Головна\Події\Інтерв'ю

Події

22.12.2015|07:23|Галина Бабак

«Постмайданний синдром» української літератури

Літературний процес до певної міри завжди знаходиться в тісній кореляції з культурними та історичними змінами, які переживає суспільство. Сучасна українська література стала певним дзеркалом подій останніх двох років – Майдану та війни на Сході. Але чи можемо ми вже зараз говорити про якісь зміни в літературі, чи змінилася авторська позиція і як письменик може реагувати на події війни. Про це та інше ми поговорили з письменником Олександром Клименком            

– Як вам бачиться українська література після Майдану? Що змінилося за цей час?

– Смерть Небесної Сотні і українських вояків на Сході країни не стала гарантією державного процвітання – в короткочасній перспективі. Але народ, перетворюючись на націю, отримає майбутнє і можливість його формувати. Хоча зовнішні, внутрішні загрози існуватимуть завжди. Олігархічна система – пухлина зі всіма можливими метастазами. Щурі, розжирівши на золотих батонах, не мають нічого спільного з людьми – попри те, що хрестяться в церкві й озиваються на гасло «Слава Україні!» Хвороблива ситуація у нашому суспільстві впливає на стан літератури, сприяє клановості, тож кон’юнктура часто опиняється зверху. Але, скажімо, Шевчук писав ще тоді, коли соцреалізм був провідною доктриною радянського мистецтва, а в школі вивчали Гончара. Шевчук пише й сьогодні – у той час, коли ми, захоплюючись розпіареними бестселерами, замислюємось, яким має бути українське літературне мистецтво. Література у постмайданну добу бачиться мені в більш відповідальному світлі, коли реклама не заступає істинних мистецьких чеснот. Мелодрами, гостросюжетні твори для масового читача, яких з’явилося чимало, не мають визначати обличчя літератури: вони приречені на забуття. Чарлз Буковські й Патрік Зюскінд – чудово, але при умові, що є Герман Гессе і Дж. М. Кутзее. Юрій Андрухович і Оксана Забужко – добре, але якщо існують твори Валерія Шевчука та Галини Пагутяк. Гори все ж визначаються вершинами. Сходження від підніжжя до гірського вершечка, коли не оминається, не ігнорується жоден із рівнів – це і є чесна ієрархія. За таких умов кожен літературний твір матиме свою об’єктивну оцінку.

Мені не надто цікава література мейнстриму, яку переходиш в брід, не замочивши ніг. Не цікаве відкрите чи завуальоване загравання з читачем. Не цікавий професіоналізм, якщо він, творячи кон’юнктуру, провадить у сліпий кут, в нікуди. У літературному творі мають вирішуватись серйозні художньо-естетичні й філософські завдання. Якщо цього немає – тоді немає предмету для розмови. А серйозні мистецькі завдання, між іншим, можуть вирішуватися легко й артистично – так, як це робив автор «Макулатури»: гра в бісер буває різною. Чи змінилося щось в українській літературі у цьому напрямку і наскільки ці зміни значимі? Не знаю. Однак сподіваюсь, що позитивних зрушень не уникнути, оскільки процес очищення в українському суспільстві розпочався.

– От ви сказали, що «у літературному творі мають вирішуватись серйозні художньо-естетичні й філософські завдання». Чи не здається вам, що роль літератури ширше, ніж будь-які визначення її завдань, що література давно «нічого не мусить вирішувати». І що така позиція переймає класицистичне (радянське?) уявлення про серйозність.

– Складно створити щось значиме, не маючи серйозних намірів. Серйозність, про яку кажу, ніяк не пов’язана з ідеологічними химерами. У творчості я намагаюсь з’ясувати те, що хотів би з’ясувати бодай для себе, тому й озвучую речі, які мені здаються важливими. Ідеологія в мистецтві – це обвішаний комуністичними лозунгами смертельний каток чи надпис «Arbeit Macht Frei» на воротах концтабору. А оте «мусить вирішувати», народжуючись не з зовнішнього примусу, а з внутрішнього бажання вирватися з пітьми, не є якимось обмеженням, прокрустовим ложем для мистецтва чи імперативом, проголошеним з трибуни. Це лише спроба позбутися безвідповідальності, зробити крок у напрямку світла. Мистецька мета вища за мету утилітарну. Так само, як і слово «мета» вивищується над заяложеною радянською ідіомою.

– Яка роль сучасного автора?

– Роль сучасного автора – бути людиною не лише в творчості, а й у повсякденному житті. Елементарне, здавалося б, окреслення мети існування творчого індивідуума, але рух у цьому напрямку дозволяє збагнути межі земної клітки, вихід з якої єдиний для всіх – у небо. Тож в моєму розумінні роль письменника цілком і повністю співпадає з роллю людини. Кожен із нас, як відомо, має спастися сам, бо лише тоді ми можемо комусь прислужитись, можемо допомогти спастися іншим. А професійна діяльність – лише інструмент.

– Судячи з вашої думки про роль письменника, в світі взагалі мало хороших авторів. Чи так це?

– Колись я натрапив на інформацію про те, скільки мільярдів людей жило на Землі до нашої з’яви. Це колосальна цифра – 107 мільярдів. А скільки письменників творило за цей час? Теж, мабуть, чимало. Однак ці цифри не можна й порівнювати. Не мені вирішувати, хто з авторів чого вартує. Я просто маю свої суб’єктивні уподобання. Сервантес, Шевченко, Коцюбинський, Кафка, Йозеф Рот, Гессе, Андрій Платонов, Кортасар, Воннегут, Григір Тютюнник – митці, чию творчість люблю і розумію. Думаю, справжні чи, як ви кажете, хороші письменники – це люди, яким вдалося зробити літературу своїм Шляхом.

Чи можна зараз писати про щось інше крім війни? Як сьогоднішня ситуація в країні впливає на вашу творчість?

– Після роману «Прихована фортеця», завершеного напередодні листопадових подій 2013 року, я півроку не писав художньої прози. Натомість опублікував чимало есеїстки. Знаю, що саме так події в країні вплинули і на деяких інших письменників. Але писати у часі війни не тільки можна, а й треба. Святий Максиміліан Кольбе у фільмі Зануссі «Життя за життя» молиться, коли нацистський кат входить у концтабірний карцер, щоб вколоти священникові смертельну ін’єкцію. Письменництво у часі війни все ж є досить приблизною аналогією вчинку Кольбе, котрий віддав життя за ближнього.

– У вашій творчості помітне звернення до традиції так званого магічного реалізму. Чи не здається вам, що цю традицію можна було би взяти за основу «говоріння» про «магічні» події останніх двох років?

– Я пишу про реальне життя так, як його бачу. Магічну дійсність не відокремлюю від не магічної. Це суттєвий штрих. Пишу про світ, в якому живу. Можливо, це дивно звучить, але я нічого не вигадую. Реалізм – це не лише те, що ми можемо бачити, тому й можливості розширення реалістичного зображення дійсності є значними.

Щодо подій останніх років. Життя виявилося більш сюрреалістичним, аніж найвигадливіша художня творчість. Реалізм, приміром, може розширюватись за рахунок сюрреалістичних прийомів, а сюрреалізм – за рахунок украй достовірного зображення дійсності або ж, навпаки, за допомогою гіпертрофовано сюрреалістичної техніки. Я завершив «Приховану фортецю», дійство якої відбувається на тлі Помаранчевої революції, ще до Революції Гідності. Це виправдовує нагромадження сюрреалістичних сцен у тексті роману. Бо після Майдану 2013 року ми отримали страшне і трагічне психологічне щеплення, а тому стали менш чутливими до деяких стильових впливів, в тому числі й до сюрреалізму. «Магічність» останніх років в українській історії – це реалізм, піднесений до найвищого ступеню. Він врізався у нашу свідомість новим екзистенційним лезом. Тому і писати про це слід по-новому.

– Війна завжди була важливою темою радянської літератури. Чи не здається вам, що сьогоднішня реакція української літератури на війну з Росією набуває радянських рис – хто не з нами, той проти нас?

– Ні, мені так не здається. У часі Революції з’явився сленговий неологізм «вата», він характеризує свідомість людей, котрі не вмикають мозок у критичних ситуаціях – тоді, коли його слід вмикати хоч б із метою самозбереження. Ватники вірять у те, що бачать і чують по телевізору. Ватники – органічна трансформація homo sovieticus, тому вони з однаковою завзятістю читають вірші Мандельштама і підтримують будівництво пам’ятників «вусатому тарганові» Сталіну. Їхня ментальність визначається їхньою сліпотою. Вони надривно співають пісеньки на кшталт «Свободу Анджелі Девіс!», коли їм це дозволяють і набирають у рот води під час судилища над Надією Савченко. Це для «вати» на площах ставлять телеекрани і транслюють новини від «Russia Today».

Для лінії, яка розмежовує людей, географія не має визначального значення. Та лінія пролягає на більш глибинному рівні. Тому серед «вати» опинились і російський кінорежисер, і українська співачка. Вони не з нами, а з нашими ворогами, через те ми не ідентифікуємо їх як друзів. І це, як мінімум, раціональна поведінка в умовах війни з російським агресором.

– Відомо, що після Другої світової війни в радянській літературі образ «ворога» змінювався і трансформувався – від лютої ненависті до розуміння того, що немає абстрактного ворога, а є кожна окрема людина. Як має письменник під час війни ставитися до ворога?

– Не існує абстрактного ворога, як немає абстрактного зла. Янукович і Путін. Снайпери на Інститутській. Вагітна росіянка на березі Кальміусу, яка робить селфі з відрізаною людською головою. Терористи з «Буком». Переосмислення в очевидній ситуації відбувається блискавично. Та якщо росіяни вірять у розіп’ятих хлопчиків, тоді процес трансформації сприйняття сьогоднішніх подій у них затягнеться на десятиліття. А щодо вашого запитання, то можу лише повторити, що не бачу принципової демаркаційної лінії, яка б розмежовувала помисли і дії письменника та людини.

– Яка ваша думка щодо запрошення луганської поетеси Олени Заславської до дискусії, яка відбулася в Харкові?

– Медведчук – у Мінську, Заславська – у Харкові. Мінські політичні домовленості й так звані харківські дискусії – ланки одного ланцюжка. Ми що забули, хто такий Медведчук? З ним діалог неможливий, оскільки він не здатен сприймати думку іншого, а Україну бачить у труні в жовто-блакитних капцях. Це взагалі якась неймовірно жахлива картина: Стус лежить у могилі, а путінський кум представляє інтереси України. Тут жоден сюрреалізм не встоїть! А українська літературна кон’юнктура – спільнота керована: світ ловив її і спіймав – давно. Світ, який за допомогою фінансів формує механізми впливу на ситуацію в Україні – в політиці та в культурі. І хоча дехто з літераторів, обурюючись суспільною реакцією на харківські «дебати», поспішає із зустрічним звинуваченням, мовляв, кричать ті, кого туди не запросили, але це примітивний аргумент. Складніше – не дати втягнути себе у чужу гру, в якій будеш покірно виконувати відведену тобі роль.

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери