Людмила Старицька-Черняхівська (1868 ‒ 1941) – «лицарка честі і праці» (Юрій Хорунжий), сучасниця порубіжжя ХІХ ‒ ХХ століть, репрезентантка раннього модернізму, українська письменниця в різних іпостасях (поетка, прозаїкиня, драматургиня, перекладачка), театрознавиця, громадська активістка, політикиня, учасниця жіночого руху, жертва сталінського режиму, яка досі для широкого загалу лишається «за завісою», адже свого часу совєти зробили все можливе й неможливе, аби занурити цю дивовижну й напрочуд відважну жінку в цілковите забуття. Коли, як не зараз, у час вирішальної! боротьби зі сусідом-невігласом, «братом»-терористом, потрібно раз і назавше звільнити Л. Старицьку-Черняхівську з в’язниці непам’яті…

Донька відомого письменника-земляка, корифея українського театру Михайла Старицького (зі с. Кліщинці на Золотоніщині) й Софії Лисенко (в заміжжі – Старицької; акторки-аматорки, громадської діячки, сестри композитора Миколи Лисенка), Людмила Старицька-Черняхівська (в дівоцтві – Старицька) змалу росла й визрівала в благодатному середовищі, де панувала мистецька, літературна, музична атмосфера, цінувалися національно-патріотичне виховання, українська мова, духовний аристократизм, шляхетний стиль, культура читання. В одному з листів до Людмили Старицької-Черняхівської Леся Українка писала: «Старицький, Лисенко — сі ймення для инших належать тілько для літератури і хисту, а для мене вони вічно викликатимуть живі образи, як імення близьких і рідних людей, що, властиво, ніколи не вмирають, поки живе наша свідомість» (грудень 1912 року). Тим самим увиразнювала важливість, ба навіть знаковість і винятковість цих двох родів, які поєднала своєю особистістю Л. Старицька-Черняхівська. 

Народилася Людмила Старицька-Черняхівська (дошлюбне прізвище ‒ Старицька) 29 серпня 1868 року, хоча в деяких джерелах згадується 1869-й. І все ж, спираючись на додаткові факти і власні дослідження, науковці схильні до першої позиції. 

У будинку Старицьких завше збиралися представники української інтелігенції: Косачі, Лисенки, Драгоманови, Тобілевичі, Чикаленки, Рильські… «Наше покоління ‒ виключне покоління. Ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку», ‒ спогадувала й рівночасно підсумовувала ранній етап свого життя Л. Старицька-Черняхівська. А ще в пам’яті Людмили Михайлівни закарбувалося, як дядько, Микола Віталійович Лисенко, ввів традицію писати диктанти, щоправда, то були не тексти для дітей, а фрагменти дорослої прози Івана Нечуя-Левицького. Л. Старицька-Черняхівська згадувала й різні музичні, театралізовані дійства як елемент звичного, повсякденного буття в родині. Перші проби пера майбутньої письменниці припали на семирічний вік. 

Окрім родинного виховання, Людмила Старицька здобувала освіту у приватній жіночій гімназії Віри Ващенко-Захарченко, де Микола Лисенко викладав музику. 

Людмила Старицька вирізнялася в середовищі гімназисток. Вже тоді написала свою першу повість «За Україну», яка була оприлюднена в рукописному журналі. Ввійшли туди й сатиричні вірші Л. Старицької про директорку та її чоловіка. 

З уже згаданою Лесею Українкою Людмила Старицька-Черняхівська були близькими подругами, навіть посестрами, що засвідчує, зокрема, їхнє листування. «My dearest friend», ‒ зверталася до Людмили Михайлівни Леся Українка. Разом із Михайлом Косачем, старшим братом Лесі Українки, подруги заснували літературний гурток «Плеяда», в якому Л. Старицька була задіяна впродовж кількох років (1888 ‒ 1893).

Леся Українка присвятила Людмилі Старицькій вірш «Товаришці на спомин», де є й апелювання до конкретної адресатки, й поетичне окреслення доби та їхньої генерації: 

Товаришко! хто зна, чи хутко доведеться

Провадить знов розмови запальні,

Нехай, поки від них ще серце б’ється,

Я вам на незабудь спишу думки сумні.

<…>

Ми паралітики з блискучими очима,

Великі духом, силою малі,

Орлині крила чуєм за плечима,

Самі ж кайданами прикуті до землі.

У цім сенсі невимірну цінність має мемуаристика Людмили Старицької-Черняхівської («Хвилини життя Лесі Українки»), писана вже по смерті посестри. Звідси – зізнання: «Я не пишу біографії Лесі — я пишу на могилі». Тут, зокрема, Л. Старицька-Черняхівська, розгортаючи сувій пам’яті, артикулює приватне й навіть інтимне: «Коли я згадую свої дитячі роки, я бачу все весняний день: повно золота й світу, все блищить і сміється навколо, і серед того сміху і блиску постать блідого дівчатка з глибокими, розумними очима і лагідною ухмілкою на вустах. Мабуть, були ми знайомі з Лесею з самих дитячих років, бо родини наші, себто родини Косачів і Старицьких, хоч і не були рідні по крові, але по душі були рідніші рідних. Перші моменти моєї знайомости з Лесею десь губляться у млі дитячих спогадів, тим більше що й батьки Лесині проживали тоді на Волині і в Київ наїздили нападами. Виразно виступає момент, коли між нас вперше зародилася певна приязнь. Були ми тоді ще дітьми-підлітками…». І далі – про особливу сув’язь трьох родів, Старицьких, Косачів і Лисенків, а також про виняткову атмосферу й контекст, перебування в якому мимовільно плекало людину творчу й духовну, таку, що творить і вміє рефлексувати щодо прочитаного/почутого/побаченого: «В наших обох родинах Старицьких і Косачів панував особливий літературний дух; тому, хто мав хоч іскру талану, не писати тут було цілком неможливо. Тут завжде писали, розбирали твори, читали їх, видавали збірники і взагалі жили з осередку громадських і літературних інтересів. Як Ольга Петровна, так і батько мій підтримували кожного, хто виявляв найменше бажання займатись літературою, розжеврювали найдрібнішу іскру талану. Була ще третя родина, яка сама не займалася літературою, але відчувала всім серцем найслабший пульс українського життя, побожно шанувала українське слово, цінувала кожну молоду силу, — се була родина М. В. Лисенка. Була ще людина, силоміць одірвана від рідного краю, та не одірвана від його життя, яка здалеку стежила за ним і прокладала йому певні шляхи, ‒ се був дядько Лесі Українки Михайло Петрович Драгоманов. Нічого ж дивного не було в тім, що Лесині початкові праці зустрілися з самою теплою ласкою в трьох сполучених родинах Лисенків, Старицьких і Косачів, і в далекій родині М. П. Драгоманова». 

У не менш сприятливих для світоглядного й культурного розвитку умовах визрівала й особистість Людмили Старицької. Звідси – багатство її творчої спадщини. Йдеться не лише про авторство однойменних різножанрових творів (вірші, поема «Сапфо», драматичні твори «Аппій Клавдій», «Гетьман Дорошенко», «Милость Божа», «Іван Мазепа», «Розбійник Кармелюк», «Декабристи», повість «Діамантовий перстень», п’єси «Вертеп», «Український ярмарок», «Право на життя», «Крила»), а й співавторство у трилогії-епопеї «Богдан Хмельницький» (цей текст ‒ протестна реакція на роман Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем», де козаки постають головорізами), історичних творах «Останні шуліки», «Червоний диявол», «Останні орли» тощо (разом із батьком – Михайлом Старицьким). Співавторство не можна вважати чимось вторинним, адже в цім конкретнім випадку воно вимагало скрупульозного студіювання історичного минулого, опрацювання архівних джерел. 

