Головна\Події\Інтерв'ю

Події

05.08.2015|07:15|Розмовляла Наталка Поклад

Галина Кирпа: «Думаю, прірви між поколіннями немає. Її створюють штучно. Прірва є між талантом і шарлатанством»

Вона з тих людей, які не спішать виставляти себе й свою працю на люди. А борозна, яку Галина Кирпа багато років веде в літературі, глибока, зерну в ній добре, і воно дає та ще дасть щедрий врожай. Женці вдячні і йому, й землі.

А ці запитання я запропонувала письменниці кілька років тому. Нарешті інтерв’ю визріло. У робітні Галини Кирпи Слово зігріте любов’ю – і натхненно примножує любов у цьому збуреному, неоднозначному світі.

Знаю тебе як прекрасного поета-лірика, цікаву дитячу письменницю і талановитого перекладача зі скандинавських  мов. Що було першим, а що другим у твоїх уподобаннях-покликаннях?

Першими були звичайні дитячі щоденники, більше схожі на вигадки та фантазії. Я вела їх лише в дитинстві й роздаровувала подругам. І вони мене прозивали "письменницею". А я вже тоді мріяла бути бібліотекарем, як наш Яків Іванович, що привозив на хутір двічі на місяць повні валізи книжок.  Мені здавалось, нема кращої професії на світі, як читати книжки і вміти відрізняти гарні від поганих. У школі заохочувала до писання вчителька української мови та літератури Варвара Іванівна Єнчева, що надсилала мої спроби в газету “Зірка”.

А після школи – як ти й сама, певно, пам´ятаєш – були наші "філологічні університети". Молоді й зухвалі, ми не криючись цитували "ворожих" Симоненка, Ліну Костенко, Чубая, Вінграновського, по черзі вихоплювали одне в одного з рук зачитаний до дірок машинопис Дзюбиної праці  "Інтернаціоналізм чи русифікація?", кепкували з тих, хто конспектував "Історію КПРС", зневажали стукачів і мало не щодня  ходили у вишиванках – зовсім не тому, що то було модно, як зараз, а тому, що відчували внутрішню потребу. Словом, ми поводилися так, ніби не знали, що "пильне око" пантрувало всіх і вся. Що-то молодість! Звісно, нічого не минулося просто так. Ані зухвалості, ані інакшості не пробачали нікому.

Із друком першої моєї збірки дуже затягалося, і тоді Євгенія Антонівна Горева сказала: "Поки вас не друкують, перекладайте". І дала мені "Флорентіну" Джеймса Крюса. Так із її легкої руки я й стала перекладати. А Скандинавією захопилася ще раніше – після виходу в світ "Саги про Єсту Берлінґа" Сельми Лаґерлеф у перекладі Ольги Сенюк. Той переклад мене так полонив, що я пішла до Ольги Дмитрівни по благословення на вивчення шведської мови. Але серйозно я почала перекладати згодом, коли 1989 року зважилася піти на так звану "творчу роботу", як з´ясувалося – в нікуди. Отоді й узялася за переклад.

І так цілих 15 років перекладала "в шухляду", аж поки Олег Жупанський запропонував дещо видати у своєму видавництві, хоч то аніякі не бізнес-проекти, вони не збагатили ні видавництво, ні мене. Але імена Марії Ґріпе, Турмуда Гауґена, Єсти Кнутсона, Бенні Андерсена,  Еви-Марії Люнд збагатили український простір дитячої літератури. Загалом я ті 15 років згадую з трепетом: тих найтяжчих фінансово років я ні на що не поміняла б. Що могло бути краще за спілкування з текстами, які любиш! Перекладацький стан душі можна порівняти з процесом пересаджування квітів –  завжди боїшся пошкодити коріння. І хочеться, щоб усе прижилося – в нашій літературі! Ті, кого я перекладаю, для мене насправді "рідні душі", як казала Енн із Зелених Дахів, героїня Люсі-Мод Монтгомері.

Ви – літературна родина. Конкуреції від чоловіка Дмитра Чередниченка не відчуваєш? Та й побут як-не-як лежить на жінці?

Навпаки. У нашій хаті Литва, Латвія, Білорусь і Скандинавія гармонійно "співтворять". Для літературної родини, либонь, найголовніше – відчувати надійне плече одне одного. Звісно, побут мимоволі краде дорогоцінний час, але будемо вважати, що саме він змушує вчитися не гайнувати решту некраденого часу. Та й що таке, зрештою, побут? Якщо не робити з нього ніякого культу, то з ним дати раду можна. А найкращим порятунком від побуту нам завжди були мандрівки. Замолоду Бориспільщину об´їздили велосипедами. Литва на кілька років поспіль стала для нас мовби другою домівкою, мітинги "Саюдіса" бачили не з телевізії, а на власні очі. А одного літа Ірина Цигальська та Імант Аузіньш (латвійські письменники) на цілий місяць подарували нам Латвію – віддали ключі від свого просторого помешкання в Ризі, а самі гайнули на хутір. Тоді ми, власне, в Ризі тільки ночували і встигли обмандрувати пів-Латвії.

