– Богдане, в чому, на твою думку, є складність та привабливість подорожей автостопом?

– Почну зі складнощів. Складнощі в тому, що треба рано вставати, багато ходити, і взагалі, це тяжко фізично. У плані їжі, спання і всього решта... А добре те, що це можливість побачити багато, говорити з людьми. Це й можливість потрапити в дурні ситуації, куди би ти сам ніколи не поліз, але коли вже опиняєшся там, то тобі немає куди діватись – і у тебе з’являється досвід.

– У твоїй книзі один ліричний герой чи різні оповідачі?

– Там багато людей, але все написано від мене, з мого досвіду. Там майже немає нічого вигаданого. Насправді є, але то так не афішується (посміхається) . Це есеїстичні оповідання. Вони складені в такій послідовності, що починаються з України, а далі така петля: Росія, Грузія, Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Киргистан і десь ця петля знову вертається сюди. І на цій дорозі дуже багато людей. Не знаю, про кого там більше – про мене чи про людей, бо багато й про мене. Це якийсь такий спосіб писати про себе: щоб не про соплі, а про думки по дорозі.

– Є така річ, як зона комфорту, яку доводиться покидати у зв’язку із подорожами. На скільки легко було від неї відірватися? Що відкривається, коли врешті її залишаєш?

– Мені не хотілося покидати цю зону. В тому й біда, що первинною мені була проза, а не дорога. У мене був текст, з яким я ношуся зараз вже страшно подумати який рік. Насправді я мріяв той текст дописати, і мені потрібен був час, щоб зануритися і працювати над ним. Я собі думав, що влітку, під час відпустки, я сяду й допишу. А разом з тим виростала ідея збиратись і десь їхати, якій я 50 на 50 противився, тому що мені хотілося взятися за письмо. Але десь тоді я сидів на Селінджері, захопився оповіданнями, саме короткою прозою. У мене було кілька оповідань про Грузіюі я подумав, що може, варто поїхати. Буде про що сказати, і я напишу книжку такої короткої прози.Тому зона комфорту покидалася так: з однієї в іншу. Бо то теж зі свого боку зона комфорту, адже дорога – це для мене форма свободи.Звісно, тут йдеться про інший комфорт, не фізичний, бо коли прокидаєшся о 6-й ранку і у тебе все болить через те, що попередній день був важкий, що спав недалеко коло дороги… Шумно, спекотно, машини шурґають.  І такий думаєш: «Йоханий бабай! Це ще місяць отакої!» Але потім ти втягуєшся…

– Тобто виходить, комфорт не стільки у фізичному, а в моральному сенсі?

– Так! Наприклад, коли я працював у Калуші та їздив у Франківськ і проїжджав ту табличку з назвою «Калуш», у мене всередині щось тьохкало. Відкривалася якась свобода. Я маю комплекс з приводу цього: на будь-якій роботі, у такому розміреному житті я почуваюся нормально, але внутрішньо – затиснений. Не те, щоб «я помираю», але на роботі я такий млявий, спокійний, голос у мене тихіший. А ось зараз чую, що я говорю з розмахом! От і в дорозі є ця свобода, відірваність від тих речей, які мене несвідомо сковують.

– Яким чином вдається зіставляти художній підхід (бо письменнику завжди хочеться щось десь прикрасити, гіперболізувати, уявити) з документальністю?

– Коли я ще писав тексти, які передували «Льонтом», у мене з’явилось таке враження, що не цікаво вигадувати. Ніби вигадування сюжету, ситуацій, конструкцій - це завдання другого порядку. Найбільше мене тоді обходило, як працювати над прозою: яким має бути синтаксис, як що описати. Мені стало цікаво так бавитись. Коли бачив страшенно ненормальних людей в електричці, або як вони говорять, або якусь ситуацію, чи колір, повітря, чи ще щось таке, то думав, як це можна передати прозою. Насправді це не так просто: одна справа, що ти відчуваєш, а інша – зробити з того текст, який буде відчуватися. Десь з того моменту мені стало цікаво вчитися писати: навіть без того, щоб вигадати, – а просто написати про те, що є, придумати, як про то написати. Напевне, це головний фактор, який мені дає писати про щось документальне. З іншого боку, мені буває цікаво й вигадувати, але якщо маю реальний матеріал, я вже не думаю про сюжети чи образи, я просто думаю про те, як маю це передати. Це найголовніше. І воно насправді потребує багато думання.