Драма Людмили Старицької «Сапфо» ‒ про особистість жінки, її роль у суспільстві, надто коли жінка ‒ мисткиня, яка має надмету, що не вписується в межі патріархального укладу й світогляду. Простежуємо тематичний та ідейний зв’язок із п’єсою «Крила». Віра Агеєва прозирає вимовну паралель останнього твору («Крила») із п’єсою відомого норвезького драматурга Генріка Ібсена «Ляльковий дім». До слова, літературознавиця радить до перевидання й читання підлітковою авдиторією повість Л. Старицької-Черняхівської «Діамантовий перстень» (1929), де, попри пригодницький сюжет і романтичний патос, порушено питання ідентичності, представлено українсько-польську антиросійську коаліцію, що видається вкрай актуальним сьогодні. Історичною основою твору є польське антиросійське повстання 1830 ‒1831 років. Імпульсом до написання повісті, вочевидь, стала розповідь про перстень, почута від діда Людмили Старицької ‒ колишнього військового Віталія Романовича Лисенка. «Дід сидів в глибокому вольтерівському кріслі, довгого чубука тримав у правій руці; легке пасмо диму підіймалося з люльки, стелилося тонкими сивувато‐блакитними цівками. На столі горіли дві свічки в мідних шандалах; жовтувате світло падало на сиву дідову голову з навислими над очима сивими бровами і довгими сивими вусами, воно грало і на діамантовому персні, що лежав перед дідом на столі. То був старовинний перстень з чудовим діамантом блакитної води, якийсь тоненький жіночий палець прикрашав він колись; в тьмяному світлі свічок чудовий діамант грав всіма вогнями одвічної краси і сили», ‒ так починається ця повість. 

«Динамічний, кінематографічний твір так і проситься на сучасний екран ‒ з історичними аксесуарами, карколомними пригодами, а головне, честю, коханням і добротою, що перемагають підлоту», ‒ характеризує й висновує Ю. Хорунжий. 

Відомо, що Л. Старицька організовувала аматорські театральні гуртки ‒ й низка її драматичних творів були написані саме для них. 

Щодо мемуаристики, прикметної особливою цінністю й унікальністю, то, окрім Лесі Українки, Л. Старицька лишила спогади про Михайла Старицького, Миколу Лисенка, Івана Франка, Агатангела Кримського, Володимира Самійленка. Не можемо обійти увагою і знакову в історії театрознавства розвідку ‒ «Двадцять п’ять років українського театру». 

1896 року Людмила Старицька виходить заміж за Олександра Черняхівського ‒ троюрідного брата Михайла Грушевського. Відтоді її прізвище стає подвійним: до дівочого додається чоловікове. До слова, О. Черняхівський згодом став відомий як лікар-гістолог, професор Київського університету, член Президії ВУАН, упорядник українськомовного словника медичних термінів. У подружжя народжується донька Вероніка, яка, вочевидь, успадкувала мамин літературний хист: стала поеткою і перекладачкою. 

Людмилу Старицьку-Черняхівську позиціонують членкинею «Просвіти», Українського наукового товариства імені Тараса Шевченка (Львів), Історичного товариства Нестора-літописця (Київ), а також однією із засновників і провідних діячів Товариства українських поступовців, що очолювало національний рух на Наддніпрянщині. Під час Першої світової війни Л. Старицька-Черняхівська була керівницею відомого українського клубу «Родина», в якому діяв шпиталь на 50 ліжко-місць, де Людмила Михайлівна виконувала функцію сестри милосердя. Відомо, що вона також влаштовувала дитячі притулки для сиріт. 

У листопаді 1916 року Л. Старицькій-Черняхівській випадає дорога до Сибіру з метою організації там комітетів українських переселенців, інтернованих галичан. На зворотному шляху вона бачиться в Москві з інтернованим Михайлом Грушевським. 

З квітня 1917 року Людмила Старицька-Черняхівська активно долучається до роботи Української Центральної Ради. Очолює видавничий відділ Генерального секретарства освіти, репертуарну комісію Українського театрального комітету. Тим часом театральним відділом при Міністерстві освіти УНР керує її старша сестра Марія Старицька, а генеральним секретарем освіти є Іван Стешенко ‒ чоловік її молодшої сестри Оксани. 

Як підкреслює Наталія Остапчук у статті ««Серед ворожих обставин батьки виховували нас свідомими українцями»: історія Людмили Старицької» Людмила Михайлівна була відкритою до всіх новацій, активно їх утілювала в життя. Тим-то її зацікавила нова на той час царина мистецтва – кінематограф. Л. Старицька-Черняхівська організовує кінематографічну секцію при театральному відділі, пише сценарії, займається зйомками фільмів, перекладає російськомовні титри в дореволюційних кінострічках (адже в той час було німе кіно).

