Авторка книги – письменниця Світлана Талан з Сєвєродонецька. Лауреат Всеукраїнського конкурсу «Коронація слова» (2011) та володар відзнаки фонду О. Пінчук АНТИ-СНІД «За найкращий роман на гостросоціальну тематику».

У 2012 р. авторка потрапила до п`ятірки обраних Міжнародного конкурсу «Коронація слова». У тому ж році Світлана посіла третю сходинку в рейтингу найуспішніших українських письменників за версією журналу «Фокус», бо протягом року роман був проданий загальним накладом 80 тисяч екземплярів.

На сторінках нашого видання – «рецепти» успіху від Світлани Талан.

– Світлано, ще два роки тому Ваше прізвище не було відоме в сучасній літературі. На теперішній час стали двічі лауреаткою престижного Міжнародного літературного конкурсу; у Вас вийшли друком три книги... Але ж написані вони були не протягом останніх років, а, мабуть, раніше? Як відбулося перетворення літературної Попелюшки у принцесу?

– Я почала писати у 2008 році. Творчі пошуки, пошуки свого письменницького «Я» тривали три роки. Лише у 2011 році мій роман «Щастя тим, хто йде далі» став лауреатом «Коронації слова» та отримав відзнаку від фонду АНТИ-СНІД Олени Пінчук «За  найкращий роман на гостросоціальну тематику», а наступного року мій роман побачив світ під назвою «Коли ти поруч» та в авторському перекладі на російську мову «Когда ты рядом».

– І все ж таки, що стало поштовхом до написання романів?

– Це питання мені задають найчастіше. Напевне, так було заплановано зверху, але я цього не помічала. Життя давало підказки, що я пішла не тим шляхом, але ми, люди, так часто буваємо сліпі! І тоді саме життя загнало мене в глухих кут, звідки, здавалося, виходу немає, а в спину встромили ножа ті, від кого не чекала. В якусь мить я впала у відчай та піддалася депресії. Ніколи не забуду той непривітний, холодний та сумний день лютого, коли поглинули думки, що життя пройшло повз мене. Я сиділа в задумі, бо не хотілося ані їсти, ані пити, навіть жити. Тоді мій чоловік запропонував мені написати книгу. Я відповіла, що не зможу, але ця його пропозиція була як спалах сірника, який здатен розпалити велике багаття. Тепер я розумію, що то був фатальний день мого життя. До цього часу я достеменно не знаю, чи він вірив у мої здібності, чи сказав ці слова, щоб відволікти мене від сумних думок, але я наступної ночі не зімкнула очей. Ледь дочекалася ранку, щоб сказати йому, що у мене є вже сюжет для написання роману і що я буду письменником, попри всі життєві негаразди, навіть не важливо коли, але обов’язково стану гарним письменником. Напевно, ворота Божі були відкриті у ту ранню годину, бо так і сталося, хоча й не одразу. Починала я писати російською мовою, це були чуттєві жіночі романи про кохання. До речі, один з них «Без прошлого» цього літа виходить в Канаді в одному з російськомовних видавництв.

– Дозвольте поцікавитися, скільки доводиться працювати, щоб написати роман?

– Написанню роману передує клопітка підготовча робота. Здається, що сюжет вже визрів, головні герої вже поруч зі мною, але залишається безліч деталей, другорядні персонажі, описи побуту, одягу, зовнішності, тощо. Прокидаюся вночі й біжу до робочого столу, щоб встигнути записати якусь думку, бо до ранку забуду. Іноді пишу на якомусь клаптикові паперу, що попався під руку, не вмикаючи світла. До часу, коли починаю викладати роман, збирається добра тека з моїми записами-папірцями, в яких розібратися можу лише я сама. Тому важко сказати скільки часу йде на написання твору. Записати можна за кілька місяців, а все упорядкувати та обдумати можу за півроку або навіть рік.

– Ваш другий роман – «Не вурдалаки» – заснований на історії Вашої родини. А інші? Наприклад, «Коли ти поруч»?

