Різних за стилем та філософією. Узагалі – різних. Кожен з них освоює свої поетичні глибини, кожен має свою – більшу, меншу – читацьку аудиторію. Вірші Олени Пашук – пронизливі й зворушливі. Вона пише не для того, щоб дивувати читача. Їй залежить на іншому. І про це наша розмова.

– Олено, ти пишеш вірші з юних літ. Тобі не виповнилося двадцяти років, коли тебе прийняли до Національної спілки письменників України. Сьогодні маєш у доробку шість поетичних книжок, а рукопис нової збірки віршів «Паранджа» вже готовий до друку. Що змінилося за цей час у твоєму ставленні до творчості, а що залишилося незмінним?

– Та особливо нічого не змінилося. Творчість і надалі залишається моїм основним способом самовираження. Звісно, дещо змінився мій поетичний почерк, піднімаються нові теми, ускладнюється метафорика. Мої сьогоднішні вірші балансують на межі крику і мовчання.

– Написати класний верлібр – те саме, що й написати класний римований вірш. Але більшість любителів поезії з цим твердженням не погодиться, тому Роберт Фрост, який порівнював верлібр із грою в теніс при опущеній сітці, у цьому питанні ніколи не буде самотній. Ти пишеш римовані вірші та верлібри. Якою для тебе є природа поезій з римами і без рим? Перебуваючи на якій території ясніше відчуваєш ту реальність, яку хотіла би бачити й у повсякденному житті, – на території римованих чи вільних віршів?

– Закидів верлібру ніколи не бракувало, і якщо для Фроста вільний вірш – це гра в теніс при опущеній сітці, то силабо-тонічний вірш тоді взагалі гра у сітці, ще й з гирями на ногах. У цьому випадку можу лише процитувати Еліота, що «жодний вірш не є вільним для поета, який наважився зробити щось путнє…». Оскільки пишу ті і ті вірші, то розумію, що природа в них одна – в першу чергу вони мають бути справжніми, без фальші і затертих шаблонів.

Коли мені приходять образи, то я до останнього не знаю, яку форму вони оберуть. Але все таки переконана, що верлібр – то моя стихія, і тому постійно туди повертаюсь, куди б далеко не запливала.

– Яку свободу відчуваєш, пишучи верлібр, і з якими обмеженнями стикаєшся, працюючи над силабо-тонічним віршем, – і навпаки? Чи свободи і обмеження є однаковими, коли йдеться про поезію як таку – без демаркаційної лінії, яка б розмежовувала поезію на силабо-тоніку та верлібри?

– Напевно, я тому обираю верлібр, що терпіти не можу жодних обмежень, рамок, канонів як у творчості, так і взагалі у житті. Є теми, які просто не вкладаються в метричну схему, є біль, який не заримувати. А вільний вірш через широту ритмічного діапазону дозволяє передати всі інтонаційні нюанси. Але навіть якщо поет пише силабо-тонічні вірші, то читач все одно не повинен відчувати усіх його творчих потуг. У першу чергу, має бути гармонія між змістом і формою.

– Стосунки між чоловіком і жінкою – один із способів пізнання себе, життя. Ти пишеш про кохання і неможливість кохання, про порозуміння і відсутність злагоди, про щастя та його примарність. Чи можна в любовній ліриці, якщо вона навіть займатиме не якийсь окремий острівець, а всі ті поетичні землі, які можна відвести під цю тему, висловитися сповна?

– Звісно, що ні. Інтимна лірика присутня в літературі ще з античності, любовні вірші є в кожного автора, а поетам все одно вдається сказати про це по-новому, додати щось своє у палітру образів. Тема кохання домінує у моїй творчості, але від вірша до вірша воно різне: різного настрою, кольору, запаху, гучності. Власне, кохання підтримує у мені поета, надихає і робить моє життя яскравішим.

– Делікатність поезії є продовженням душевної делікатності. Ти коректно відповідаєш навіть на поверхневі коментарі, які інколи з’являються під віршами у фейсбучній стрічці. Деякі читачі думають, що розуміють вірші, але в коментарях демонструють, що насправді не здатні збагнути на якому ґрунті проросли поетичні рядки, а значить і віршів по-справжньому не розуміють. Як ти до цього ставишся?

– Насправді я ціную кожного, хто дочитав мій вірш до кінця, навіть якщо він і залишить не зовсім коректний коментар. У мене не велике коло читачів, оскільки майже не виступаю публічно, пишу здебільшого верлібром, та й полюбляю ускладнену метафорикою і глибинними змислами поезію. Мені колись жартома сказали: пиши простіше, і люди до тебе потягнуться. Але я ніколи не буду прогинатися під чужі смаки, навіть якщо доведеться пожертвувати своїми прихильниками. Якщо мені приходять до голови дуже образні вірші, то ж не буду я їх потім прополювати від метафор, щоби комусь сподобатись. Я так бачу світ, а не інакше. І мені здається, це краще, ніж римувати «Україна-калина». Я пишу, бо просто не писати не можу.

– З ким із літераторів спілкуєшся? І з ким з них тобі цікаво говорити про літературу?

