Тамара Дука — акушер-гінеколог із багаторічним стажем, часто доводиться бути для своїх пацієнток не тільки гінекологом, а й психотерапевтом. Адже її практичний досвід показав, що найчастіше фізіологічні проблеми жіночого організму є наслідком душевних травм, завданих коханими людьми, пов’язаних зі зрадою, образою, приниженням.

«Цьому нас у медичному інституті не вчили, — говорить Тамара, — і, гадаю, цьому не навчають і сьогодні, але це, дійсно, так. Жінка, яка отримала душевну травму, живе з цим, якось бореться або ж просто співіснує з цим, розповідає про це подругам і знайомим, або ж тримаючи це в собі. Але, на превеликий жаль, близько 90 % жінок не знають, що весь негатив, який, як їм здається, вони «випускають», розповідаючи про свою трагедію, повертається до них, і в досить короткий період часу у цих жінок з’являються вузли на матці або ж кісти яєчників. Ми ще не навчилися лікувати наші душі, наш «пробитий» енергетичний захист, щоб запобігти появі хвороби у фізичному тілі». 

А одного разу їй довелося стати психотерапевтом для самої себе — зрада, образа та приниження випали і на її долю. Але Тамара не опустила руки. Вона знайшла вихід із ситуації. Звичайно ж, в цьому їй допомогли і професія, і багаторічний досвід, і підтримка дорослого сина.

З цього почалася і письменницька кар’єра Тамари. Сьогодні вже видані два її романи російською мовою «Возрожденная в счастье» та «Когда приходит любовь...» в форматі e-book, і готуються до видання ще два «Мужчины тоже умеют любить» та «Азбука интима». І, здається, Тамара не збирається зупинятися, навпаки, вже завершено п’яту книгу.

Про її нову діяльність — літературну — ми й говоримо. 

— Лікар-гінеколог — автор жіночих романів. Інтригує. Коли взагалі з’явилося бажання писати?

Тамара Дука: Бажання писати, як таке, з’явилося вперше, коли мені завдали душевного болю. Хотілося з кимось поділитися, але так, щоби пересудів не було. Ось і виявилося, що найкраще для цього підходить чистий аркуш паперу. Спочатку це були щоденники, які писалися від випадку до випадку. Але завжди відбувається щось значуще, причому в певний період часу, коли тебе на щось штовхають твої внутрішні сили. Для мене цим фактором стала моя особиста історія. Робота? Цей елемент присутній також. Коли чуєш неймовірні, водночас — реальні історії жінок, виникає бажання допомогти. Я не беру на себе роль вчителя, але хочеться відкрити інше бачення життя для таких жінок... Хоча не всі готові його прийняти. Потрібно вчасно відступити від своїх «благих», як мені в той момент здається, намірів. Очевидно, ще не час і не місце. 

— Якщо Ваша перша книга «Возрожденная в счастье» — ваша особиста історія, то головна героїня Катя — це Ваш портрет?  

Тамара Дука: Моя перша книга — це крик душі, це те, що змусило мене подивитися на своє життя по-іншому, побачити те, чого я раніше не помічала, побачити світ навколо себе і просто почати жити й усвідомити, яке це щастя — жити. Але не треба забувати, що це твір художній, і без певної вигадки тут не обійшлося!

— А як у вас народжуються ідеї майбутніх книжок?

- Це те, що я бачу і що мене зачепило. Нічого особливо вигадувати не треба. Всі давно вже зроблено за нас. Треба тільки це донести.

— Ви відразу створюєте сюжет роману чи спочатку накопичуєте якісь записи, чернетки і потім вигадуєте сюжет?

- Буває по-різному. Іноді якась думка живе в моїй голові достатньо довго, щоб сформуватися в сюжет. Іноді я роблю ескізи.

— Чи відрізняється якось робота над кожною наступною книгою?

- Так. Буває, що я чекаю, коли «прийде» матеріал, щоб сюжет став цікавим, хоча основна лінія сюжету практично завжди повністю сформована перед тим, як я починаю писати новий роман.

— Ваші книги — це дуже життєві історії жінок, і при цьому завжди з хорошим фіналом. Ви не думаєте, що це робить їх менш правдивими?