– Я пишу в жанрі «true story» (правдивої історії), бо в кожному романі – історії з життя. Це не означає, що я почула з чиїхось вуст розповідь й поклала в основу свого роману. Історію Даринки з «Коли ти поруч» я почула в потязі від її матері, образ Ілонки написаний з реальної людини, історію Андрія почула від знайомої медсестри. Мені залишилося включити уяву, щоб переплести життєві шляхи героїв в одному сюжеті та додати щось своє.

– Є в Вас особистий «рецепт» написання роману, який би мав успіх у читачів?

– Такого рецепту немає. Потрібно бути з читачем щирим та відвертим, а героям своїх творів віддати частинку своєї душі. І не потрібно шкодувати, коли в них залишається частина тебе самої, а після написання роману відчуваєш себе вкрай виснаженою та навіть спустошеною, бо, як відомо, чим більше віддаси, тим більше отримаєш. Роман «Коли ти поруч» я написала на одному подиху. Мене переповнювали емоції та почуття – настільки вразила історія дівчини, яка волею долі захворіла на СНІД, а сучасне суспільство виявилося не готовим сприймати таких хворих. Я дуже болісно реагую на несправедливість життя, тому не могла не розповісти цю історію. Звичайно, що без перемоги в конкурсі, тим паче без видавництва «Клуба Сімейного Дозвілля», яке взяло на себе ризик видати дебютну книгу та розповсюдило її не лише в Україні, а й в Росії, Білорусі та Казахстані у мене не було б такої кількості читачів.

– Щось змінилося у Вашому житті після виходу першої книги?

– Так. Я отримала й зараз продовжую отримувати безліч листів від людей, з якими відбулася подібна історія. Навіть не знала, що є община, де живуть ВІЧ-інфіковані, яким не знайшлося місця в родині, серед близьких людей. Вразили їх життєві історії та те, що вони живуть у страху, щоб сусіди не дізналися про їх хворобу. Якось знайшов мене один юнак, який спочатку був успішним студентом медичного університету, а потім став наркозалежним. Він не дав наркотикам проковтнути себе і зараз допомагає іншим. Його реальна  історія лягла в основу одного з моїх ще не виданих романів.

– У своїй посвяті роману «Не вурдалаки» ви написали «Світлій пам’яті батька, любій матері та усім дітям війни» – і це зрозуміло. Чому свій роман «Мої любі зрадники» Ви присвятили синові?

– Люблю робити подарунки. Присвята твору – такий собі письменницький дарунок. Історію сина головної героїні цього роману мені розповів мій син, він її почув випадково. Я тоді сказала, що якщо мій роман побачить світ, то я присвячу синові. Можливо, я зробила помилку. Читачі звикли до того, що в основі моїх творів реальні історії, тож іноді так вірять, що вважають мої розповіді – це історії з мого життя. Тільки-но вийшла книжка, як я отримала листа від однієї жінки, матері, яка написала: «Як я вас розумію! У мене така ж біда з сином, як і у вас, він теж спробував торгувати наркотиками. Співчуваю вам!» Борони Боже! Мій син таким не займається, але нехай присвята буде йому не лише подарунком, але й засторогою.

– А які, на Ваш погляд, риси характеру повинен мати письменник, щоб отримати визнання? А чи є вони у Вас?

– Якась частина природного дару, без сумніву, повинна бути в письменника. По-друге, потрібно мати добре розвинену уяву. Але головне, як і в будь-якому роді занять, потрібно бути одержимим у доброму сенсі цього поняття. Чи є така риса в мене? Напевно, що є, бо не кожен може витримати три роки щоденної, по 5-7 годин марної роботи. Я писала ночами, після роботи романи, надсилала їх до різних видавництв, але отримувала відмову. Десь з годину я сиділа в шоковому стані та відчаї, а потім казала: «Ну зачекайте! Мене так просто не зламати!» І я одразу ж сідала за написання нового роману. Письменницька злість (якщо таке поняття є) надавала мені сили та творчої наснаги. Після відмов я писала ще з більшим завзяттям, знаючи, що дороги назад вже немає. Питання в тому скільки ще мені потрібно працювати? Якби мені сказали, що пиши ще п’ять років щодня і лише тоді станеш письменником, я б погодилась не замислюючись.