– Та я з багатьма спілкуюся, але не сказала б, що дуже близько. Продовжую цінувати думку свого вчителя Йосипа Струцюка. А так особливо нема в кого спитати поради. Бо притримуюсь думки, що ніхто так не ігнорує поета, як інший поет. Майже афоризм.

– Ти займаєшся науковою діяльністю, захистила дисертацію на тему «Взаємодія класичного й некласичного вірша у творчості Василя Голобородька», викладаєш в Східноєвропейському університеті. Академічне середовище – це деяка інертність. Я теж маю педагогічний досвід (хоч і не такий серйозний як у тебе), бо колись працював у музичній школі. Думка про те, що я працюватиму там до скону була нестерпною, було відчуття, ніби я потрапив в болотисту місцевість, де мінімум творчості й ірраціональності, де все як під лінійку. І я пішов зі школи. З того часу ким тільки не працював. Якщо казати про стабільність, то я, мабуть, не виграв. Але у програші не почуваюсь, бо перестав бути заручником ситуації. І хоча з тієї академічної клітки я втік, але не знав тоді, що її можна створити для себе знову, власноруч – своєю працею, у тому числі й літературною. А вже з клітки, яку змайстрував собі сам і продовжуєш майструвати далі, тікати треба щодня чи хоча б щодня пам’ятати про втечу. Я про це так довго кажу, бо мені здається, що це важливе питання для людини, яка має уникати в творчості не лише кимось створених, а й власних штампів, щоб не клонувати свої ж слова. Тим паче, що свобода від догм дозволяє розуміти все на більш високому рівні... Як ти рятуєшся від академічної задухи?

– Так, мені важко жити за розкладом, у прокрустовому ложі постійних «треба» і «мушу», тим паче, що я не публічна людина, а 100%-ий інтроверт. Але я навчилася переключатися на інші свої захоплення і хобі. Мене також рятують подорожі, дуже люблю змінювати картинку довкола себе. Кожна така поїздка дає мені потужний заряд енергії і творчості.

– Ти часто у Фейсбуці викладаєш гарні фотографії, натомість не зчиняєш галасу довкола своєї творчості. Попри те, що пишеш постійно. Коли можеш миритися з піаром, а коли принципово його не сприймаєш?

– Піару не сприймаю жодного. А світлиною мені іноді легше поділитися, ніж віршем. Адже фото – це лише зовнішнє, видиме для всіх, а от поезія – то мій внутрішній світ з усіма його скелетами у шафі. От ніколи не могла зрозуміти авторів, в яких усе життя – гастролі, а на день по три виступи. Звісно, треба йти до свого читача, але не так часто, бо можна й набриднути.

– Шлях – зрозумілий символ. Асоціюється з рухом, а значить, і з життям. Має направленість, а значить, і з метою асоціюється. Кожен сприймає інформацію як щось таке, що увиразнює рух в обраному напрямку. Якщо говорити про поезію, то естетична перспектива розвиднюється, коли в руки потрапляють книжки Рільке, Еліота, Тичини, Зерова, Тарковського, Ружевича, Вінграновського, Унгаретті, Плат, Тарнавського. Які літературні одкровення траплялися на твоєму шляху?

– Може, це й дивно, але я більше люблю читати прозу (ще й велику), де маю своїх улюблених авторів. Можу багатосторінковий роман проковтнути за вечір. Із поезією стосунки складніші: читаю окремі вірші, і то досить дозовано. За прозою я відпочиваю, а коли читаю поезію, то навпаки, доводиться максимально напружувати мозок, аби декодувати той чи інший образ.

Але колись моїм поетичним одкровенням справді став В. Голобородько, і я просила наукового керівника дозволити мені взяти його вірші для дослідження.

– Ти добре знаєш сучасну українську поезію. Нещодавно у Львові, приміром, ми розмовляли з тобою про вірші Юрія Кучерявого. Творчість яких українських поетів тобі цікава, близька?

– Так, зізнаюся, що творчість Ю. Кучерявого відкрила для себе порівняно недавно. Напевно, тому, що ми з ним тут трохи схожі у вибудовуванні стосунків із публікою: надаємо перевагу самому процесу творчості, а не публічним виступам. Може, я й помиляюся. А взагалі в нього надзвичайно інтелектуальна поезія.

Насправді тут буде дуже великий список, бо читаю багатьох сучасних авторів, особливо своїх ровесників-двотисячників. Стежу за поетичними новинками. А тому, щоб нікого не забути, поставлю тут три крапки.

– Поети з часом схиляються до прози. Хоча й не всі. На твоїй вікіпедійній сторінці написано, що до друку готується книжка прозових творів…

– Вона вже в мене готується років із вісім, тобто готова років із вісім. Саме тоді з’явилися на світ мої перші невеликі новели, з якими я вже навіть двічі перемагала на конкурсах. Але оскільки з виданням книг у нас сутужно, то вони пролежать, напевно, ще з років десять. Бо коли стоїть питання, що видати першочергово, обираю поезію. А можливо, дещо боюся оприлюднювати прозу, яку написала вже досить давно і вже не вважаю актуальною.

– В які миті почуваєшся по-справжньому щасливою?

– Намагаюся віднаходити щасливі моменти щодня. Але коли ще поряд море, книга і вимкнена реальність, то взагалі no comments.