Роман Михайла Іваська «Яловохус» вийшов на початку осені у підлітковій серії видавництва «DISCURSUS», де також з’явилися книжки Галини Рис «Намалюй мене пташкою» та Дзвінки Матіяш «День сніговика». 

– Михайле, розкажи, будь ласка, як до тебе прийшла ідея написати роман? Не страшно було братися за нову діяльність?

– Я, насправді, цього досі не зрозумів. Щось не запам’ятався мені момент, коли я вирішив написати роман.  Здається, я просто відкрив текстовий редактор і почав писати, бо мав ідею, яка просто не могла бути не написаною. Вона прийшла до мене раніше, до того коли я почав писати. Я просто любив спостерігати за людьми. І помітив, що в усіх нас є дещо спільне – всі хочемо досягнути якоїсь мети в житті, і довго до цього йдемо. Чи це вершини в кар’єрі, чи то завестись дітьми і жити тихо й мирно, нікого не чіпаючи. У всіх різний сенс в житті.  І в романі я своїм персонажам дарую можливість легко добитись того, чого вони хочуть.  Вони, побачивши такий легкий (на перший погляд) шанс змінити життя, звісно за нього хапаються. Можливо навіть на підсвідомому рівні, але не ігнорують, як би це неймовірно для них не здавалося.
А на рахунок нової діяльності, то не така й вона для мене нова. Навчаюсь на журналістиці, тому писати – це мені не чуже.

– А що казали на таку затію друзі і родичі? Чи то спочатку була таємниця?

– Більшість друзів дійсно про це не знали. До останнього навіть не підозрювали. А ті кілька, хто знав, підтримували і цікавились, що ж таке я пишу. Хоча, підозрюю, в деяких випадках це був просто прояв вихованості.  Не переконувало мене їхнє «молодець» у щирій підтримці. Проте, признатись чесно, мене це мало хвилювало і я писав далі. Зате, коли почали з’являтись перші анонси виходу книжки, аж тоді я побачив щиру радість за мене.
А батьки та родичі дізнались буквально напередодні виходу книги. Це стало для них приємним сюрпризом.

– Хто був твій перший читач?

– Першим читачем була моя найкраща подруга, з котрою я вчився у школі. Пам’ятаю, відіслав їй декілька  перших розділів і вона одразу сказала що це має право на життя. І мені було досить тих слів, щоб зрозуміти, що я повинен дописати історію. Вона й досі перший читач всього, що я пишу.  От в її підтримці і щирості я напевно не засумніваюсь ніколи.

– Як думаєш, кому буде цікавий роман «Яловохус»?

– «Яловохус», думаю, сподобається всім людям, які починають якийсь новий етап в своєму житті. В першу чергу, це підлітки після випуску зі школи.  Які з одного боку закінчили вчитись у школі, а з іншого починають вчитись жити… Якщо ви розумієте до чого я веду… Про таких молодих людей (або старших дітей) мій роман, і кому, як не таким людям, його читати.

– Ти якось казав, що одразу мав ідею початку і кінця книжки. А як працювалося над «серединою»?

– Так, я знав до чого мають прийти герої роману. Писав його, ніби їхав маршрутом «Львів-Хмельницький-Київ». Знав, що маю почати зі «Львова» і найперше доїхати до «Хмельницького». А які ще міста на цьому шляху я буду проїжджати не знав, і як це буває у справжній подорожі, деякі з них були красивими та веселими, а деякі похмурими та сумними. Деякі я раптово для себе відкривав, а про деякі мене заздалегідь попереджували інші пасажири автобуса, у котрому я їхав. В нашому випадку це мої герої – ніби самі мені підказували, що далі повинно відбуватись.  А потім «Хмельницький-Київ», і знову те саме. Середина наповнювалась якось сама собою.

– У книжці описана історія українських підлітків, які шукають острів Яловохус. Але й імена нетипові, й автомобілі у них є, і не університет, а коледж, і Хеловін святкують – не боїшся закидів про невідповідність українській реальності?

– Насправді, думаю, що там імена не такі вже й нетипові. Звісно є й незвичні, але більшість українські. Лука, Ян, Злата, Марко – які можуть бути більш українські імена? ;) Та й у наш час підлітки  Хелоувін святкують, і інститути коледжами називають.  Машини, правда, мають не всі, але і такі теж є.  І тому, хто буде закидатись про «невідповідні» українські реалії, потрібно переглянути свою думку про них. І не бачити в Україні тільки село з поганими дорогами і бідними людьми. Все ж, ми європейська країна.  А тому, кому вже занадто буде різати все це око, раджу думати, що події роману відбуваються у недалекому майбутньому. І якось допомагати країні, щоб українські підлітки жили так само, як герої книги «Яловохус».

– Чи є у романі автобіографічні моменти?

– Абсолютно немає. Всі події вигадані. Та й персонажі теж, хоча деяких я нагородив характерами своїх друзів.
Хоча з таких суто фактів – то в мене в дитинстві теж був песик Чіп. І це, напевно, все що збігається з життям головного героя та моїм (і Слава Богу!).

– Кінцівка «Яловохуса» - відкрита. Чи плануєш писати продовження?

– Та не така вона вже й відкрита. Історія в книзі про те, як вони шукають острів.  В кінці чітко пише, чи знайшли вони його, чи ні (і головне, як шукали).  Але, погоджусь, багато моментів залишились відкритими… і так, я маю намір їх закривати! ;) Але, як я вже деяким людям говорив, я буду продовжувати писати не для того, щоб писати-аби-щось-писати, а в першу чергу тому, що мені це потрібно. Я люблю писати і признаюсь, багато моментів є цікавими і для мене самого.

– Що цікавого читав останнім часом?

– Останнім часом «підсів» на всім відомого Стівена Кінга. Завжди обходив його книги в книгарнях і думав, що це щось криваве і пусте, але мушу визнати – помилявся. Він геній. А я така людина, що не про багатьох можу таке сказати.  За останні кілька тижнів проковтнув три його книги (і не маленькі ;).  З українських прочитав Поліну Кулакову, її дебютну книгу. І думаю, що за такими письменниками майбутнє.

– Чи слідкуєш за новинками сучукрліт?

– Коли став частиною цього процесу, звісно почав слідкувати ;). І те, що мені імпонує, можу перерахувати на пальцях однієї руки. Так смішно інколи – всі письменники нарікають на «совок», політику але кожен «культовий» український письменник (або той, з кого такого роблять) має про щось на-цій-темі-зав’язане книгу. Ну як це так, люди? Варто відпустити вже!