– Знаю, що Ви увійшли до складу журі Всеукраїнської премії ім. О.Кравченко (Девіль). Чи побачили ці риси у молодих учасників?

– Щиро кажучи, була приємно здивована, коли почала працювати у складі журі конкурсу. Як  багато у нас талановитої молоді! Іноді читала такі твори, що хотілося брати зошита та занотовувати вислови. Від деяких робіт було враження, що їх написала не молода людина, не початківець-письменник, а людина поважного віку, з великим життєвим та письменницьким досвідом. І я вірю, що прізвища деяких нинішніх конкурсантів незабаром побачимо на обкладинках нових книжок, а мені буде приємно згадувати, що трампліном до їх висот став саме конкурс на премію О. Кравченко.

– Що можете сказати про рівень робіт нашої молоді?

– Як я вже зазначила, є багато талановитих авторів, але є й недопрацьовані твори. Не потрібно падати у відчай тим, чиї роботи не вийшли в фінал, або отримали зауваження в рецензіях комісії. З усього треба уміти робити висновки для себе. Конкурсанти мають добру нагоду зрозуміти, чого не вистачає їх роботам та в подальшому усунути недоліки. Я не один рік варилася у своєму соку, бо жодне видавництво не надає рецензій або хоча б пояснень, чому їм не сподобався твір. А на цьому конкурсі молоді автори отримали унікальну нагоду та неоціненну допомогу від журі – отримали  об’єктивну оцінку та прочитали зауваження. Тож кого й надалі не полишила мрія стати успішним письменником, зробить висновки та буде працювати далі, а хто зрозумів, що може не писати, то нехай знайде собі інше заняття по душі, бо робота повинна приносити істинне задоволення. Без цього немає відчуття щастя.

– Особисто Вам запам’яталася якась робота? Чим саме?

– Наразі я не можу назвати ті твори, які найбільше сподобалися, щоб не образити інших конкурсантів. Зазначу лише, що були твори, які просто вразили і яскравою, барвистою та соковитою мовою з мудрими, виваженими та вагомими думками та філософськими роздумами.

– Ваші побажання молодим письменникам.

– Пишіть щодня хоча б одну сторінку. Не чекайте, доки до вас прилетить Муза та нашепоче щось оригінальне. Пишіть, коли на душі радісно, і коли сумно, бо написання творів – це щоденна клопітка та виснажлива праця. Коли відчуєте, що не можете і дня прожити без творчості, тоді й прийде до вас Муза – вона не любить ледачих. Проживайте життя разом зі своїми героями, а не описуйте їх життєві ситуації. Герой тоне – пірнайте у воду й ви! Він кохає – кохайте разом з ним! Він плаче – не соромтеся своїх сліз! Ось тоді читач відчує, що ви з ним щирі. Ви ж відчуваєте, коли актор грає фальшиво? Чому ж тоді можна припустити, що читача можна обдурити? Не скупіться на почуття, поділіться ними з читачами так, як ділитеся з найближчою вам людиною. І тоді читач теж буде плакати разом з вашими героями, сумуватиме, радітиме, вашу книжку покладе на видне місце і… знову з нетерпінням чекатиме на ваше нове творіння. Шлях до душі читача можна прокласти лише через відкритість назустріч людям, через відвертість та щирість.

– Читачі теж з нетерпіння чекають від Вас, Світлано, нової книги. Над чим працюєте зараз?

– Збираю матеріал про Голодомор 1932-33р.р. на сході України, зустрічаюсь з очевидцями цього жахливого злочину, вивчаю побут та звичаї того часу.

– Чи є у Вас мрія, пов’язана з особистим життям?

- Звичайно! Як жити без мрії?! Стомилася від гамірливого міста. Мрію мати власний будиночок. Невеликий, у тихому місці, щоб бачити у вікні не безліч автівок, а тінявий садочок. І щоб моє робоче місце було напроти каміна, а поруч лежала моя собака та дивилася на мене своїми розумними очима. А я хочу писати, писати, писати...