Прикладами такого письма для мене є Довлатов чи Цвєтаєва, в Набокова теж є багато автобіографічного. Але це тільки один із шляхів. Наступна книжка може бути геть інакшою.  Не хочу, щоби про мене думали, як про закоренілого документаліста-реаліста. Від Шульца чи Кафки я балдію не менше.

– В чому сенс письма саме для тебе?

– Мені просто хочеться гарно писати. Аби мені гарно писати, мати можливість це робити, треба якось заробляти на життя. Заробляти літературою – це дуже амбітно, але якщо принаймні література буде приносити якусь копійку до решти копійок – це теж добре.

– Чи є у тебе страх, що ти раптом не зможеш писати?

– Може, і є. Але це не то, щоби там якийсь страх у прямому сенсі. Мені дуже запам’яталось, як Звягінцев казав у своєму інтерв’ю, що день початку зйомок є для нього дуже важким. Що перед тим, як почати, довго прокрастинує, п’є каву одну за другою… Відтягує цей момент, бо розуміє, що ось зараз на нього звалиться тягар, який треба на собі нести. У мене щось подібне з цим. Я розумію, що мені це треба на себе взяти, а для цього мушу мати чисту голову, час. Коли для того, аби написати текст, мені потрібно кілька годин, і вони в мене є, але відразу потому конче бігти на потяг – швидше за все, я нічого не напишу (чисто технічних, журналістських текстів це не стосується). Я маю знати, що можу думати скільки завгодно часу, що ніщо, як каже мій батько, в шию мене не б’є. Тоді я можу зануритися.  Інакше буде ота форма страху, і я просто не візьмуся.

– У тебе всі реальні герої, чи є вигадані? Чи не боїшся, що реальні себе впізнають? Змінював їх імена?

– Більшість моїх реальних героїв дуже далеко. Звісно, я нічого не міняв. Але є один текст про родину моєї дружини. Як вони відреагують, коли прочитають (якщо прочитають), над цим я безвідповідально не задумувався. Це наче дитина збешкетує, розіб’є щось і воліє того не бачити, вдає, що то не вона – так і я волію про це не думати. Але нічого поганого я там не писав (сміється) , просто все прямо, відверто.

– Богдане, ти писав під час подорожі, якісь нотатки робив, чи вже після?

– Я до того відразу підійшов як до завдання. В перших подорожах писав щоденник. Потім я зрозумів, що це забирає багато часу і сил, тому брав із собою диктофон і вів аудіощоденник, начитував думки. А були епізоди, які я занотовував у записник, і вони стали основою деяких текстів. Тобто в дорозі записувалися окремі тези чи пасажі, але більшість – по приїзді.

– В подорожі якісь документальні речі можна відобразити у прозі, а діалоги – це суто вигадана річ? Ти ж не включав диктофон, коли герої розмовляли?

– Та як ні?! Я ж такий жук, що у мене диктофон дуже часто був включений десь в кишені (посміхається) . При чому, я не проводжу з людиною інтерв’ю, ми просто собі говоримо, а диктофон пише. Це було трохи нагло, але справді використовую тільки для себе. Мені все важливо – мова, голос людини… Ніхто ж не забороняє запам’ятовувати, коли розмовляємо. Диктофон виконував функцію резервної пам’яті, а не пристрою, який документує. Тому діалоги не завжди точні. Частіше я відтворював з голови.

– Як ти чинив зі стереотипами: чи довелось боротись з ними?

– Якби я був під впливом стереотипів, я не міг би існувати в тій об’єктивній реальності. Наприклад, найпоширеніший стереотип – страх перед сусідами. Коли їдеш через Росію, тебе лякають грузинами, що тебе там на шашлик зарубають. Коли їдеш через Казахстан, тебе лякають узбеками. Тобто кожного разу ти їдеш через кордон ніби на смерть (сміється). Якби я вірив в усі ті речі, які розказують, то просто би потонув, злякався. Спочатку це таки трохи лякало, але потім я зрозумів, що такі стереотипи - це страх перед темрявою… Ти мусиш покладатися на холодну тверезу голову. І покладатися на людей.