Ти тримаєш себе у таємничих шорах непублічності. Це такий образ чи потреба душі?

Це не шори, а природний стан моєї душі, та й усе. А як же тоді з Пастернаковим: „Быть знаменитым некрасиво”? Чи з „Учися глибини і простоти” Рильського? Це що – тільки красиві слова?  Тобі не здається, що публічність – то вміння пристосовуватися і бажання всім сподобатись? Коли в нас на хуторі проїздив проз нашу хату такий "публічний" вид транспорту, як віз, баба Онися казала: "Ого як торохтить, видно, порожній!" Нині багато чия публічність дуже часто схожа на торохтіння порожніх возів. Якби моя воля, я більше жила б на тому любарецькому хуторі, де батьківська садиба і ще живий старенький сад. Де вічно молодий столітній білолист, у кроні якого, здається, весь час живе вітер і кубляться хмари. Вікно моєї кімнати виходить на здоровенний кущ шипшини. І немає нічого кращого, ніж дивитись, як він цвіте. Коли  дме північний вітер (цебто з Любарець), то здається,  в нього прорізається голос і він промовляє строфами Петра Засенка. А часом ніби  доносить чиюсь розмову – то Петро з Григором, який любив бувати в Любарцях, ходять левадою, мов двоє лелек,  і про щось говорять. Або мовчать. І лише вітер знає, про що вони мовчать.

До слова, з 1918 по 1920 у нашій школі українську мову та літературу викладав Микола Зеров. Моїй мамі на той час було два роки. Звісно, вона його не бачила, але ж вони обоє – уявляєш? – дихали одним любарецьким повітрям! Згадка про це мене завжди зворушує до сліз. А скільки  ще неповторних людей там бувало – і Остап Вишня, і Рильський, і Горська, та Тютюнник чи не найбільше. Ех, думаю, коли б ми були країною Культури, то на трасі, де стоїть покажчик "Любарці",  неодмінно задокументували б це як факт.  Бо ті люди, що все життя ішли до Слова, а не до слави, – найважливіші для країни Культури. І тут ще стільки всього перебуває "за кадром".

Знаєш, я недавно прочитала розповідь відомої шведської письменниці Рози Лаґеркранц про зустріч зі шведськими школярами. Одна дівчинка заявила їй: "А мої батьки про тебе нічого не знають". Роза відповіла: "Бо я не знаменита і уникаю публічності".  "Як це?" – наполягала дівчинка. Роза відповіла: "Ну, на світі є люди, які роблять щось гарне, а про них не знають". Дівчинка й зовсім сторопіла: "Навіщо ж ти пишеш?" І Роза робить висновок: "Це все одно, щоб мене спитали: навіщо ти дихаєш? Таж коли я пишу, між мною і світом щось відбувається". Від себе я ще хіба додала б: між мною і тими людьми, яких мені не вистачає в реальному житті. Це набагато цікавіше за показне, поверхове і часто нещире фейсбучне спілкування. Балакучість і велемовність порушують щось дуже інтимне й глибоке в людських взаєминах. Те, що не виставляється на показ. Ти можеш собі уявити, щоб  Григір Тютюнник просив "лайкнути" йому рейтинг, домовлявся з кимось про "розкрутку" чи "вибивав" собі якісь премії? Таж передусім письменник повинен мати гідність!

  Негаласливо – і так багато робиш. Як встигаєш у всіх своїх жанрах?

Ні, я мало встигаю. Але коли пишеться, душа від неспокою не знаходить собі місця, а коли не пишеться – світ немилий. Після того, як ставиться остання крапка, починається щось "не моє". Бо далі вже все залежить не від мене. Іноді навіть не знаю, що далі з усім тим робити. Лишається стільки початого й недовершеного лише через прикре непорозуміння з часом – невстигання. А нинішній час любить те, що таких, як я, знищує, – галас. Згадую слова Віктора Близнеця: "...в житті є щось важливіше цієї товкучки – краса, казка, совість"– і розвиднюється на душі.

Ти пильнуєш літературні новини скандинавської літератури. Як тепер дивишся на літературу рідну? На творчість колег? Кого з українських письменників хотіла б бачити, скажімо, шведською чи норвезькою?

Укотре перечитую Тютюнникову "Степову казку" і завжди думаю: якщо коли-небудь у Вічності його перестріне сам Андерсен, то схилить перед ним голову й скаже: "Браво, Майстре!"  Який шедевр літератури для дітей маємо! От його давно треба було б перекласти і шведською, і норвезькою. Але чи знайшовся б такий перекладач, що міг би так глибоко знати українську, як її знав Тютюнник, і відчувати неповторні тютюнниківські "сяєвця"?  І загалом, якби були перекладачі, то вибирати є з чого – Шевчук, Шкляр, Голота, Пономаренко, Матіос, Тарасюк, Даниленко, Зарівна, Портяк, Пагутяк, Бічуя... –  хіба це не візитівка української прози?

Є ще одне помітне видання, яке ви уклали з Дмитром Чередниченком. Це антологія діаспорної поезії “Листок з вирію”.  До того ж ви постійно відкриваєте Україні цікаві імена діаспорних письменників. Чи є нові задуми тут?

На укладання антології "Листок з вирію" пішло кілька років, за цей час уже багатьох авторів не стало. Досі видано два томи, підготовлено третій. Коли він вийде – хтозна.  Ми прагнули показати  розмаїття поетичних імен українського зарубіжжя. Окрім того, побачив світ том діаспорної поезії для дітей “Журавлики”. Там 83 імені, вималювалася повніша  картина української поезії для дітей. Хоч "білих плям" іще вдосталь, але – дорогу прокладено. Крім того, вийшла збірка вибраних поезій для дітей Катерини Перелісної „Скажу на вушко”, Леоніда Полтави "Хто як говорить". Ці імена поповнили полицю класики нашої літератури для дітей. Сушимо голову, як перевидати в Україні повість Ольги Мак "Чудасій", авторки повісті для дітей на тему голодомору "Каміння під косою". 

Поміж видань для дітей дуже помітною стала твоя поетична книжка для дітей “Ну й гарно все придумав Бог”.  На Форумі видавців у Львові 2004 року вона здобула відзнаку Президента форуму “За плекання духовності української малечі”. В пресі були схвальні рецензії, всі акцентували на незвичайній темі та незвичайному її вирішенні. Як вона в тебе з’явилася?

Якось  мені надіслали зі Швеції книжку Брітт Ґ. Галквіст, де є цикл віршів “Бог і мокриця”. Він і навів мене на думку самій поговорити з дитиною про Бога. По-своєму. Тією дитиною виявилась я сама, а говорити з Тим, хто вміє слухати, хочеться безкінечно. Бо хто, крім Нього, уміє слухати і не перебивати? До того ж, кому на білому світі можна сказати ВСЕ – потайне й наївне – і хто тебе не висміє і не принизить? Для перевидання я доповнила цю книжку новими віршами.

Якось доктор філологічний наук Наталя Дзюбишина-Мельник писала про тебе: "Цій маленькій, трохи сумній і дуже затишній жінці властива риса, що тепер і не в моді, і не в пошані. Вона, Галина Кирпа, – вірна. Вірна родині, вірна друзям, вірна своєму покликанню митця, вірна всьому, що становить світ її цінностей. Вона, мабуть, і не знає, як це важко. Вона живе своїм життям, мірилом якого є справжність". Здається, і сьогодні цих слів не заперечиш. Скажи, ти в житті помилялася?

Ну от, пані Наталя мовби просвітила мене на рентгені! Але вірність – це саме те, що я дуже шаную в людях. І через оту свою вірність я  ніколи не була готова до зради чи обмови. Все заставало мене зненацька. А помилялась через свою дитячу наївність, довірливість та  ідеалістичне розуміння дружби. Але  хіба хтось у світі застрахований від цього? Випробування дружбою багато на що розплющує очі, бо якби не це, ми й не знали б, хто є хто насправді.

Твої учителі – хто вони? Чи мала їх?

Мабуть, найкращими вчителями мені були книжки й улюблені герої. Вони начебто оселялися поруч. І я їх просто обожнювала, не перебільшую! Малою, начитавшися „дорослих” книжок, я, скажімо, мріяла стати Джен Ейр – щоб отак уміти любити! Безкорисливо й нелукаво! А ще мене виховало ставлення до книжки в родині – не можна було уявити мами без книжки! Загалом я росла у вчительському середовищі, окрім мами, вчителювали тітки, дядьки, двоюрідні брати, сестри. Такий собі освітній філіал: філологи, історики, математики, біологи, географи. Замолоду мама грала на гітарі і брала участь у виставах сільського драмгуртка. В мене досі та гітара перед очима – як вона висить на цвяшку на стіні. Мама була особлива, у неї навіть гортензії та хризантеми зимували в хаті в старих відрах і цвіли до самого Різдва. Ех, то був час дитинства й молодості, коли здавалося, що мама житиме вічно. Скільки всього лишилося недорозпитаного! З усього того могла б вийти ще одна повістина –  "Мама", бо ці мої згадки – то лиш крапля в морі. Та, власне, учителями мені були і дерева, кущі, їжаки, бджоли, метелики – увесь той світ природи, в якому купалося моє дитинство.