- Сьогодні я впевнена , що ми прийшли на цю Землю для того, щоби побачити всю її надзвичайну красу і насолодитися нею, жити в ній кожну хвилину, бачити її, відчувати її та віддавати її іншим. Людина зароджується в момент найпрекраснішого почуття — кохання, так чому вона повинна все життя відчувати щось інше? По-моєму, зародження в момент любові зумовлює йти з цим почуттям по життю, тобто жити в щасті, радості, любові. Це дуже природно. Так має бути. Позитивні емоції посилюють наш позитивний енергетичний заряд, і тоді ми щасливі, сповнені бажань, сил творити і любити. Й мені хочеться в своїх романах принести моїм читачам цей позитивний.

— Підзаголовок вашої першої книги «Возрожденная в счастье» звучить так: « Как забыть « бывшего » и начать новую жизнь : Руководство к действию ». Існує якийсь особливий секрет щастя?

- Треба навчитися любити себе. Але спочатку необхідно пізнати себе. Це важка робота. Та й взагалі, бажання пізнати себе і дізнатися, хто ти і навіщо в цьому світі — завдання не з легких. І багато хто усвідомлює необхідність цього тільки, коли виникають такі обставини в житті, які змушують їх почати думати про те, хто ти і для чого ти тут — крутитися навколо чоловіка і підпорядкувати цьому весь свій світ, або зрозуміти свою місії. Але, знаєте, є дуже багато жінок, які почувають себе досить комфортно, присвятивши всю себе чоловікові та дітям. І прийти до них з пропозицією «полюбите себе» рівнозначно зустрічі з ворогом. Вас не сприймуть. Тут ваше завдання зрозуміти, що і таке бачення свого місця в цьому житті має право бути.

— У вашого другого роману « Когда приходит любовь... » теж є підзаголовок «Научись понимать и принимать подсказки, которые дает тебе жизнь». Ви вірите в долю і в те, що вона (доля) підказує нам, що робити? І як тоді навчитися хоча би розуміти ці підказки?

- Я вірю в долю і в те, що життя нам постійно дає підказки у вигляді людей, які раптом з’являються в нашому житті з інформацією про щось, у вигляді назви статті в журналі, якогось слова, яке ти почув від людини, яка йде тобі назустріч та розмовляє зі своїм другом, книги, яку тобі хтось малознайомий радить прочитати... Їх багато — підказок. Треба навчити налаштувати себе на хвилю сприйняття. Якщо є замовлення у Всесвіт, обов’язково буде відповідь, але треба бути готовим її прийняти. Цьому теж необхідно вчитися і працювати над собою.

— У вас є вже дорослий син. Наскільки він залучений до процесу творчості? Ви радитеся з ним, коли пишете? Як він ставиться до Вашої творчості?

— Мій син — це подарунок Бога, це наше з ним со-творіння. Коли син запропонував мені писати, це практично збіглося з моментом, коли я вже почала робити це. Моїм емоціям потрібен був простір, куди вони могли би переміститися. Думаю, він зрозумів це. Так було, коли я писала свій перший роман. Тепер же він знає тільки, що я в процесі: починаю, або закінчую книгу. Він не знає, про що буде мій наступний роман. Це завжди тільки моє творіння.

— Ви легко пишете?

— Я не знаю, як відповісти на це питання. Бувають дні, коли час летить дуже швидко, і вдається написати багато. Але бувають і дні, тижні, коли я відкриваю комп’ютер і тут же закриваю. Я ставлюся до цього спокійно.

— А що любите читати? Кого найчастіше перечитуєте?

— Джон Мерфі, Олександр Свіяш, Ніл Доналд Уолш, Сен Жермен, Ричард Бах. Всі ці автори зі своїми творами прийшли в моє життя в певний період, і я вдячна Богу за їхнє саме своєчасне пришестя. Це величезна підтримка Всесвіту мого буття.

— Як ви думаєте, що ваші книги можуть дати читачкам?

— Дуже сподіваюся на те, що вони допоможуть їм поглянути на себе по-іншому, зрозуміти себе і свою значимість, навчать їх любити.