Звичайно, я в основному маю на увазі художню літературу, і під максимою оповідання розумію потужність і силу поезії (як індивідуально існуючий вірш) у цілісному її значенні та переказі, з усіма перевагами складності використовуваної мови та її сучасне сприйняття. Я вважаю, що кожен вірш - це теж свого роду історія. Чому я посилаюся тут на цей концептуальний літературний монументалізм?

Отже, я хотів би відзначити разом з вами певний літературний ювілей важливої (якщо не найважливішої) літературної постаті сучасної України – в особі дослідника, критика та есеїста, професора Євгена Барана, друга Польщі, заслуженого науковця у галузі літератури в Україні, чиї погляди та бачення на довгі роки сформують українське бачення світу з літературної перспективи. Я думаю, що мені не потрібно переконувати вас у важливості такої світоглядної перспективи, особливо для формування ментальності майбутніх поколінь українських еліт, їх поглядів на найближче національне сусідство та майбутнє, яке загалом розуміється як майбутнє і відносини наших двох народів з їх досить складною історією.

Євген Баран в основному поставив собі за мету побудувати багато мостів між літературною Польщею та літературною Україною. На мою думку, він має також іншу мету, і цією метою є постійне формування особистості, обізнаності та національної згуртованості наших східних сусідів. Дивлячись на ці дві мети з перспективи майбутнього, неважко спостерегти зерна оптимізму щодо польсько-української ментально-духовної угоди, незважаючи на досить важку, проблематичну та складну історію наших ХХ вічних відносин або навіть жорстоку взаємну ворожість. 

Але, це вже минуле, і нічого не можна побудувати, якщо назавжди не закрити всі вчорашні травми у саркофазі розважливого взаємного прощення, створивши значуще та спільне бачення майбутнього для творців з обох країн. Професор Баран є найбільш підходящою виконавчою персоною з цих бачень і концепцій. Він зосереджується на постійному пошуку істини у своїх літературних дослідженнях, пошуку абсолютної краси в духовних вимірах сучасних літературних творів і, нарешті, на створенні для цього доброї атмосфери дослідження, розглядаючи взаємну силу як основу літературного життя, спілкування, інтерпретації та взаємних польсько-українських перекладів (і дуже різноманітних) наших авторів, для сформування пізнавальної цінності для пересічного громадянина Польщі чи України.  Коли ми добре познайомимось, то, мабуть, і покохаємось, а події у світі формуються якось так, що ми, ймовірно, засуджені один на одного.

Євген Баран народився 23 травня 1961 року і через декілька днів  святкуватиме своє 60-річчя, що саме призводить до певних роздумів та коротких висновків. Відомості про титанічну працьовитість нашого друга, що саме вступає в вік мудреця, можна довідатись за фактами та журналістськими досягненнями в міжнародній Вікіпедії: https://uk.wikipedia.org/wiki/Баран_Євген_Михайлович

Тут ви знайдете детальний перелік його досягнень та публікацій, про які зайвим є тут згадувати. Зі свого боку, я хотів познайомити Вас із профілем цього дослідника, як друга Польщі та поляків, як творчого професіонала та експерта у своїй критично-літературній діяльності, та,  як людину з великим серцем, завдяки якій ми можемо дивитися з надією на польсько-українське майбутнє, а також майбутнє самої літератури. 

Сьогодні, в Україні про Євгена Барана говориться дуже голосно. Про його сміливі нариси, про інноваційні, універсальні та відкриті світові тексти, а важливі водночас  для культури та мистецтва України, для її національно-творчої сутності та для зміцнення свідомості реципієнтів та читачів в один компактний організм, що притягує все ближче до нас, до Польщі та Європи, і все ближче та ближче до світових і західних цінностей (які Захід іронічно сьогодні розтрачує), які ми, поляки досі зізнаємо. Це цінності загальнолюдські, транснаціональні та позачасові цінності, це цінності без упереджень, без зайвого маркування, без категоризації так званої "високості" і з широкою перспективою.

Професор Баран глибоко занурюється у дослідження та літературний аналіз сучасності, нових і невідомих авторів, намагається збалансувати центр ваги літературної традиції з новими тенденціями, інноваціями та пошуком нового слова в постійному дослідженні літературної правди. Ймовірно, саме це цікавить Його найбільше. Об´єктивна правда про письменника, його час, дух того часу і вимір того часу у цілому широко зрозумілому контексті, про іронію справ та заперечення патології у вигляді, наприклад, цинізму влади та його поточна псевдомова. Євген Баран не пише лише про письменників, поетів та літературу, не тільки займається дослідженнями, пошуками, творами, а має також тексти про себе – про свою діяльність, положення, погляди, бачення речей та реальності. Одним словом, багато робить також для ролі та значення літературної критики, щоб вона була зрозумілою сучасним людям, читачам та адресатам, що літературознавець з пристрастю, місією та письменницьким талантом для їхнього щастя ... є, однак, потрібний, щоб не сказати – необхідний.

