Та кожен земний шлях завершується. Такий невмолимий, безсумнівний  закон буття.  Та кожна  втрата непоправна, особлива.  Тим паче, коли йдеться про Особистість, Людину (так, із великої літери), яка жила Україною, сумлінно торувала власний шлях, пам’ятаючи про покликання.

Повторюючи  нині ці, зрештою,   тривіальні аксіоми, ловиш себе на грішній думці: навіть нині не здатен  смиренно сприйняти те, що  7 грудня 2017 року не стало Івана Корсака. Відійшов у засвіти один із найталановитіших сучасних українських    майстрів слова, літописець вітчизняного сьогодення, відкривач призабутих українських духовних островів й  імен духовних, моральних, політичних, інтелектуальних подвижників нашої нації, письменник-дослідник історії та багатогранного, зворушливо-парадоксального  збірного «я» Полісся та Волині.

 Яким би не був перелік цих характеристик (а ще ж і громадський діяч,  почесний громадянин двох міст –Каменя-Каширського та Луцька,  депутат Волинської обласної ради трьох скликань, подвижник на ниві духовності - зокрема і в контексті  зміцнення, розбудови  засад українського православ’я), захисник української культури та мови), поет-пісняр, благодійник, талановитий редактор, заслужений журналіст України), він неповний. І нині, вдячно озираючись у дзеркало пам’яті, зігріваєшся калейдоскопом зблисків (а точніше, як зазначав  Івана Феодосійович у частині  назви  своєї ще першої книги оповідань і новел, - полисків) спогадів.  Правда, при цьому хочеться  не збиватися на велеслів’я  пафосу, патетики. Щоб не намагатися заговорити біль утрати.

Земна дорога  Івана Корсака, як уже зазначалося вище, – між двома датами: 15 вересня  1946 та  7 грудня 2017 року.  Вона, започаткувавшись на благословенному родинному хутірці на околиці  поліського містечка Заболоття, завершилася у Луцьку, місті, де  були написані ним  великі прозові полотна. Волинська столиця стала рідною для Івана Феодосійовича  влітку 1990-го, коли від очолив  і створив у буквальному розумінні з нуля редакцію  газети «Народна трибуна». Видання відповідало своїй назві, тут зрання і допізна  юрмився люд  зі своїми надіями, наріканнями, настановами. Газета була острівком націєтворення, тож головному редакторові доводилося неодноразово складати іспити на мужність, терпіння, людяність і такт, несхитність у відстоюванні ідеалів тих незламних патріотів, які  жили сподіваннями на неминучість відновлення  української  державності. Здавалося, цей суцільний екстрим (у тому числі – з фактично системними провокаціями)  забирав мало не всі   фізичні запаси. Але це не стосувалося Корсака.  Зазвичай удосвіта він приходив до редакції на Винниченка, 2 – і тишу   будила друкарська машинка, на якій він натхненно  «виклацував» свої тексти.

Принагідно нагадаємо, що якщо тексти  першої та другої книг («Тіні і полиски» та «Покруч»)  та були написані  у  «долуцький» період творчості», то більшість наступних уже створені   в місті на берегах Стиру.  А це –  «Оксамит нездавнених літ»,  «Гетьманич Орлик»,  «Імена твої, Україно», «Таємниця святого Арсенія»,  «Тиха правда Модеста Левицького»,  «Капелан Армії УНР», «Отаман Чайка», «Діти Яфета», «Корона Юрія»,   «Завойовник Європи», «Немиричів Ключ», «На межі» (тут вміщені  і тексти  старовижівського та камінь-каширського періоду творчості), «Мисливці за маревом»,  «Борозна у чужому полі», «Перстень Ганни Барвінок»,  «Вибух у пустелі»,  «Запізніле кохання Миклухо-Маклая»,  «На розстанях долі», «За серпанком, загадковим серпанком». 

 І серед них – ті, без жодного перебільшення й сумніву, які репрезентуватимуть мистецтво слова прийдешнім поколінням співвітчизників. Не випадково, аналізуючи творчість письменника, літературознавець і  прозаїк Михайло Слабошпицький  (теж віднедавна вже світлої пам’яті) називав Івана Корсака  українським Емілем Золя.   До речі, два романи нашого земляка вийшли у світ литовською та польською мовою (відповідно «KARŪNOS DEIMANTO PASLAPTIS» -   «Секрети королівського діаманта») та   «Dzieci Jafeta»).  Також твори Івана Корсака перекладено, англійською, білоруською, російською та турецькою мовами.

