У вересні 2016 року у видавництві «Нора-Друк» вийшла нова книга Євгена Положія «5 секунд, 5 днів». Текст – знову про війну, «Іловайський котел», але цього разу обсяг матеріалу значно менший, та й побудований роман інакше, ніж попередній – тут є головний герой, описується його життя до війни і після повернення. Новий роман не викликав такого ажіотажу, як минулого року «Іловайськ», хоча написаний не менш жваво, правдиво і гостро. «Люди не дуже хочуть зараз чути про війну, тим більше, читати. Для цього потрібно робити надзусилля над собою. Поховати свої спогади і емоції значно комфортніше, ніж знову торкатись до ран, що не загоїлися», - вважає автор. – Це природно».

Можливо, так воно і є, проте, можливо, роман «5 секунд, 5 днів» просто не отримав того потужного імпульсу в медіа, який виніс на початку осені минулого року «Іловайськ» у лідери продажів. Так чи інакше, автор і цього року не сидів, склавши руки, а одразу після Форуму видавців провів кілька презентацій у Києві і відправився в тури Україною.

- Євгене, після успіху роману «Іловайськ» майже через рік ти знову звертаєшся до військової тематики. Щось залишилося недосказаним?

- Якщо коротко, то саме так – залишилося кілька нерозказаних історій. Я відчував моральний борг перед бійцями, яких опитував, перед родичами загиблих. Матеріал для «5 секунд, 5 днів» і «Іловайську» збирався одночасно. Довго не міг пов´язати ці історії поміж собою, аж поки нарешті не знайшов людину, яка стала головним прототипом головного персонажу книги – Віталія Бунчикова з БТО «Кривбас» (в книзі – Віталій Бойченков). Дивним чином його військова доля перетнулася з долями інших людей, інтерв´ю з якими записувалися в різний час і в різних місцях.

- Ти почав збирати матеріал для «Іловайська» у жовтні 2014 р., після зустрічі з волонтерами «Чорного тюльпану»…

- Так. Збір матеріалу і написання роману зайняло 9-ть місяців, 30-го червня текст уже лежав у видавництві, а 3-го вересня книгу презентували в Парламентській бібліотеці. За цей час я об´їздив майже всю Україну, включаючи зону проведення АТО і військові шпиталі, у пошуках учасників подій. Мені допомагали колеги, волонтери, а згодом, і самі бійці. На той час не було цільної картини «Іловайського котла», лише розрізнені уривки, інтерв´ю, з яких було мало що зрозуміло сторонній людині. Тому одне з завдань, що від початку стояло переді мною, щоб не працювати наосліп – відновити, за можливістю, хід подій, позначити їх на мапах і на календарі, зрозуміти, що взагалі сталося. Мені дуже пощастило – переважна більшість бійців, до яких я звертався, повірили в мене, довірили свої історії. Я намагався бути точним, працюючи з фактами і подіями, проте, і «Іловайськ», і «5 секунд, 5 днів» - художні тексти.

- Скільки загалом ти зібрав свідчень?

- Близько сотні. Дуже великий обсяг матеріалу. Якби не моя дружина і не вдача, навряд чи я впорався б за такий короткий термін. Аня якраз була вагітною нашим третім сином, двоє малих – 5-ти і 3,5-ти років висіли фактично на ній одній. Але вона не тільки народила Устимку, але й допомагала мені перекладати текст – «Іловайськ» вийшов і українською, і російською мовами.

- Тексти в «Іловайську» дуже важкі емоційно, максимально наближені до військових реалій. Що допомагало тобі так точно зобразити події?

- Колись давно я служив в радянській армії, в будівельних військах, але з того часу в організації служби мало що змінилося, принаймні, на весну-осінь 2014-го року… Щодо емоцій, то, як не дивно прозвучить, то це події, що трапилися зі мною в квітні 2014-го – напад вночі двох людей у масках. Як результат: важкі травми, операція, реанімація, лікарня, реабілітація. Лише у вересні я зміг нормально читати… Я розумів поранених, мені не потрібно було пояснювати, що це таке, хоча, звичайно, мої проблеми не йдуть в жодне порівняння, але ми говорили однією мовою, точніше, я здебільшого мовчав і слухав…

- Тебе часто запитують, навіщо ти пишеш про війну?

- У тій чи іншій формі це запитання звучить регулярно. Багато авторитетних письменників навіть вважають, що зараз про війну писати зарано: мовляв, не все ще зрозуміло, проаналізовано, не похований ще останній солдат, от мине десять чи більше років, тоді й треба писати. Не хочу сперечатися – це особистий вибір кожного автора. Хай наші гранди через багато років напишуть шедеври, і то буде чудово, а мій вибір – писати зараз, поки живі свідки, очевидці, поки масово не з´явилися замовні книжки і фільми, в яких нам розкажуть, як там насправді було діло, і як Генштаб шаблями порубав половину російської армії. І поки не з´явилися ще російські книжки на цю тематику, після чого всі будуть верещати, що ми знову програли інформаційну війну.

- Які книжки на військову тематику ти ще б рекомендував для прочитання?

- Зараз багато пишуть бійці, які воювали. Наприклад, Генадій Фімін, корінний луганчанин, із групою земляків-однодумців пройшов війну від Савур-Могили до сьогодні, воював із Темуром Юлдашевим (позивний «Тренер», загинув) і тоді ще підполковником Гордійчуком (нині – Герой України, генерал-майор), випустив книгу «Доброволець Сумрака»; суддя Харківського апеляційного суду Олександр Маламуд, який пішов на війну добровольцем, відслужив снайпером рік, потім майже відразу був мобілізований, відслужив ще рык, написав «Військові записки»; доброволець Роман Зіненко з «Дніпра-1» написав «Іловайський щоденник»; дуже рекомендую книгу киянки Діани Макарової «Сектор V» – неймовірно щемлива книга про Майдан, війну і діяльність волонтерів, майстерно написана журналісткою і волонтером; книга черкаського волонтера Валерія Макєєва «100 днів у полоні» - також сильна, правдива і чесна річ. Звісно, є ще багато гарних книжок. Називаю лиші ті, що прочитав і хотів би, щоб їх прочитали інші.

- Ці книги написали люди, які так чи інакше дотичні до війни – бійці або волонтери, які регулярно їздили в зону проведення АТО. Здається, це Юрій Андрухович якось сказав, що писати про війну мають право тільки ті, хто воював. Що ти думаєш із цього приводу?

- Я думаю, що письменнику необов´язково мати посвідчення учасника бойових дій. Письменнику необхідно мати гідний текст, який буде цікаво ы корисно прочитати людям. Скільки сепаратистів мені потрібно вбити, щоб отримати право написати оповідання про війну? Одного? Двох? А скільки потрібно вбити, щоб отримати право на роман? Я хочу підкреслити ще раз: якщо письменник не хоче зараз писати про війну – це його особистий вибір, його громадянська чи творча позиція, але не потрібно це розповсюджувати як абсолютну моральну істину. Війна триває кожного дня, кожної миті, в цьому легко можна переконатися, відвідавши військові шпиталі в Києві, Львові, Дніпрі. Чому б поважним літературним метрам не домовитися з видавництвами, не взяти до рук свої книжки і не прийти туди, не походити по палатах, не поспілкуватися з хлопцями, не провести там зустрічі? Уявляєте, щотижня в кожному військовому шпиталі – зустріч із відомим автором! Це б багато важило для всіх. Це - не закид, можете вважати, що це - заклик. 

Скульптура "Дівчинка і солдат" у музеї АТО (м. Дніпро)

- А ти впевнений, що книжки про війну дійсно потрібні суспільству? Хіба не ти сам говориш, що люди втомилися від цієї теми?