А в творчості мені щастило на вимогливих редакторів та рецензентів – Євгенія Горева, Ольга Сенюк, Євген Попович, Дмитро Білоус, Валентин Корнієнко. Я безмежно вдячна цим людям за добру науку й підтримку. Вони завжди були для мене взірцем у своєму ставленні до слова. І не лише я можу так сказати, вони вміли помічати, любити і підтримувати інших. Це надзвичайно шляхетне вміння! З відходом таких людей у світі катастрофічно бракує шляхетності. Думаю, прірви між поколіннями немає. Її створюють штучно. Прірва є між талантом і шарлатанством.

Що тепер перекладаєш? Які творчі плани маєш?

У ці трагічні часи перекладати – це ще й рятувати душу від розпачу. Півроку "спілкувалася" з Астрід Ліндґрен, а тільки-но закінчила "Моє щасливе життя" згадуваної  тут Рози Лаґеркранц. До речі, дуже теплі, світлі повісті.

А ще до моїх творчих планів належить і вибране для дітей Петра Короля, що я впорядкувала. Хоч насправді опікуватися його виданнями (як і багатьох талановитих і несправедливо забутих) мали б люди у нашій Спілці, які за щось там відповідають. Та щоб опікуватися, треба бути "видющими" і бачити далі свого носа. Однак це вже наша майже хронічна байдужість одне до одного.  І видавці в ідеалі мали б бути "видющими". Але якщо не цікавляться, то як вони можуть щось бачити і знати?

Пишеться проза. І така завбільшки, як "Мій тато став зіркою", й  більша. Перше видавництво, де я працювала, було "Дніпро". Саме в той час працював там Іван Дзюба, і я добре пам´ятаю той день, коли він не прийшов на роботу.  З´ясувалося, то був день його арешту. Але саме Іван Михайлович прочитав тоді мій перший рукопис і сказав: "Думаю, ви писатимете прозу". Знаєш, коли твій рукопис читає така людина, як Іван Михайлович, пам´ятаєш усе до коми. І от недавно я йому нагадала ті його слова, мовляв, бачите, як довго я йшла до своєї першої повісті. І він відповів: "Жду вашої прозової книжки". Я так само жду того часу, коли він її прочитає, і що скаже тепер.

Як дивишся на майбутнє українського слова і нашої  літератури?

Можна, я відповім тобі на це запитання уривком зі своєї повісті?

"Але чим далі, то я все більше дивуюся, чого воно так виходить? А що як цьому ніколи не буде кінця-краю? Баболя казала, що ми ніби товчемо воду в ступі. Невже і нам із Костиком усе життя доведеться ходити під парламент на мітинги? А потім ходитимуть наші діти? А потім – наші внуки? Доки ж це може тривати? Чи не до кінця світу? Хіба не можна захистити нашу мову назавжди, щоб ніхто її більше не кривдив?".

 Так міркує моя десятилітня Катруся. Майбутнє українського слова і літератури залежить від того, чи зуміємо ми нарешті й назавжди захистити свою рідну мову. Недавно мене на вулиці зупинила жінка: "Нє узнайош? Ми вмєстє учілісь в школє". Придивляюся: справді, Валя, однокласниця. Біля неї стоять двоє її онуків, теж "общєпонятних". І я собі подумала: це ж такі Валі привозили своїх дітей із міста до бабусь на село, і там уже їхні бабусі питали онуків: "Кушать хочєш?" Що з ними усіма відбувається? Звідки таке недбальство і байдужість до мови? Таж моя баба Онися питала: "Їсточки хочеш?"! А загляньмо в газетні кіоски та в книгарні, пройдімося книжковими рядами Петрівки. Там створено увесь комфорт для таких валь, щоб вони жили і дихали мовою  "Сегодня",  "Бульварів", "Фактів", "Вєстєй" і роздмухували сміховинні претензії про "утиски рускоязичних", які їм хіба що приснилися. Часто згадую бабу Наталку, що жила через дорогу, в якої я проходила свою фольклорну практику, цебто записувала народні пісні. Досі, відвідуючи на проводи рідні кладовища, заходжу й до неї і мовби знов чую її голос.

Наша славна Україна –

мов та бідная вдова:

ой хто свата, хто не свата,

все одно добра нема,

– співала баба Наталка, а тоді казала: "Може, не записуй цієї, щоб тобі не влетіло. Колись її співав сліпий Борис, то ніхто не знає, де й дівся".

І ось уже  ХХІ століття, а "добра нема" й досі. Війна проти української душі – в розпалі. А вона знов виставляє як щит, як молитву: "Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!.." .

Фото: Олени Криницької



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери