Із чим у тебе асоціюється осінь?

Знаєш, я пам’ятаю весну, а осінь, практично, ні. Один із моїх, напевно, перших  спогадів: мені років п´ять і ми гуляємо та ворушимо ногами жовті листочки. Такий от яскравий осінній спогад. Більше нічого зараз в голову і не приходить – важко вона дається. От сьогодні я цілий день думав про світло в кінці тунелю. Але зараз я схильний драматизувати більше ніж будь-коли.

Розкажи про те, про що ми так мало знаємо: звідки ти, де ти народився?

Я народився у Києві, на Оболоні… Між іншим, у нас вже вимальовується така собі «оболонська школа поезії»:  я з Оболоні, тепер Оксана Гаджій…

Вона, очевидно, одразу в усіх школах...

Так, схоже на те. Ще Олексій Шендрик вже майже корінний оболонець, Гєник Бєляков на Оболоні живе, кілька днів тому Міша Жаржайло гостював у Гєника, Крюгер, здається, так само Люба Якимчук – схоже Оболонь стає культурним центром України!

Якщо без жартів, то я - корінний киянин, але, так склалося, що виріс на Київщині. Свого часу, бабуся, що мала власний погляд на виховання, наполягла, що дитині буде краще за містом і забрала мене з собою. Більшу частину свого дошкільного віку, а потім всілякі канікули, я проводив там.

Що ти там робив, ти читав?

Дитині там не було особливої роботи, тому я, справді, читав. А коли ще не вмів, то щовечора просив у бабусі казки, а вона знала їх безліч, до того ж,  вигадувала ще цілу купу (із однієї робила п’ять, і я п’ять днів міг слухати розширену версію цієї казки).

Було багато книжок, деякі проходили крізь мене двічі. А ще на розпалювання грубки привозили газети та журнали, тому, перед тим як це йшло у вогонь, я обов´язково все перечитував. Досі пам´ятаю їх назви.

Яким ти був у школі?

Я був кучерявим і завжди посміхався. Принаймні, таким я виглядаю на фотографіях. Всі мають шкільний фотоальбом після початкової школи, так от, в моєму є особливе фото. Перед зйомкою, коли поправляли одяг, мені непомітно витягли комірець сорочки поверх светра, і лише потім, на фотографії, я це побачив. Не дуже люблю, коли хтось комірець сорочки таким чином витягає.

Тобі в школі подобалося чи ти страждав, як ти вчився?

Напевно подобалося. Я пам’ятаю, що у початковій школі мене постійно нагороджували якимись похвальними листами і грамотами, але це були суворі 90-ті, тож я жодного разу їх так і не отримав, напевне, не було бланків. Ти приносиш додому табель з п’ятірками, показуєш, і тобі говорять: «ну, а де грамота?», про яку там написано. Але я її ніколи так і не бачив. Можливо, якщо сходити у школу зараз, то вдасться отримати хоча б одну.

Які дисципліни любив?

Я любив свою першу вчительку. Вона була така молода і красива. А потім до нас прийшла, як мені спочатку здалося, сувора жінка в окулярах, яка чомусь дуже жорстко взялася за мене, не знаю, можливо, я дав їй якийсь привід. Вона поставила мені четвірку з математики, і я не міг зрозуміти: як це так, четвірка? Я тоді окрім п’ятірок інших оцінок знати не знав. Проте, вона виявилася прекрасною людиною і педагогом, досі її пам’ятаю. Потім, ще була четвірка по ритміці. Ти знаєш, що таке ритміка? Ми приходили у спортивному одязі, нам включали Газманова «Есаул-Есаул, что ж ты бросил коня…» і ми танцювали: присідаєш, викинув ногу, встав, присів – викинув іншу ногу, знову встав… Я ненавидів цю вправу і, здається, дві чверті мав через це четвірку.

У  той час уже писав вірші?

Писав. Третій, здається, клас: наша вчителька кудись виходила і сказала, що ми маємо прочитати вірш десь із чотирьох строф – щось там про партизан було – і,  поки її не буде, повинні дописати його продовження. Ну, я щось собі дописав і відразу ж включився в дискусію. Коли зайшла вчителька – у класі був страшенний гамір, вона відразу зібрала всі щоденники і почала ставити двійки, однак зазначила: якщо хтось покаже їй продовження, то двійка анулюється. І я показав. Це було щось класичне. А потім я не писав, а потім знову писав і знову не писав. Далі, у зрілішому віці – в періоди закоханостей. Я, напевно, страждав… осінь, мабуть, була, бо літо – це пора закоханості: вітку тепло і добре, а восени приходить час розлуки… і ти дивишся як за вікном іде дощ, сидиш і страждаєш, згадуєш когось. Якось знайшов ті зошити і потім знову заховав.