- Найбільшим моїм страхом, коли я почав писати «Іловайськ», був страх написати текст, що не відповідає очікуванням. Я мав на руках масу унікальної інформації, яку збирав дев´ять місяців - від Щастя до Коломиї, від Херсону до Сум, але точно розумів, що не зможу написати журналістське розслідування – всі документи перебувають і досі у військовій прокуратурі, а збірка інтерв´ю точно не зможе передати тих неймовірних емоцій. Тож я вирішив писати саме художню прозу – щоб достукатися до сердця кожного, хто читатиме книгу, щоб розповісти, перш за все, про те, як людина, потраплячи в пекло з крові, вогню і металу, намагається залишитися людиною, бо насправді саме це – найскладніше в підсумку на війні – залишитись живою Людиною. Надрукований за цей рік наклад «Іловайська» - десь 16,5 тисяч екземплярів (більш точно знає видавець), говорить сам за себе. Я проїхав за рік більше 40 міст і містечок (Київ, Дніпро, Львів, Полтаву відвідав по 4-5 разів), де проводив по кілька зустрічей щодня, і можу точно сказати – так, такі книги дуже потрібні. Особливо тим, хто втратив на війні близьких, хто воював, хто допомагає бійцям, та взагалі, всім небайдужим людям. Для них така література – ще одне підтвердження недаремності справи, яку вони роблять, за яку вболівають, заради якої загинули їхні чоловіки, брати, батьки. Тим, хто далекий від війни, самовідсторонений від тих страшних подій, важко зрозуміти, про що йдеться. Хоча насправді, і «Іловайськ», і «5 секунд, 5 днів» - книги не про війну. «Іловайськ» - книга про любов. Любов до Батьківщини, як би пафосно це не прозвучало, любов матері до сина, любов між чоловіком і жінкою, любов маленького хлопчика до батька, який не повернувся з війни і не зміг подарувати йому велосипед, і він пише листа Святому Миколаю з проханням подарувати йому велосипед, але насправді – побути хоча б трохи йому батьком…

- Це також – реальна історія?

- Так. Лист хлопчика, сина Юрія Бережного, бійця, що загинув під Іловайськом 29 серпня, нам в редакцію принесли з військкомату. Мовляв, можливо, ви зможете чимось допомогти? На той час редакція нашої газети «Панорама» реалізовувала волонтерський проект «Вічна Слава і Пам´ять Героям!» - ми писали про хлопців із Сумщини, які загинули на той час на війні. Ми поїхали до Бережних, щоб почути історію Юрія і відвезти його сину велосипед, а почули страшну історію матері, що тиждень шукала тіло сина, якого прикопала край дороги місцева мешканка.

Тому ці книжки – не про війну, бо війна – тло, вона рано чи пізно закінчиться. А любов – нескінченна. Ми народжуємося з любов´ю до цього світу, живемо, кохаємо, любимо, і навіть коли помираємо – також сподіваємося на те, що з нами попрощаються з любов´ю.

- Чи є якісь новели в «Іловайську», що отримали продовження, герої, до яких ти хотів би повернутися?

- Так. Новела «Дядько Іван» закінчується тим, що важкопоранений боєць, врятувавши дівчинку і потрапивши, жертвуючи собою, в полон, втрачає свідомість. І у читача складається враження, що Іван помирає, хоча насправді він через кілька днів був переданий «Червоному Хресту» і вижив. Зараз Іван Погорєлий працює юристом в Дніпропетровській ОДА, допомагаючи ветеранам АТО вирішувати їхні проблеми. Дніпропетровська ОДА взагалі, на мій погляд, чи не взірцево працює з тематикою АТО, це стосується не тільки реальної допомоги ветеранам, але й увіковічення пам´яті загиблих, різних заходів (наприклад, «Пісні, народжені в АТО» - їх проект), в тому числі, в Дніпрі створений музей АТО під відкритим небом, і там, серед інших експонатів, є скульптура – маленька дівчинка дає яблуко українському солдату. На цю роботу скульптора, як написали місцеві журналісти, надихнув саме роман «Іловайськ». Приблизно місяць тому сталася прикра неприємність – хтось вкрав яблуко, всі дуже засмутилися. Але наступного дня трапилося диво – мешканці Дніпра поклали в руки дівчинки справжнє живе червоне яблуко, і так стали робити кожного ранку. «Було одне штучне яблуко, стало – сотні справжніх!» - так я написав на першому екземплярі книги «5 секунд, 5 днів» на зустрічі в Дніпрі. 

- Якщо «Іловайськ» - книга про любов, то про що «5 секунд, 5 днів»?

- Про жагу справедливості і взаємодопомогу. Я б хотів сказати, що про солідарність, але майже всі справжні слова у нас украли і нівелювали політичні партії: «солідарність», «свобода», «батьківщина»… Коли я розшукував очевидців подій під Іловайськом, то зустрівся з неймовірною кількістю людей, які, полишивши своє мирне життя, стали до зброї. Що змусило їх так вчинити? Хто ці люди? Чому – саме вони, а не якісь інші? Хіба їх виховували в особливих дитсадках, вони навчалися в якихось спецшколах? Як називається та пружина, що виштовхнула їх на передову? Жага справедливості – я назвав цю пружину так. І боронити свою землю – справа права, справедлива. Бойченков, головний герой, що майже двадцять років працює на залізниці звичайним вагонщиком, саме такий чоловік: «Вільні профспілки», два Майдани «…щоб людям жилося краще», потім добровільна мобілізація. Жодних особистих цілей, жодних амбіцій. Отримує важке поранення при виході через «зелений коридор», що за кілька годин перетворився на червоний від крові; залишається сам в оточенні, але неймовірна воля до життя веде його до порятунку… Ще один герой книги – Влад Ковальов, лікар батальйону «Херсон». Він також - доброволець, але, на жаль, гине, і те, що відбувається з родиною Ковальових, де залишилося двоє маленьких дітей, дуже показове, бо люди прийшли - і люди допомогли, як і передбачав Влад. Він говорить про те, що треба вірити у найкраще в людях – в цьому полягає головний секрет життя.

 Автор зі Львівською "Книжковою сотнею" на Личаківській, 6

На жаль, я дізнався лише тоді, коли книга вийшла, що легендарний лікар Всеволод Стеблюк, бойовий товариш Влада (хоча вони знали один одного лише трохи більше тижня) також не покинув родину Влада. Стеблюк регулярно їздить до його діточок у Херсон… Нещодавно говорив за життя зі своїм сусідом (живемо в Сумах навпроти католицького костелу) отцем Войтеком, і він підтвердив мої спостереження: люди стали значно більше відгукуватися на чужу біду, і це стосується не тільки війська і волонтерів, це стосується і допомоги хворим дітям, і всіх інших, кому допомога потрібна. Попри все, що відбувається (а, можливо, і завдяки), люди стали добрішими – ось в чому головне наше досягнення. Негативу навколо дуже багато, а мені хотілося відзначити саме такі, позитивні зрушення у свідомості людей, у суспільстві.

- «Іловайськ» два тижні звучав на Українському радіо в програмі «Авторські читання». Склалося враження, що інколи тобі було складно читати свій текст.

- Так і було. За рік я відкривав книгу лише кілька разів, щоб прочитати на зустрічах коротенький вступ і той самий лист хлопчика до Святого Миколая, тобто перший і останній абзаци. І коли я почав записуватись на радіо, то зрозумів, нарешті, чому люди говорять, що «Іловайськ» читати і легко, і водночас, дуже важко. Коли я збирав матеріал, то ставився до завдання технічно – мушу зібрати, взяти інформацію, намагався не прикипати до оповідачів. А от коли почав начитувати текст на радіо наче відсторонений, наче й не я його писав, раптом стало емоційно складно. Приблизно ж так складно, як на зустрічах, куди приходять багато родичів загиблих, ветеранів і волонтерів, бо такі зустрічі завжди важкі, незабутні.

Була й ще одна користь від таких вербальних вправ – побачив багато технічних помилок, тож взялися ще раз вичитати та виправити ретельно текст, тим більше, що книга потрапила в програму держзамовлення на наступний рік, тож потрібно, щоб до бібліотек надійшла вже стовідсотково «правильна» версія.

