Батьківщину не вибирають – навіть якщо за “державну релігію” в ній слугує “науковий атеїзм”. Саме в такій країні судилося народитися й жити визначному українському письменникові, мислителю, правозахисникові Миколі Руденку та його alter ego – героєві роману “Сила Моносу” Миронові Гриві.

Дія твору розгортається на початку 60-х. За плечима у кандидата філософських наук Мирона Сидоровича Гриви – нелегке дитинство, мобілізація до армії через місяць після вступу до університету, війна, із якої повернувся з інвалідністю... А ще – низка подій, що наштовхують ученого на думку: чи не носить він у собі якесь друге, невідому йому “я”. Ще школярем Мирон урятував життя малюкові, знявши його з височенної стіни, куди без пожежної драбини  не залізеш. Уже абітурієнтом отримав на іспиті “відмінно”, відповівши на питання, яке не встиг вивчити. Обставини героїчного вчинку, за який курсанта Гриву нагородили медаллю “За відвагу”, теж загадкові: пораненого комбата він виніс із бою “ніби знепритомнівши”. “Ніби”, – бо ж не падає він, не лежить нерухомо, а діє, досягаючи разючих результатів. Мирон Сидорович називає свій стан “психічною сингулярністю”, себто винятковістю, а свого янгола-рятівника величає... Грицьком у пам’ять про брата, який помер ще до Миронового народження, й, за родинними переказами, мав неабиякі розумові здібності. В цьому вже відчутне усвідомлення, що Хтось таки є його Наставником, Котрий у екстремальні моменти приходить на допомогу: “Першим, що впало в око Миронові, був дивовижний струмок, який дзюркотів попід дубовим корінням, по білих крейдяних камінцях і такому ж білому піску. (...) Тоді ще Мирон не знав, що це в ньому дзюркоче отой струмок – іще не вивітрилась таємнича сила, котра щойно зробила його несхибним знаряддям Добра – сила, яка прийшла невідомо звідки...”

Те, що здавалося непритомністю, насправді було зупинкою “внутрішнього діалогу”, коли стає можливим істинний зв’язок з Вищим (лат. religare). Істина ніби сама шукала вченого. Свідомість Гриви вже не опиралася поняттям, до яких матеріалістам досі було “зась”, хоча й піднятися до істинного Богопізнання (“Усе через Нього повстало, і все, що повстало, не повстало без Нього” – Ів., 1: 3), Миронові ще не вдавалося, бо ж збагнути Таїну, можна лише чистим серцем. Попереду була “вузька дорога” (Матв., 7: 14), пов’язана з випробуваннями, каяттям і його найвищим виявом – спокутою.

Це шлях не лише Мирона Гриви, а і його духовного брата з раніше написаного роману “Орлова балка” –  художника Володимира Тарана, котрий еволюціонував від п’яниці, вигнаного з інституту і втягнутого в контрабанду, до пошукача власної адреси у світовій Безмежності. Стає на шлях болісної спокути й тезко Гриви – комісар Мирон із поеми “Хрест”, і навіть відставний полковник Гордій Микитович із оповідання “Самосуд” по-своєму картає себе за випадок воєнної пори, коли він самочинно застрелив у потязі застуканого на крадіжці старшого сержанта, судить себе тяжким судом совісті (звідси й “Самосуд” – не тільки, як назва злочину, а й як означення душевного стану), чи не вперше шукаючи відповіді на запитання: “Є Бог чи немає? А пекло є?”. Інша річ, що страх перед останнім блокує в нього прагнення довірити помисли Всевишньому, а  тому повного прозріння не відбувається (Гордій Микитович гине, тікаючи в автомашині від… звичайного цапа, якого у стані сп’яніння чи навіть білої гарячки прийняв саме за слугу пекла), в той час, скажімо, як Таран переконується: “Коли є віра, страх мусить померти”, а Мирон Грива відмовляється слідувати правилу, яке йому нав’язує, прикриваючись Далем, високопосадовий ідеологічний діяч Андрій Данилович (“Времена шатки, береги шапки”). На відміну від героя “Самосуду”, чиї духовні інтереси майже не окреслені (й це, мабуть, не випадково), і Володимир, і Мирон, хоча й приходять до усвідомлення Бога не відразу, проте, глибоко вивчаючи філософію та мистецтво, обидва вони відкрили для себе особистостей, які – попри часову відстань, – стали їхніми Провідниками до Світла: “Він [Володимир] не засуджував людей, які ходили в церкву, – навпаки, він їм навіть заздрив. Заздрив отій дитячій простоті мислення та відчування, котра давала людям змогу все спростити до одного всеосяжного слова: Бог. Володимир не відкидав цього слова, як не відкидали його Спіноза та Сковорода”. Удова загиблого в шахті маркшейдера, бібліотекарка Ксеня – жінка, яка так багато відіграла у відродженні митцевого духу, – в першу ніч після знайомства, сниться художникові саме як прибулиця зі сковородинівської Горішньої Республіки. А це – з “Сили Моносу”: “Так само як простір Піфагора й Платона, простір Гриви був наповнений Одухотвореною Субстанцією, Логосом, Світовою Душею”.

