Зокрема, лунає думка, що українські автори не поспішають звертатися до такого непростого, але яскравого жанру, як антиутопія. Тож вихід кожної нової книги, створеної в цьому жанрі, стає справжньою подією для шанувальників фантастики. Так, незабаром світ побачить роман-антиутопія Наталки Ліщинської «Нова людина». Ми звернулися до авторки з проханням, аби вона розповіла, що спонукало її обрати таку форму розповіді про трагічне майбутнє людства, чи не шкода їй своїх героїв, коли вони потрапляють у справді скрутне становище та на які сюрпризи варто очікувати тим, хто вирішить почитати її твір.

– Незабаром, на ХХІІІ-ому Форумі видавців у Львові, відбудеться презентація Вашого дебютного роману «Нова людина». Видавництво визначило його жанр як антиутопію. Чи згодні Ви з таким витлумаченням тексту? Як би самі визначили його жанрову приналежність?

- Так, погоджуюсь, що це – антиутопія. Однак «Нова людина» трохи відрізняється від класичних зразків. Одним із найцікавіших методів сучасної літератури є змішування жанрів. І мені це подобається! Часто у різних авторів у реалізм дуже органічно вплітається містика, а у фантастичних обставинах діють цілком реальні герої. Мікс іноді настільки вдалий, що навіть геть уже «зачитану» ідею автор напрочуд гарно вплітає у текст. Яскравий приклад: «22.11.63» Стівена Кінга – подорож у часі та вбивство президента Кеннеді. А повертаючись до «Нової людини» і не розкриваючи інтриги, можу сказати, що тут антиутопія переплелася із філософією та містикою. Мерзенна ницість раптом зустрічає такого суперника, якого й абсолютне зло не переможе. І є в мене переконання, що саме так завжди відбувається. Коли народжується страхітливе зло, тоді ж на сцені з’являється його гідний суперник. До війни ми жили в комфортному світі, в котрому здебільшого панували дрібні неприємності та буденні радощі, а тепер кипить так, що тримайся... На цунамі великого зла піднялася хвиля самопожертви, взаємодопомоги, добра і любові.

– Існує кілька «сценаріїв», які полюбляють використовувати автори антиутопій. Найчастіше у книгах людство опиняється на межі вимирання чи деградації через  страшний природний катаклізм, світову війну, вичерпність природних ресурсів чи… через досягнення науки, які раптово обертаються прокляттям для творців. Ви обрали останній варіант, ще й досить реалістичне фантастичне допущення: зараз генетика – одна з найперспективніших галузей науки. Думаєте, що людство потребує саме такого застереження?

- Ніколи не знаєш, як насправді розвиватиметься ситуація. У майбутнього є стільки гіпотетичних антиутопічних сценаріїв, що це лякає. А якщо через кілька поколінь ми перетворимося на немічних звироднілих покручів, адже розвиток медицини дозволяє зберегти майже кожне новонароджене немовля, тож природний відбір слабких, хворих уже не діє? А може, неподалік готується вибухнути наднова зоря, щоб гамма-випромінюванням стерти Землю? Чи з’явиться штучний інтелект і вирішить, що йому на самоті існуватиметься комфортніше, та відправить людство в небуття? Однак цілком вірогідно, що жоден сценарій не справдиться, або кожен у невеликій часточці буде вірним, проте це не вплине на поступ кардинально, не обірве прогрес людства. Тобто надія є, адже різні суспільства в різні епохи стільки разів навпомацки знаходили шляхи подолання криз. Знаю лишень, що кризи траплятимуться. Також розумію, що хай скільки горя, лиха несуть із собою, але саме такі випробування штовхають людство далі. Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Сподіваюся, що не тільки сильнішими. Але й дорослішими, відповідальнішими, мудрішими, готовими до співпраці, до взаємодопомоги. І, мабуть, застереження нікого не застерігають, зате вони дозволяють осмислити загрози. А вид homo sapiens, якщо вже назвався розумним, то змушений усвідомлювати ризики.

– Як запевняв Рей Бредбері, фантасти не передбачають майбутнє, вони його попереджають. А щоб попередити, треба вразити, привернути увагу, навіть налякати. Але чи не захоче сучасний читач відкласти таку книгу і почитати якісь світлі історії з геппі-ендом, аби хоч ненадовго забути про нелегку буденність? Отже, чи на часі зараз антиутопії?

- Читачі різні. Комусь подобається гумор, дехто полюбляє детективи, а когось не відірвати від фантастики. А бувають іще ж «нечитачі»! Останніх залишимо у спокої, тож чи боюся я лякати людей темрявою, що криється в нас? Як не дивно, але антиутопія «Нова людина» – історія зі світлом! Пітьми там чимало, так. Однак, як і в людській душі, у тексті змістилося стільки всього: ненависті, але й любові, жорстокості, але й милосердя, слабкості та сили. Сподіваюся, що «Нова людина» знайде своїх читачів, адже палітра емоцій у тексті багата, але є чимало поживи і для інтелекту.

 – Буває, що автори чують закиди, ніби вони не люблять своїх персонажів, бо вбивають їх заради ефективної сцени або щоб розчулити читачів. А чи може автор антиутопії, у принципі, любити героїв свого тексту? Чи тут спрацьовує теза, що вони самі винні, що опинилися в такому жахливому становищі?