Афіша документального фільму "Рицарі неба" і презентації роману "Іловайськ" у Дніпрі

- В київських книгарнях, мені скаржилися знайомі, «Іловайськ» знайти іноді буває проблематично.

- Тут і в рідних Сумах книжки немає, на жаль - конфлікт між видавництвом «Фоліо» і «Книгарнею Є» негативно відбився особисто на мені.

- А чия там правда, як вважаєш?

- Вважаю, що будь-який бізнес-конфлікт між сторонами, що негативно відбивається на їхніх клієнтах, контрпродуктивний. В даному випадку постраждали, перш за все, письменники і читачі, бо не думаю, що книгарня і видавництво зазнали суттєвих фінансових втрат. В результаті всі мої книжки, окрім останньої, викинули з «Книгарні Є», в тому числі, й «Іловайськ», який, тільки не смійтеся, навіть не завезли в серпні на відкриття до Сум. Уявіть собі ситуацію: письменник читає текст на відкриття книгарні на її ж запрошення в своєму рідному місті, після закінчення до нього підходять читачі, які хочуть придбати книжку, а книжок письменника в книгарні немає. Менш за все це схоже на бізнес, правда? Тому подібні конфлікти – зло, що відбивається на й так дохлому українському книжковому ринку. Програють у підсумку всі.

- До речі, нова книга вийшла не у «Фоліо», а в «Нора-Друк». Це випадковість чи так було задумано?

- Так було задумано. Я мав як моральні зобов´язання перед «Нора-Друк» (називаю їх «Нора і Друг»), так і юридичні – давно був уже укладений договір між нами на книжку про війну.

- Книги про українську війну мають потенціал бути виданими за кордоном?

- Одразу ж інтерес до перекладу проявили литовці і поляки. Однак перемовини, що вело «Фоліо», не стали успішними. На міжнародних книжкових ярмарках начеб то і був попит, але також безрезультатно. У мене склалося враження, що в «старій Європі» не дуже хочуть брати подібні тексти, бо вони не толерантні - в них немає героїв-сепаратистів, а є тільки герої-українці, тому частина читачів, прихильних до Росії, таке не сприймуть. Що я можу зауважити? Про героїв-сепаратистів нехай пишуть письменники-сепаратисти. В моїх книжках є люди, які сповідують проросійські погляди, і далеко не зажди це – негативні персонажі; є навіть російські офіцери, які рятують життя українським солдатам. Але в переважній більшості російські військові в моїх книжках – жорстокі вбивці, тобто, все, як у житті. І я не бачу приводів щось змінювати.

- Напевне, ти сьогодні – один із небагатьох українських письменників, які міцно взялися за військову тематику. За два роки – дві книги. Будемо скоро чекати на третю?

- Навряд. В Україні багато письменників і журналістів, є кому писати. Швидше, я бачу документально-публіцистичний текст – розповідь про те, як склалася доля героїв книг, як просувається розслідування Іловайської трагедії.

- Маєш таку інформацію?

- Звісно, ні. Тільки військова прокуратура в повному обсязі володіє цим масивом матеріалів. Але, коли їздив Україною з книжками, зустрів багато нових свідків, дізнався цікаві факти. Але, щоб написати таку книгу-розслідування, потрібно витратити не менше, ніж рік, а перед цим вивезти родину кудись за кордон і сховати. Я не маю таких можливостей, на жаль.

 Оновлена обкладинка "Іловайську"

- У документальному фільмі «Тіні Іловайська», що зробив «112-й» канал, є, здається, два герої з твоєї книги. Ти не маєш задумки написати сценарій самотужки?

- Сценарії якраз саме те, чим би я хотів сьогодні займатися. Газета, сайти і книжки трохи набридли, хочеться нової форми, нового виклику. Але сценарист – це зовсім інша професія, якою потрібно оволодіти, я не хочу стати просто «…перебіжчиком із художньої літератури», я хочу писати професійні, міцні сценарії. Тому треба вчитися, чим я наразі й займаюся. Сподіваюся, колись з цього вийде гарне кіно.