Визнання до нього теж прийшло, Богові дякувати, при житті. Іван Корсак – перший лауреат премії імені В´ячеслава Чорновола,  лауреат Міжнародної літературної премії імені Миколи Гоголя(«Тріумф»),  Міжнародної премії імені Г.Сковороди, Міжнародної премії імені Д. Нитченка,  Міжнародної літературно-мистецької премії «Світ Пограниччя», Міжнародної літературної премії імені Веніаміна Блаженного, Всеукраїнської літературної премії ім. Зореслава, літературно-мистецьких  премій імені Агатангела Кримського та  Пантелеймона Куліша,  премії «Найкраща книга України» 2015 в номінації проза (за книгу «Вибух у пустелі»). У 2017 він удруге номінувався на здобуття у 2018 році Національної премії імені Тараса Шевченка,  маючи реальні шанси на перемогу.  Серед нагород, якими  поціновано творчість і діяльність Івана Корсака,  - орден Архистратига Михаїла, два ордени Юрія Переможця, ордени Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого, Почесна грамота Кабінету Міністрів України, відзнаки Заслуженого  журналіста  України» та Почесного  громадянина міст Луцька і Каменя-Каширського, орден Кирила й Мефодія, медалі  Івана Мазепи,  Олександра Довженка, Генріха Бьолля... Та, безумовно, найбільшою нагородою були читацька любов та увага, повсякчасне свято творчості. Звісно, як і кожен талант, він не заперечував вірогідності того, що наступна, майбутня книга  може виявитися найкращою. Та сталося інакше.

Колись дослідники феномену Івана Корсака, можливо, наблизяться до розгадки сутності цього унікального таланту.  Він, носячи найсуворіші удари долі, не ламався, а радше ставав сильнішим, ніколи не нарікаючи. Зароблені матеріальні статки не перетворювали  його на раба, навпаки – нерідко будучи на межі можливостей,  намагався допомогти іншим.  Торуючи життєвий шлях разом із дружиною Марією, умів бути щасливим і робити щасливими інших. Оазою  душевного спокою для  нього  завше була сім’я, родина…

Його невтомна праця зі словом не могла не бути успішною, адже це була й персональна дорога до Слова, як найменовують Господа нашого Ісуса Христа.

 ЗІТКАНИЙ ЗІ СПОГАДІВ

               Іванові КОРСАКУ

Світ самоти, безсловесна молитва.

Зітканий вечір зі спогадів.

Стільки медвянонезгасного світла.

Дякую, Господи.

Дивно завислий в повітрі листочок.

Танучих променів оповідь.

Голуб, мовчазно задивлений в очі.

Дякую, Господи.

Дихає Всесвіт любов‘ю і болем:

Вересні, грудні, листопади…

Перед зіницями – кадрами долі.

Дякую, Господи.

Предків обличчя та ангелів тіні –

В неба бездонному погляді.

Скільки б лишилося – рік чи хвилина –

Дякую, Господи.

Вдивляюся в обрій пам’яті. Й образ Івана Корсака не даленіє, а наче ближчає. Зрештою, кожне  прощання вже запрограмовує неминучість прийдешньої  зустрічі. Але стосовно Івана Феодосійовича ця аксіома має оптимістичнішу сутність. Адже якщо людина, померши, зазвичай ще живе в пам’яті  тих, хто знав її, то Письменник (а таким, із великої літери,  був, є та  буде Іван Корсак) житиме доти, доки живуть його книги. А вони виходять у світ і після того, як земний шлях автора завершився. У цьому переліку – й перевидання знакових романів, і книги – екскурси в долі майстра слова та його персонажів: «Живий Іван Корсак», «Із кореня дужого. Путівцями героїв історичних романів Івана Корсака». До речі, на сучасний літературний процес  впливає і всеукраїнська премія, що носить ім’я  письменника. Її заснували меценат, доктор економічних наук, очільник інвестиційної групи VolWest  Віктор Корсак, син  майстра слова (він, до речі, теж відзначає свій          День народження 15 вересня) та видавництво «Ярославів Вал».  Премію  присуджують за вагомі творчі  здобутки в жанрі  історичного роману. Щороку її вручають саме 15 вересня у Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків.  Першим лауреатом  став Петро Кралюк, другим – Микола Суховецький, третім – Юрій Винничук. А хто стане четвертим, буде відомо під час відзначення 75-літього ювілею Івана Корсака. Цього року лауреат отримає відзнаки з рук  Світлани Короненко, яка очолила журі після смерті Михайла Слабошпицького. 

Останнє  велике епічне  полотно  Івана Корсака  -  роман  «За серпанком, загадковим серпанком». Ця книга  водночас -  і прощальне слово Майстра. І його молитовна заповідь-настанова:  «І нехай благословенне буде те  завше святочне,   світле як великодні піснеспіви,  небом дароване почуття, благословенним будь такий непростий, гіркий і солодкий, колючий нерідко дарунок -  життя».