Що було потім, після школи?

Після школи я думав, що життя тільки починається. Спробував стати моряком. Навіть маю диплом – інженера-судномеханіка. Проте, мені завжди подобалась історія, тому потім трішки вивчав ще і її. І, знаєш, тоді я справді отримував задоволення від самого процесу навчання, до цього я навіть уявити не міг, що таке можливо. Трішки займався науковим дослідженням, але книга – це набагато краще ніж дисертація, тепер не сумніваюся в цьому.

Що робить тебе щасливим? Чи воно пов’язане з віршами, з літературою?

Спершу хотів сказати – нічого. У мене ж сьогодні, як там: «summertime sadness» (назва пісні співачки Lana Del Rey – Н.Є.)? Тільки осінній. Справді, література робить щасливим. Сам акт написання, творення – це ніби народження дитини: коли читаєш і воно завершене, і ти розумієш, що це зробив саме ти. Часто все стається  так, що лише у фіналі приходить розуміння того, що відбулося. Мені важко пояснити, що таке «щастя», але здається, це воно. І взагалі, поезія тримає на плаву, особливо, чужа (видозмінена цитата з вірша «Реґіна Ольсен» – Н.Є.). Хтось ще був у такому стані? У час найбільшої скрути, коли ти читаєш і розумієш, що не один відчуваєш це?

Одна половина збірки – це тексти безособові, або від імені чоловіка, у іншій половині – з’являються жіночі образи, звертання до жінки, ліричні героїні. Чи потрібно любити для того, щоб писати?

Напевно, можна ще й ненавидіти. Але світ – це любов, тому любити, звісно, краще. Потрібна емоція. Мені подобається цитата з О’гари про те, що поезія робиться тільки нервом. І він наводить приклад, мовляв, коли за тобою хтось женеться з ножем у руці, то ти не пояснюєш йому, що ти чемпіон коледжу з бігу – ти просто біжиш. Це такий само стан, коли ти пишеш, ти не розумієш, що відбувається навколо, скільки часу пройшло… Наприклад, у тебе зустріч і вже час іти, але в цю мить ти відчуваєш: щось з’являється. І ти сідаєш і пишеш, і тебе чекають, іноді понад годину, і ти не береш слухавку, бо розумієш, якщо зараз встанеш і підеш – то все. Звичайно ж, не на кожну зустріч можна спізнюватись.

У тебе є вірш «намагаюся не читати новин», але ж вони повсюди і ти постійно перебуваєш у інформаційному просторі. Чи ти не лише як поет, але і  як громадянин працюєш із цим «нервом»?

Зараз я боюсь його зачіпати, мені здається, що він може порватися.

От сьогодні такий настрій: я дивлюся на цей наш тунель і не бачу світла у кінці. Колись у Кривому Розі ми їздили на «місцевому метро» – тільки там це підземний трамвай. Можна стати в кінці вагону і дивитися, як зменшується шматочок світла в кінці, а потім зникає, так само можна стати спереду і бачити, як воно з’являється, росте, аж поки ти не виїжджаєш у нього. Це дає добре розуміння того, що таке «світло у кінці».

Вірш, про який ти питаєш – давній, 2012-го, здається. Тоді було саме таке сприйняття того, що відбувається. Усе, що я бачив на новинних сайтах – це, у своїй масі, абсурд, типу, «пінгвіни-геї» і т.ін. – у вірші все це є. Було відчуття, що це лавина асбурду, яка сходить на тебе, а сьогодні – вона вже тут, вже зійшла. Особисто мені зараз важко писати, хоча й краще, ніж минулого року. Я спілкувався на цю тему багато з ким, і в багатьох щось подібне.

У збірці є вірш, там: «ніщо не зрівняється з тривожним криком сойки, що втратила своїх пізніх пташенят…», він був написаний ще на початку Майдану, коли там були студенти і «хто не скаче…», але у повітрі вже відчувався запах крові. Таке от щодо простору і мого перебування в ньому.

Чи потрібно щось регулярно робити для того, аби бути поетом, залишатися в тонусі, розвиватися?

Не знаю. Як математик я можу сказати: «Так, звісно!», а як гуманітарій: «Які ще зусилля? Про що ти говориш?» Пригадую відому цитату із судового процесу над Бродським, коли його запитали судді: «Хто ви?», він відповів: «Я поет». Його знову запитали: «А хто вам сказав що ви поет? Ви на це вчились?». А він: «Я думав, що це від Бога…».

Як ти подавав свій рукопис на конкурс?

«Смолоскип» приймає рукописи до 31-го грудня. За кілька днів до цього почалась відпустка, я був у роз’їздах і, власне, засів за формування рукопису дистанційно. Я вже тоді розумів, що в певному місці між віршами я можу провести чітку лінію, вона, певним чином, пов´язана з часом і скоріше стосується дещо іншого сприйняття себе. Тож, підготувавши 2 рукописи під різними назвами й іменами, лишалося їх якимось чином вчасно передати. Я відправив все це хорошій подрузі, попросив її роздрукувати і занести у «Смолоскип» до 31-го грудня у двох різних конвертах, а тоді почав хвилюватися чи встигне вона, чи все зробить правильно.

Ми колись говорили із товаришем, поетом-двітисячідесятником, про інакше ставлення до старіших віршів – я, наприклад, дуже рідко їх зараз читаю, і  зійшлися на тому, що можна видавати і навпаки - останні вірші, а вже потім і більш ранні…

А потім їх можна буде скомпонувати і буде третя книга - вибране…

Хороша ідея! Так от, тоді мене зо два місяці не було в Києві, а коли повернувся, то подумав, що вже скоро і квітень, а новин немає. Поки не зайшов на пошту і не побачив листа від видавництва півторамісячної давнини. У всій цій суєті з відправленням збірок ми забули вказати контактні дані, крім електронки, та інформацію про авторів. Власне, у листі йшлося про те, що необхідно вказати це в найкоротші терміни, бо інакше обидві збірки не будуть розглядатися (підозрюю, що рукописи були в одному конверті). А пройшло вже півтора місяці. Тоді я опустив руки і вирішив – треба видаватися самому. Але майже відразу мені зателефонував пан Ростислав (Ростислав Семків – директор видавництва «Смолоскип» і член журі літературного конкурсу видавництва – Н.Є.), досі не знаю, як він дістав мій телефон, і сказав: «Добрий день! Мене звати Ростислав Семків. У вас є премія, але поки що я не скажу яка…». Інтрига була закручена напрочуд вдало, причому, до самого кінця.

Я прийшов на церемонію нагородження, це був наступний день після мого Дня народження, а там морська тематика – всі в тільняшках. Пам´ятаю подумав: що відбувається, чому вони так вдягнені, може це якийсь натяк? А яку премію мені можуть дати? Може третю? Але ні. Почали оголошувати другу премію: Марія Хімич, Олена Герасим´юк і, коли третім назвали моє ім´я – це стало справжньою несподіванкою.

У Сергія Жадана є збірка, яка називається «Лілі Марлен», у тебе – «Реґіна Ольсен», чи пов’язана вона із реальною особою чи її романтичним образом?

Скоріше друге. Я просто зрозумів, що книга має так називатися, і що цей вірш  («Реґіна Ольсен» – Н.Є.) повинен її відкривати. Та й навіть якби його не було – книжка усе одно мала би так називатися. Ти казала, що там є героїня, адресат переживань – справді, не завжди явно, але вона є. Мене часто запитують про Реґіну Ольсен і я весь час намагаюся сказати щось нове. Хто цікавився історією К´єркегора (данський філософ і теолог, один із основоположників екзистенціалізму та наречений Реґіни Ольсен  – Н.Є.) – знає, що він віддав перевагу саме незримому (відкриттю Бога), а не земному (коханню до Реґіни). У цьому випадку це стало його необхідною жертвою, яку він приніс, але мені здається, так і не зміг прийняти сам.

Власне, «chеrche la fame», тобто куди б ти не пішов і чого б не шукав – завжди є жінка, принаймні, якщо ти чоловік. Таке собі, екзистенційне відкриття. Тому, нехай сьогодні ця історія буде такою.

У тебе 12 розділів у книжці. І останній 12-й розділ – це три порожні аркуші, вони пронумеровані, тобто це не помилка друкарні, а свідомий хід. У новій збірці іншого лауреата – Мирослава Лаюка – також є білі сторінки, але це розділ із колядками, де сам автор у кожній книжці вписав по колядці й дає можливість це зробити читачу. Навіщо тобі білі сторінки?

Я можу пожартувати, що для того щоб остаточно змакетувати книгу потрібні були ще кілька сторінок, які вже не було чим заповнити. Насправді ж, це було заплановано від початку. Можливо, я не хотів закінчувати збірку тим, чим вона закінчується, тому цей останній розділ складається із «порожнечі». А що таке «порожнеча»? Це місце, куди має щось прийти. Я прихильник думки, що «порожнеча» завжди заповнюється.

Ти постійно наголошуєш, що збірка осіння, тож у чому «осінність» цієї збірки?

Одна з причин, напевно, в тому, що більшість віршів із «Реґіни» написані саме восени. Та й взагалі, вона просякнута осінню, а осінь важка. Я народився навесні, разом із пробудженням природи, може тому для мене пора її затухання така особлива. Проте, як би там не було, восени справді гарно пишеться.