук
Моя правда
Головна\Події\Інтерв'ю

Події

Оля Ляснюк: «Життя – безперервний творчий процес»

Волинь літературна – цікаве явище. Лис і Корсак, Слапчук і Корецька, Гуменюк і Вербич, Пашук і Яструбецька, Коробчук і Ольшевський. Письменники, різні за стилем.

Когось добре знають в Україні, а хтось – менш відомий, хоча іноді не менш цікавий. Сьогодні про літературну творчість розмовляємо з письменницею Олею Ляснюк.

– Поетів сьогодні багато. І водночас мало. Ніякого парадоксу. Поезія – не конвеєр з виготовлення віршованих рядків. Це зрозумілі твердження, але у житті багато очевидних знань, на які не зважаємо. Крім того, ми не завжди готові заплатити за ту очевидність реальну ціну. Але ж вірші не падають з неба. Їх можна отримати, тобто написати в обмін на щось не менш цінне – на душевні та духовні переживання. Адекватною ціною за справжні вірші є справжня радість і справжній біль. Ціну, яку платимо в творчості, не завжди можна озвучити – з різних причин. Натомість про вже написані поезії говорити легше. Що для тебе є головною спонукою писати?

– Внутрішня потреба. Це як потреба пити воду. Або ж сміятися, коли смішно, і плакати, коли сумно чи боляче. Така потреба – ніби на рівні інстинкту, зараз я це відчуваю саме так.

– Олю, чим для тебе взагалі є творчість?

– Творчість для мене – шлях до самовираження, це моя розмова зі світом і Богом.

– Ти авторка чотирьох поетичних збірок – «Босоніж у вічність», «Третє бажання», «Аналогія», «Поцілунки у скло» і однієї прозової – «Без іронії». Перша поетична книжечка написана тобою у двадцять два роки, остання ж у часі, прозова, вийшла друком минулого року. Твоя проза органічно випливає з поезії: жодних спроб зректися поетичного досвіду – навпаки, у текстах «Без іронії» відчувається розширення поетичного світу. Це проза поета, але в позитивному розумінні цього означення. Якими можливостями приваблює поезія і які горизонти відкриваються в роботі над прозою?

– Я людина парадоксальна, так склалося історично. І з цим я навчилася жити. З творчістю – та ж історія. Коли робила ранні спроби писати верлібри, часто чула від старших і досвідченіших колег: «У тебе багато раціоналізму у віршах. Згодом ти виростеш у доброго прозаїка». Коли ж вийшла моя прозова книжка, колеги сплескують у долоні, повторюючи: «Та це ж чиста поезія!» Мені здається, що моє життя – це безперервний творчий процес, креативний ланцюжок. Я просто живу і пишу. А решту (аналіз, поділ за жанрами, визначення стилів etc.) залишаю для літературознавців.

– Книжка «Без іронії» – щира, в ній багато смиренності. У книжці немає рядків, які не були б узяті з серця. Є зворушливі фрагменти: «Ми залишаємось, ми можливі тільки тут, залежні та божевільні, осінні наскрізь. Зануримось в опале листя. Нас не шукайте. Ми в осені, яка для вас минула». Або з тексту «Сенс життя», який ти присвятила пам’яті свого чоловіка Богдана: «Згадую свою бабусю, яка перебираючи гриби-яблука-вишні-чорниці-квасолю, приговорювала: «Дитино, у житті треба стільки всього перебрати…» Розкажи, будь ласка, про цю книжку…

– Найновіша моя книжка довго йшла до читачів. Багато хто питав, коли ж уже нарешті? Проте все стається вчасно, ми лиш не завжди це розуміємо чи приймаємо. «Без іронії» – не просто книжка, це я навиворіт. Це тексти, глибоко пережиті, часто з надломом, із глибокою емоційною напругою.

– Як з’являються вірші і прозові твори – у результаті тривалого обдумування чи внаслідок короткої імпресії?

– Усі мої вірші написані на одному подиху, це сплески. Із короткою прозою – практично та ж історія, це емоційні згустки. Лиш проза вимагає більшої роботи. Більша за обсягом проза, хоч і емоційна, але потребує обдумування і зосередженої праці.

– Творчість яких письменників для тебе важлива? На які авторитетні імена орієнтуєшся як на маяки у сучасному літературному процесі?

– Боюся когось образити, не назвавши. Скажу, що нині бракує часу на читання, але загалом читаю багато – по кілька книг паралельно. Шаную літературу глибоку, образну, з підтекстами. А знакових імен, направду, багато. Назву кілька закордонних авторів, які зринуть у пам’яті: Оскар Уальд, Уолт Уітмен, Михайло Булгаков, Бруно Шульц, Мілорад Павич, Мілан Кундера, Ян Твардовський, ДіБіСі П’єр, Богуміл Грабал, Харукі Муракамі, Ежен Гільвік, Джонатан Сафран Фоер, Ерік-Еммануель Шмітт. Хаотично. І крапля в морі.

Тарас Прохасько, якого ти згадуєш у книжці «Без іронії», казав, що взяв би у космос «Проби» Монтеня. У кожного з нас є ті найважливіші книжки, з якими не хотілося б розлучатися навіть за межами життя. Назви кілька улюблених книжок, які тебе надихали і надихають.

– Із моєю книжковою валізою у жоден космос мене не взяли б. Віджартуюся і скажу, що навіть у космосі мені потрібна, як мінімум, книгарня. А краще прихопити із собою друзів-письменників з їхніми книжками – буде ніби 2:1.

– Молодіжна літературна студія «Лесин кадуб». Йосип Георгійович Струцюк. Конкурси і перемоги. Друзі. Перші видані книжки. Антологія «13x13», приурочена до 40-річчя літстудії. Серед перших літстудійців – Клава Корецька, Надія Гуменюк, Володимир Лис, Віктор Вербич, Ігор Павлюк, а серед молодших авторів – Олена Пашук, Софія Стасюк. Чим була і чим є літстудія у твоєму житті? З ким із літераторів спілкуєшся сьогодні?

– «Лесин кадуб» – це вагомий пласт життя. А до молодших імен варто додати: Вікторія Литвак, Ганна Луцюк, Оксана Гундер, Юля Хвас, Еля Форманюк. Студія була часом становлення і періодом, коли багато чого у творчому житті ставалося вперше. Та й не лише у творчому. З усіма студійцями товаришуємо, із деким стали найкращими друзями, мабуть, на все життя. Є й такі, які згодом охрестили одні одним діток і стали кумами.

– Мені завжди цікаво, яку музику слухають письменники. Бо музика дозволяє більше дізнатись про літератора, зрозуміти його естетичні, стильові уподобання, збагнути його світогляд, світовідчуття. Бо ж музику літератор не слухає з примусу. А от пише він інколи й тоді, коли міг би і не писати. Кажу це без іронії. Мені легше зрозуміти музичну «всеїдність» літератора, коли в слухацькій обоймі опиняються симфонії Лятошинського, скажімо, і шлягери Бейонсе, аніж зрозуміти людину, яка не слухає музичні твори. Тож поставлю традиційне запитання: яку слухаєш музику?

– У моєму плейлисті дуже різна музика. Від класики – до року, джазу, фолку. Усіх, звісно, не назву, але от, наприклад, відкрию музику в телефоні та назву дещо з того, що там є. Отже, це Ніно Катамадзе, Енніо Морріконе, Володимир Івасюк, Квітка Цісик, пісні «Мертвого півня», деякі – «ОЕ», «Кому Вниз», Юркеша, Gogol Bordello, «Очеретяного кота». Звісно, «Бітли», Pink Floyd… І можна, бачу, перераховувати до безконечності. А про когось улюбленого, хто в кінці плейлиста, я неодмінно забула.

– Ти є головою Волинської обласної організації НСПУ. Часи сьогодні складні. Життя вимагає переосмислення. Рудиментарне має відмерти, а те, в чому є сенс, буде жити. Важко сказати, як спілка функціонуватиме далі. Михайло Сидоржевський очолює НСПУ у непростий період. Спілчанський корабель, у трюмах якого ще залишилося трохи краму з попередніх часів, – сумне видовище, тим паче, що піратів і пристосуванців, не бракувало ніколи. Прикро, коли творчість стає тлом. Мені здається, це одна з причин, чому Степан Процюк недавно вийшов з організації. Той, хто цінує творчість, має право на те, щоб його персональний корабель був легким, керованим. Зрештою, кожен має бути справжнім майстром свого корабля, бо ж якщо ти не зробив нічого вартісного у власній творчості, то навряд чи будеш корисним іншим людям. Натомість письменники, які живуть в одному місті, в одній країні можуть працювати над спільними проектами. Що думаєш з цього приводу? Якою є твоя стратегія як голови обласної організації?

– Мені здається, завдання спілки як творчої організації полягає у тому, щоб об’єднати, однак в амбітних змаганнях «моє зверху» часто забувають про це. Творити, звісно, краще осібно й відокремлено, і спілка для цього не потрібна. Але є питання, які краще і легше вирішувати гуртом. І ще, як на мене, НСПУ мала би хоч мінімальний захист для письменників створювати – юридичний, соціальний. Щодо існування спілки я наводжу таке порівняння: коли хочемо збудувати новий дім, ми ж не зносимо старий відразу. Натомість живемо у старому і при тому зводимо новий. У випадку зі спілкою багато хто хоче зруйнувати старе, не запропонувавши нового. Як кажуть, руйнувати – не будувати. Я ж хочу працювати на конструктив. Не закликаю усіх у нашій організації стати друзями чи породичатися. Хтось комусь ближчий, хтось – дальший, у когось – відкритий конфлікт. Але є справи, які можливо вирішити лише громадою, бо один у полі не воїн.

– Спілкуватися з місцевими чиновниками, які в переважній більшості книжок взагалі не читають, – невдячна справа. Але ж цього не уникнути, бо таке спілкування – це спосіб донести до представників влади свої пропозиції і побажання. Як складаються на посаді голови письменницької організації твої стосунки з волинськими чиновниками?

– Не можу сказати однозначно. Адже із кожним із них – своя історія стосунків. Із кимось – суто ділові, із кимось – дружні. Але приховувати не буду – привернути увагу до книжки і її видання – ох, як непросто. Проте, як то кажуть, ніхто й не обіцяв, що буде легко. Моє завдання – відстояти інтерес письменників, членів НСПУ, що мешкають на Волині. Наша організація дуже потужна, у нас – талановиті й видатні автори, і пропагувати таких авторів маю за честь.

– Олю, які маєш творчі плани?

– Планів багато. І заходи треба організовувати – це теж творчий процес. А щодо себе осібно, то працюю над прозою, хоч і вірші «стукають» і просяться, щоб їх написали. А раз просяться – треба писати. Маю трохи вже закинуту прозу, роботу над якою планую відновити й інтенсивно дописати почате. І ще є задум щодо дитячої книжки. Писати і не спинятися – головний творчий план.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери