- Минулий,  2016-й,  у Тебе був позначений тривалим перебуванням в Україні й мандрівками, пов’язаними з презентацією роману «Любовне життя», що вийшов торік у «Видавництві Старого Лева». Розкажи трохи про книгу.

- Якщо коротко, то книга про любов і вигнання; можна ще сказати, про особисту катастрофу, або, як це називає Станіслав Гроф, про період “темної ночі душі”. A ще любовний сюжет дає можливість для дослідження певних механізмів культури. Наші любовні історії все одно улягають певним культурним нормам, ми не настільки тварини, як собі гадаємо. Ми ж не народжуємося із знанням, як треба кохати, кого і як саме. І найчастіше ці історії доволі безжальні щодо жінки, її ролі і місця – вона мусить терпляче чекати на своє щастя, як Сольвейг або Попелюшка. І навіть якщо цей формат зараз міняється у соціальному вимірі, то наші глибинні уявлення насправді не такі вже і швидкі на зміни, визнаємо ми це чи ні. Взагалі кажуть, що люди як вид перестали мінятися ще в епоху Римської імперії.

- Те, що сталося зі сприйняттям «Любовного життя», - дещо нетипове. Читачі сприйняли схвально, а от критика чомусь почала Луцишину ганити. Що Тобі закидали?

- Мені здається, у нас зараз тільки формується критична школа. І як суспільство, в цілому, ми ще не здали собі справу з усіх наших травм. Тому, коли я показую героїнь, які “постійно плачуть”, то це може бути трохи дражливим – адже хотілося би ототожнити себе нарешті із чимось чи кимсь інакшим, “сильнішим”, хоча бути сильним – це не означає не плакати. Але мені здається, будь-яка критика радше плюс, а в цьому випадку, коли героїнь маркують як “нефеміністських”, “слабких”, це означає, що я змалювала живих людей, а не схеми і уявлення.

- Ти й сама не приховуєш цього, та й уважному читачеві помітний перегук з прозою Гессе. Цікава й побудова Твого твору. Чому власне так й чи не вплинув на авторку її фах літературознавчині?

-  “Гра в бісер” – це, на мою думку, маст-рід для сучасного світу, бо там поставлено ряд глобальних питань про наше буття. Гессе ще 1943 року передбачив, здається, епоху Інтернету й неймовірні обсяги інформації – часто абсолютно непотрібної. У романі описується “епоха фейлетонів”  - період, у якому різні лектори розповідають про або особливості якогось історичного періоду, або концентруються на маловідомих деталях певного процесу, тощо. Слухачі в захопленні, бо дізналися щось нове, але насправді то шлак. Це знання, яке не збагачує, але тим не менше лестить слухачам – мовляв, дивіться, які ви розумні, тепер ви знаєте, як дистилюються парфуми чи як одягалися люди у ХІІІ столітті. Це як не могти зупинитися і читати в онлайні одну за одною статті, які починаються зі слів “британські учені дослідили…”.  Я таких прочитала, на жаль, немало, і особливо приємно це робити, коли над головою висить дедлайн; але найцікавіше, що з тих статей я нічогісінько не пам’ятаю. І постає питання – а що можна і треба вважати знанням? І не просто знанням, а інтегрованим знанням, тим, якого так прагнув Фауст – “цілісності”, у яку не складалися всі окремо вивчені ним дисципліни. Зараз в усьому світі стрімко міняється систем освіти, переорієнтовуючись на викладання окремих навичок, “скілів” (skills), а не на цілісність. Можемо згадати і той факт, що людям важко читати довгі статті і книжки через “кліпове” мислення... Всі начебто знають багато, але це часто незв’язні знання, розрізнені фрагменти. Це, мабуть, формує і певний тип свідомості – протилежний до свідомості “гравця в бісер”, який мусить перш за все уміти концентрувати увагу. І гра – це концентрація уваги в чистому вигляді, бо вона не утилітарна. І це ще і напруження всіх душевних сил.  

Гессе цю гру ніде прямо не описує. Це таємниця. Можна розуміти це як метафору роботи душі – у чому б вона не виражалася, у творчості, в релігії, в етиці. До речі, тут Гессе знову вгадав: саме етика постає як головна проблема технологічної епохи – що можна робити і чого ні, від проблеми клонування до безкарного тролінгу у соцмережах. Не кажучи вже про фейкові новини.  

А ще ця гра – це близькі, іноді драматичні стосунки вчителя і учня,  -стосунки, які є базою цілої нашої цивілізації. Ці стосунки зараз теж міняються, іноді аж спрощуються до формату покупець-продавець. Знову ж таки, Гессе все вгадав. Як же нам зберегти освіту як передачу етики, а не тільки передачу знань і “скілів?”

- Кілька слів про епіграфи не скажеш?

- Спасибі за це питання. Завжди хотіла, щоб хтось помітив ці епіграфи – але чи варто докладно відповідати, не знаю, бо раптом не втримаюся і напишу ще один “Ключ”. Скажу лише, що два письменники, з творів яких взято ці епіграфи, для мене дуже важливі. Гюго був мені чимось на зразок вихователя, авторитетом моєї юності – я знаю, звучить доволі патетично і безкінечно дивно, але що робити, якщо це правда. А Бруно Шульц – це така вічна загадка. Чим далі його читаю і чим більше я його розумію, тим менше я насправді його розумію. Колись Джон Апдайк сказав, що тексти Шульца не штовхають читача уперед, тобто не захоплюють власне-фабулою, а навпаки, спонукають до руху по колу або навіть до повернення назад. В цьому є щось дуже філософське і глибоке і разом із тим просте і життєве. Бо ж наша пам’ять теж працює приблизно таким чином – вона нелінійна.

- Наприкінці роману читаємо: «Хтось сказав, що любов можна знайти тільки по той бік сексу. Але насправді любов була і є по той бік незрозуміло чого, а більше про неї нікому нічого невідомо». Не прокоментуєш?

- Мені ішлося насамперед про природу мови. Зокрема, про саме слово “любов”. От у греків було кілька термінів на позначення поняття любові – сторге, агапе, прагме, манія, ерос, і так далі. І все одно, мабуть, були речі, які і в ці визначння не поміщалися. Як писала Олена Теліга, “не любов, не пристрасть, не пригода – ще не всьому зватися дано”. Мова може обмежувати. Ми так любимо слово “любов”, що постійно сперечаємося про його значення, а ще задаємо собі якісь безсенсові запитання -  а це була любов? А те? Або кажемо своїм близьким – “ні, це в тебе не любов, це дитячі забавки”. Або – “це у тебе несерйозно”. Або – “це просто страждання, а не любов”. Або – “це не любов, це секс.” А насправді то все невмістиме у слова. От у цьому сенсі любов – по той бік незрозуміло чого, бо дійсність не така примітивна, якою вона постає у нашій мові.

- Якщо докладніше, то запитаю й таке. Тема взаємин двох статей, чуттєвість, секс, почуття, любов, кохання – чи не головні теми твоїх і поезії і прози. Чому? Й що все це означає для тебе? Яким чином у твоїй творчості відбився чи відбивається власний любовний досвід?

- Ну, я ж жива людина, звісно, якісь елементи, може, і переносяться у твори. Але то вже все перекомпоноване і препароване.

- «Любовне життя» - другий твій роман, а який був першим? Й чому від оповідань перейшла до такого жанру?

- Перший я сама для себе називаю не романом, а студією над романом – хотілося навчитися огранізовувати довший текст. То було щось про Ужгород, про мафію, жіночу прозу, крокодилів, тощо. Щось достатньо іронічне – може, хтось там щось для себе і знайшов, але я вже давно про цю спробу не думаю.

- Ти також знана і як поетка. То що є найважливішим для тебе – поезія чи проза? Й чим узагалі є для тебе поезія?

- Колись у розмові Михайло Григорів мені сказав так: “Поезія повинна бути твоїм вишуканим гобі. Але не більше.” Я йому дуже вдячна за ці слова. У цьому весь Григорів: не вкладай у поезію ніяких надій, не пиши її навіть для “читача” – пиши її для Бога. Навіть не видавай аж так часто (сам він за життя видав мало). Звісно, це дуже специфічна позиція, і аж ніяк не для всіх, бо поети є дуже різні,  – але мені це тоді заімпонувало, і так воно десь для мене досі і є. Це така моя внутрішня мапа, приватна розмова із всесвітом. А проза – це мій, по-сковородинівськи кажучи, “сродний труд”, моє місце сили.

 - Багато років живеш і працюєш у Штатах. Нині – в Остіні в Техасі. Як потрапила туди й що викладаєш?

- Я закінчила докторантуру з компаративістики і знайшла роботу – викладаю українську мову і східноєвропейські літератури. І українську, звісно, теж. Студенти дуже цікавляться Україною після подій 2013-2014 року. Західні медія не все подають як слід, не розуміють, що у нас відбувається, а багато наших студентів потім ідуть працювати в Держдепартамент або в дипломатичний корпус, і тому мусять володіти інформацією, мати якісь базові знання з історії, літератури, тощо.

- Цьогоріч ти вдруге побувала в Дрогобичі, як дослідниця – серед інших письменників минулого сторіччя – творчості дрогобицького генія Бруно Шульца. Поділися враженнями від Шульцфесту (саме на ньому ти була присутня в червні), від міста.

- Головне враження – це, як не дивно, відчуття дому. Зрештою, може, якраз і не дивно. Мій батько – із Самбора, і я жила там у дитинстві. Тому це було якесь таке намацальне впізнавання. Щодо Шульцфесту, то тут враження чудові – це справді обмін ідеями, а не просто виступи “для галочки”, це живе середовище ентузіастів, професіоналів.

- До речі, а чому не ризикнула презентувати роман у нас?

- Мабуть, то були якісь звичайні організаційні речі – досить важко цим займатися на відстані, а я ж мала ще готувати наукову доповідь. Тому сподіваюся у скорому часі це виправити і презентувати роман в Дрогобичі.

- Чому Шульц, про якого ти дуже цікаво доповідала на конференції в рамках Фестивалю?

-Я прочитала його досить пізно – десь аж 2008 року, до того ж  англійською, на одному із семінарів з компаративістики. І він мене полонив. У моєму рішенні займатися ним не було жодної раціональності, жодного розрахунку, одна емоція. Я його просто полюбила.

- Багато хто зауважив, що під час прОходів містом, знайомства з ним Тебе, майже як маленьку дівчинку, зацікавили п’явки в аптеках? Звідки така дивна цікавість?

- Є щось старожитнє в аптеках із п’явками. У Львові є така аптека-музей, де можна побачити давні склянки і слоїки, відчути атмосферу. В Ужгороді теж колись була схожа аптека, але приміщення продали якомусь банку, двері і вікна часів Австро-Угорщини поміняли на білий металопластик, ну і так далі. А то для мене був простір дитинства, простір чуда і жаху. Там були і п’явки, але я їх зблизька ніколи не бачила. Це якраз дуже шульцівські відчуття, крамниця з таїною, гомункули на полицях...

- Твоя українськість, на якій часто наголошуєш, сумніву не викликає, як і громадянська позиція. Та от мене, як і багатьох читачів цікавить інше, хто ти, Оксана Луцишина, насамперед – ужгородка, львів’янка, американка з Остіну чи «громадянка Всесвіту”?

- Як казав Мілош Форман, у всіх є дві батьківщини – одна та, де народився, а інша - Америка. Звісно, це трохи іронічно. Хоча США і справді давали багатьом мистцям і вченим ресурс, аби розкрити потенціал. Але я все ж українка. Може, трохи ужгородка.

- А якщо говорити про рід занять, ти передовсім науковець і викладач чи все ж письменниця?

- Письменниця, тільки нікому на моєму факультеті про це не кажіть (сміється – Л.Ґ.)

- Якщо можна, скажи трохи про свою родину.

- Батьки моєї матері – з Центральної України. Так сталося, що вони переїхали в Ужгород. Мій батько із Самбора, а в Ужгород приїхав вчитися, а тоді одружився з моєю матір’ю і теж осів у Закарпатті. Батьки закінчили англійську філологію, мати досі працює в університеті. Вони обидвоє завжди цікавилися літературою, іноземними мовами.

- Яке ставлення у поетки Луцишиної до побуту, до кухні? Якщо готуєш, то яким стравам і кулінарним традиціям надаєш перевагу?

- Куховарити – це мистецтво, а мистецтво вимагає концентрації і любові. У мене останнім часом не було на це внутрішніх ресурсів. Тому цими днями готую дуже просто – запікаю рибу, роблю салати. Ще можу зварити яйце чи вівсянку і поставити каву... Знаю, трохи смішно звучить. А раніше любила готувати  - і українські страви, і дещо з мексиканської кухні, і з італійської. Може, колись ця любов повернеться.

- Що, крім літератури ще присутнє в житті? Кого цінуєш у малярстві? Яку музику любиш і слухаєш?

- Дуже люблю кіно, хоча не можу сказати, що добре знаю світовий кінематограф, радше навпаки. Але стараюся бодай ходити на прем’єри. Якщо їду у місто, де є добрі музеї – обов’язково відвідую. З найсвіжішого побаченого - виставка фотографій Дайєн Арбус у Метрополітені в Нью-Йорку. З музикою у мене банально, тобто еклектично. Я люблю бароко – Персела, Маре, Делаланда, -  але в авто або спортзалі можу слухати і Брітні Спірс.

І на завершення: чи не подаруєш бодай один новий вірш?

Звісно. Це з іще недописаної поки що збірки про історію мого роду.

***

...і тільки з батькового боку

була ця червоточина шляхти

жіночі сльози як жіночий бунт

горді голови які падають першими

це були жінки які не могли довго стояти

бо в них вибухали на ногах вени

які не могли довго плакати

бо сліпли і божеволіли

а уміти треба було все – 

лікувати рани пекти хліб копати траншеї

їх ніхто не вчив

вони доходили цієї науки самотужки

і писали вірші - не такі як в юності

а короткі, майже без слів

бо для них уже не було метафор

тільки глина і сонце