Якось Людмила Старицька-Черняхівська виступила з промовою у присутності гетьмана Павла Скоропадського і просила останнього про підтримку всього українського, радила оточити себе «щирими патріотами й незрадливими людьми-українцями». 

1919 року стає співзасновницею і заступницею голови Національної ради Українських жінок у Кам’янці-Подільському. Як активістка жіночого руху Л. Старицька-Черняхівська підписує звернення «До жінок всього світу»: «Підійміть ваш голос за Самостійну Україну на всіх обширах життя: в пресі, в громадянстві, перед лицем вашого уряду. Кров українського юнацтва, сльози українських дітей волають до вас» (15 квітня 1920 року). 

У 1920-х роках працює у Всеукраїнській академії наук. Відомо, що в цей час Людмила Старицька-Черняхівська змушена вдаватися до тимчасових заробітків, окрім перекладацької діяльності, працює ткалею на трикотажній фабриці Вукоопспілки. Разом із тим цілком віддається й театральній справі: формує нові трупи, займається режисурою тощо. Долучена до літературної спілки «Гроно». 

Варто увиразнити внесок Л. Старицької-Черняхівської в розвій української опери, адже вона переклала низку лібрето: «Орфей», «Фауст», «Ріголетто», «Чіо-Чіо-сан», «Аїда», «Золотий півник». Проте подяки за тоталітарної влади годі було чекати! Звідси – судовий позов Людмили Михайлівни, адже в гонорарі опера їй відмовила, а переклади лібрето безсоромно використовувала. 

Додамо, що драми Л. Старицької-Черняхівської про українських гетьманів Петра Дорошенка, Івана Мазепу та інших нині оцінюють як надважливий просвітницький проєкт того часу. 

У січні 1930 року Л. Старицьку-Черняхівську з чоловіком було заарештовано за сфабрикованою справою «Спілки визволення України». Відкритий судовий процес над 45 українськими діячами відбувся в Харкові. Навіть перед загрозою смерті Людмила Михайлівна не згубила гідності, не зрадила позиції. «Державним моїм ідеалом була самостійна Україна...» ‒ заявила. Подружжя було засуджено до п’яти років ув’язнення і трьох років обмеження у правах. Утім, вироки було замінено на умовні. Після звільнення Л. Старицька-Черняхівська вислана до міста Сталіно (нині Донецьк), де займається перекладацтвом і пише останню працю «Відгуки життя». 

Чи можна вважати вищезгадане звільнення перемогою письменниці над більшовизмом? Вочевидь, ні, бо випробувань додалося ‒ і трагедій теж. 1938-го була заарештована донька – Вероніка. Батькам повідомили, що їй дали 10 років. 

Усі апелювання, запити безрезультатні. Людмила Михайлівна їздить до Сибіру, пише листи до Сталіна й Берії. «<…>єдине, чого я прошу у Вас ‒ це визначити місце ув’язнення моєї доньки Черняхівської-Ганжі Вероніки Олександрівни і повідомити про її місцеперебування Київському НКВС і товаришу Хрущову. Сподіваюся, що Ви не залишите мене без відповіді і не відхилите моє прохання. Ваша допомога ‒ моя єдина надія…» ‒ зі заяви до Берії (15 листопада 1940-го). Проте дива не сталося… Як буде згодом відомо, після тортур Вероніка була розстріляна 22 вересня 1938 року в Києві. Отже, звернення багатостраждальних батьків тривали навіть по доньчиній смерті, яку злочинці замовчували… Хоча є дані, що від знущань Вероніка Черняхівська збожеволіла і зникла безслідно. Так чи так, невдовзі, 22 грудня 1939 року, серце Олександра Черняхівського не витримало горя й зупинилося. А про трагічну загибель Вероніки Черняхівської стало відомо лише 1990-го, коли ні батька, ні матері вже не було в живих… 

На цьому трагізм Л. Старицької-Черняхівської не вичерпується. 20 липня 1941 року, коли німецькі війська вже на підступах до Києва, енкаведисти заарештовують її разом зі сестрою Оксаною Стешенко за адресою: вулиця Ярославів Вал, буд. № 28. Вивозять жінок до Харкова, де звинувачують у націоналістичній діяльності.

Далі був товарний вагон (або «телятник», як його йменували), що відвозив заарештованих до Казахстану. Однак 73-річна жінка не витримала знущань і померла в дорозі. Ані дата смерті, ані місце поховання Л. Старицької-Черняхівської досі не відомі. Ю. Хорунжий згадує очевидця, що нібито був у тому ж вагоні, лікаря Олексія Івановича Вилегжанина, котрий зауважив, що «письменниця не витримала наруги і дорогою померла. Не стало останньої чверті серця...» (з книги Юрія Хорунжого «Шляхетні українки»). «На казахській землі задубіле тіло Людмили Михайлівни чекісти викинули по ходу в степ», ‒ додає А. Коцур. 

Лише в серпні 1989 року Людмила Михайлівна Старицька-Черняхівська разом із іншими учасниками «показового процесу СВУ» в Харкові була посмертно реабілітована пленумом Верховного Суду УРСР. 

Поетичне послання письменниці «Українському народові» звучить як гімн і заповіт нащадкам, зокрема нам, сучасникам, як заклик до єднання, бо лише в єдності – сила й запорука перемоги над ворогом-супостатом: 

До згоди всі! В ясній блакиті

Палає зірка золота,

Брати, розрадою розбиті,

То сяє нам свята мета.

Вставай, в кого душа жива,

Шикуйсь до лави лава,

Уже минає ніч кривава,

Вже сяє нам зоря нова.

До згоди всі! Бодай навколо

Ще чути гук і рев гармат,

Але зростає наше коло,

Єднається вже з братом брат.

Вставай! в кого душа жива,

Шикуйсь до лави лава,

Уже минає ніч кривава,

Вже сяє нам зоря нова.

Наш ясний меч – братерство й згода!

Ми ним подужаємо всіх,

Ми благо нашого народа

Збудуєм на кістках своїх.

Вставай! в кого душа жива,

Шикуйсь до лави лава,

Уже минає ніч кривава,

Вже сяє нам зоря нова.

Життя і смерть тобі, Вкраїно,

Ми без вагання віддамо,

Ми сили всі зберем в’єдино,

Вороже змиємо ярмо.

Вставай! в кого душа жива,

Шикуйсь до лави лава,

Уже минає ніч кривава,

Вже сяє нам зоря нова.

Твір-реквієм Л. Старицької-Черняхівської «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами» резонує сьогодні особливим чином – від початку («Кого ми поховали? Хто зважить той жаль? Зберіть всі хмари з усього світу — і не складете тої нерозважної туги, що оповила серце... Жалю немає ваги. Найпалкіші діти України, найдорожчі жертви на залізний вівтар волі. Історія знає багато жертв, але такої сторінки вона ще не розгортала перед людськими очима») до останньої крапки («Будьте ж певні, дорогі, незабутні герої, ‒ ваша смерть не згинула марно. Чуєте?! ‒ Вона живе і житиме довіку ‒ вільна, самостійна Україна»). 

«Молитва» письменниці рівночасно прочитується як колискова й замовляння: 

Втомлена, іду я спатки,

Сон стулив вже оченятки;

Добрий янголе, святий,

Тихий сон мені навій.

Коли я що зле зробила,

Наді мною білі крила

Ти, як завше, розпусти ‒ 

Все пробач і захисти!

У межах проєкту «Шалені авторки» Віра Агеєва наголошує, що Людмила Старицька-Черняхівська була долучена до всього, зокрема культуртрегерства. Адже їй долею випало бути причетною до двох століть (ХІХ ‒ ХХ), тенденцій класичних і новаторських (модерністичних), тож її феномен – це синтез традицій та інновацій, різногранність і широта візій. «Чотири різні епохи в історії України судилося пережити письменниці», ‒ констатує Ю. Хорунжий. Л. Старицька-Черняхівська презентує справжню українську еліту. Її завданням було виборювати Україну в різних царинах і множинності сенсів. Ось чому московити так настійно, свідомо й рівночасно рефлективно, боялися Л. Старицьку-Черняхівську й намагалися будь-що знищити пам’ять про неї ‒ передовсім фізичною смертю й відсутністю могили… Проте сила українського духу не марніє, навіть із далеких засвітів продовжує сяяти й надихати наступні покоління – надто тепер, коли ми вкотре виборюємо Україну. Дай Боже, щоб нам це вдалося остаточно!