З Євгеном я познайомився десять років тому. Ми популяризували літературу, беручи участь у різноманітних галицьких літературних зустрічах з молоддю, навіть із малих міст. Ми зрозуміли, що сприймаємо сучасну дійсність подібним чином, і навіть так само. 

Характер критика, як і все на світі, зазнає своєрідної трансформації. Можливо, трохи менше, ніж література, оскільки деякі елементи творчого життя повинні залишатися незмінними, щоб мистецтво не втратило повністю свого соціального та психологічного значення. Євген в одному зі своїх нарисів робить дуже виразне  зауваження: «Щоб уникнути хаосу у власній душі, треба утримувати в ній багато пишноти». Потрібно це зробити наперекір світові, який хоче нас витіснити, позбутися, видалити навіть з основного і важливого простору. Він (цей сучасний світ) хоче вилучити і принизити горду літературу. І тут ми обидва бачимо поле похизування для сучасного критичного творця – не хист, не оригінальність з примусу, не пошук «ідеального таланту», не вигадування «новин з примусу», а повна, відкрита, смілива критика часів, критика цього зловісного способу перетворення ролі літератури, як опірного колеса, що підтримує інші знаряддя, щоб змусити натовп до чистих розваг, замість почуттів, емоцій, переживань та мислення... Маємо на думці тільки і виключно пов´язані з мисленням і фантазією – на відміну від засобів масової інформації, які діють на дешевих і нижчих інстинктах, емоціях та  живописній тавтології визнання простих (навіть вульгарних) гасел.

Думаю, що варто принаймні розглянути це. Чи така роль сучасного критика не є  шансом для відродження його змісту і ролі? Я не збираюся це вирішувати, я просто запитую, думаючи вголос і обмірковуючи це. Разом з нашим ювіляром, талановитим та нагородженим літературним критиком та есеїстом, професором Євгеном Бараном. 

Можливо, ми власне дійшли до суті нашого існування, як і накопичення сенсу цього мого скромного есею, поєднаного водночас з доброзичливою хвалебністю для Ювіляра та міркуваннями про сучасність. Отож, що нам залишилося від приниженої літератури?

Зовсім не мало. Залишилося освячене відчуття, що література є незамінною школою культивування почуттів, створення когнітивних знань та здатності розумнішого пізнавання світу. І цього сьогодні катастрофічно бракує. Без витонченої літературної фантазії неможливо опанувати поняття культури і самого вільнодумства, а також досконалості різних форм вираження в мистецтві. Сучасні балакуни нікого нічого не навчать. Вони затримаються на деякий час, погомонять і підуть, залишаючи порожнечу. У нас є вибір: хороший критик, есеїст ... або орда варварів. І навіть, якщо вони поки що вибирають варварів, тенденція може незабаром змінитися. Коли несвідома рука (ринку та нахабної людини) знову опиниться ... в горщику. 

Хоча ... не будемо цього собі бажати. Бажаємо собі ще багато років творчої праці, сили, нових ідей, віри у пошуки, надії у відкриття а також любові (смирення?) до поставлених питань. А, мабуть, найголовнішої риси – скромності. Євген Баран одного разу відповів: "Я не є хорошим критиком, а чесним". Така прямолінійність скромності може нас об´єднати і спонукати знову почати цю Сізіфову роботу з сократичною наполегливістю ... І знову цитуючи Євгена Барана, це є «мій гріх, мій хліб, мій хрест» ...Чи ж не є Він гідний наслідування – цей сучасний, останній український романтик літературної  критики, що задає свої мовчазні запитання ... (новим і як раніше) поневоленим умам? ...

Залишайтеся, мої Дорогі Друзі з цим запитанням.

Євгене, Шановний Імениннику – бажаю Тобі Сто Щасливих Років.
 

P.S. Євген Баран є автором опублікованої в 2011 році книги "Тиша питань" –  ­важливої та відважної книги, признаної в Україні за видатну позицію.

Przekład: Zoriana Łańcucka     Переклала Зоряна Ланьцуцька

Cтаття надрукована:

https://pisarze.pl/2021/05/18/andrzej-walter-milczace-pytania-do-zniewolonych-umyslow-o-zyciu-tworczosci-i-sylwetce-profesora-jewhena-barana/?fbclid=IwAR0qXbr8VLEOSAPeBtiPi9fsf-GxGYE5N_VKyilRsu44Oeppz8hF2PsR-Jg