- Ой, якщо і є в мене життєве кредо, то воно схоже на це: «Люди бувають нерозумними, непослідовними й егоїстичними. І все ж, люби їх!» Мої герої для мене є живими, справжніми. Я їх бачу, відчуваю, чого вони хочуть, чую їхні думки. Чи бажаю деяким, скажімо, негативним героям смерті? Це просто не залежить від мене. Люди вмирають. Добрі і злі. Усі. А живі за ними плачуть, бо ж втрата, бо жаль. Та хто з нас точно знає, чим насправді є те, що називаємо словом «смерть». Чи це справді втрата? Чи дійсно треба плакати? Адже на Землі повно інших уявлень про відхід звідси. Є народи, в яких заведено прощатися з усмішкою, є й такі, котрі вірять, що ніхто нікуди не йде, а невидимкою знаходиться отут, поруч, допомагає родичам, оберігає їх. Хтось вірить у реінкарнацію, вічний похід із тіла в тіло. А кожен із живих може лише обрати котрусь із версій про смерть. Наприклад, ту, що панує тут і зараз. Або ту, яка сподобалася. Іноді я бачу, як смерть є звільненням від муки жахливої недуги. А буваю переповненою відчуттям дикої несправедливості, коли загинув юнак... Та в будь-якому випадку я не осягаю повноти світобудови та її законів, існуючи тут і зараз, не маючи поняття, куди, чому, навіщо, до кого вирушила ось ця звільнена від тіла душа. І мої герої теж інколи вмирають, бо є людьми, а не тому, що я захотіла. Не я розпоряджаюся життям і смертю. Хтось інший, котрий є повнотою.

– Хоча  це – Ваш перший надрукований роман, але на сьогодні вже чимало Ваших оповідань увійшло до альманахів та журналів. Що цікаво, вони – дуже різноманітні як за темою, так і за жанрами. А чи є у Вас «улюбленці» – твори, які запам’ятались Вам найбільше, які було створювати найлегше чи, навпаки, найважче?

- «Улюбленець» – це той, який зараз пишеться. Коли несе хвиля натхнення, то думаєш, що вшкварюєш Шедевр – угу, з великої просто-таки літери. Бо тексти, що вже написані, чомусь поволі віддаляються, чужішають. От буває, що іноді доводиться перечитати якесь давнє оповідання – це таке здивування! То я таке написала? Гм... А сьогодні я би інакше написала, а не так... і не про це... й іншими словами... Цікаво також, що коли текст щойно доведений до слова «Кінець», вилизаний десятки разів, відшліфований до блиску – внутрішньо визнаний таким, то я його ненавиджу. Це сильна емоція, але правда. Кожне слово в тексті прочитане стільки разів, що ти вже бачити цього не можеш, не хочеш, не будеш! Треба собі дати трохи часу, охолонути, бо в такий гострий момент ненависті, безсилля, втоми, нерозуміння не віриться, що написане має право жити, що воно чогось та й варте. Найкраще, коли текст вилежиться тиждень, місяць, тоді до мене повертається здатність сприймати його спокійніше. Тоді текст – уже не найгірша «парія» – очі мої не бачили б! Та й не най-най-най Шедевр, «улюбленець». Але й іще не став далеким чужинцем.

– Історії друку перших книг вітчизняних авторів, зокрема тих, хто вже став знаменитим, дуже різноманітні. Більшість із них згадують, що це – нелегкий «квест». Хтось став переможцем престижних літературних конкурсів, хтось – уперто надсилав один і той самий твір в різні видавництва. Хтось відкладав рукопис, що не зацікавив видавців, «у стіл» і розпочинав писати новий. А яку саме стратегію успіху використали Ви?

- Як виявилося, хорошою, хай і неусвідомленою, стратегією успіху стала любов до людей і їхня взаємна симпатія до мене. От щастить на хороших людей, з якими знайомить доля. Часто чую історії від знайомих, а у них з’являються палки в колеса, заздрісники, ті, хто підніжки ставить, оббріхує. Але мені таланить зустрічати тих, хто підтримує, дає добрі поради, розуміє й допомагає. Та навіть іноді й прочухана дасть, але з користю ж! Певно, мій янгол-охоронець дуже працьовитий, адже невтомно шукає для мене подарунки – хороших людей. Звісно, що доводиться і самій зусилля прикладати. Писати якомога краще, постійно самонавчаючись, шукати видавців і конкурси – бути затятою жабкою, що в дзбанку з молоком щосили товче лапками, збиваючи масло, не хоче здаватися, тонути. Тричі стала дипломантом Коронації слова, ось доросла до дебютної книги – всі зусилля не даремні!

 – Ваш літературний первісток уже зажив своїм життям. Тож саме час братися до наступної історії. Ви хочете продовжувати розповідати читачам про майбутнє? Яку саме тему та «тональність» обрали для цього?

- Гармонія – важливий закон життя. Була антиутопія – буде й утопія! Мушу зізнатися, що, мабуть, не шукаю легких шляхів, адже сильних антиутопій є багацько, а от хороших утопій чомусь мало. Згадайте тільки, як люди прикипають очима до екранів, коли там ураган зносить будинки або гатять гармати по житлових кварталах. Погані новини гіпнотизують, добрі залишаються десь на маргінесі уваги. Так і з утопіями. Важко зацікавити добром? Чомусь важко. Але я спробую. Ця утопія буде також некласичною. Зате з контраверсійною, жорсткою, динамічною, з неочікуваним фіналом утопією читачі не занудьгують.  

– Дякуємо Вам за чудову розмову. Бажаємо цікавих презентацій, гарних читачів, натхнення й сил для реалізації всіх задумів!