Дорога до Бога – єдина за напрямом та суттю, тривалість же та обставини Сходження зовнішньо можуть бути різними: Новий Заповіт, наприклад, являє нам розмаїття таких ситуацій – шлях пастухів, які сподобилися першими почути Вість про Різдво Христове, шлях волхвів, котрий Віща Зоря привела до Немовляти (в українських перекладах прибульцям зі Сходу дається визначення “мудреці”, й цим проводиться чітка межа між ними й іншим, богопротивним “волхвом” Симоном, котрого тлумачі називають просто ворожбитом) , шляхи Савла (від гонителя християн – до апостола Павла), Марії Магдалини (від грішниці до вірної сповідниці Господнього Вчення – вона вважається авторкою одного з апокрифічних євангелій), врешті-решт апостола Хоми, який – попри миттєвий сумнів та бажання отримати матеріальні свідчення Таїни – все ж не був відлучений від громади (еволюція вчорашніх атеїстів нерідко здійснюється саме за цим типом Пізнання).

Який же з цих шляхів притаманний героям вищезгаданих романів, та й самому М. Руденкові. Безперечно, що другий із переліку, пов’язаний із мудрецями, котрі визнали зверхність Творця над творінням (словесною формулою такого визнання може слугувати крилатий вислів Клавдія Птолемея: “Зорі схиляють, але не спонукають”).

Усе це підтверджується навіть символікою імен. Ксеня, з якої почалося справжнє відродження Тарана, носить імення, що в перекладі з грецької означає й “гостинна”, й “гостя”, й “істота іншої, неземної природи” (власне, герой так і сприймає її в першу ніч після знайомства), а Стелла, котра приймає духовну естафету від Ксені у фіналі, коли художник, порвавши зі злочинним середовищем, усе ж стає на страдницьку стезю в’язня ( тільки вже політичного або, радше, в’язня сумління) цілковито асоціюється з зіркою: навіть паралель, що її Володимир (на той час він справді набуває рис Voldimer’а – “силою великого”) проводить зі стелами, на яких інки викарбовували свій календар, сповнюється астрономічного, космічного змісту. Значення “ясна, світла”, має і ймення Клари Гуртовенко, яка стає добрим генієм і берегинею для героя “Сили Моносу”. Та й “Мирон” бере витоки від сльози́ та ми́ра (згідно з православною й католицькою доктринами, через Миропомазання людина наділяється Божественною Благодаттю), тому програма, закладена іменем, ніби передбачає отримання Благодаті після тривалого періоду “сліз”, скорботи з приводу власних гріхів. Потрібно було “померти для світу”, тобто назавжди відійти від безбожного життя й народитися згори...

У когось може виникнути питання: а чим же завинив так тяжко Мирон Сидорович? Адже це – порядна, чесна, добра людина, чудовий сім’янин. Війну гідно пройшов. Ось-ось захистить докторську. За земними мірками воно, може, й так, але шкільне атеїстичне виховання зумовило гріх проти найпершої Заповіді (богозневагу). Поглиблений т. зв. “вищою освітою” і відповідними цитатами з “класиків” антирелігійної думки (створення кумирів, порушення 2-ї Заповіді), цей гріх вів до найбільшого блюзнірства – “хули на Духа Святого”, одним із виявів якої доречно вважати нав’язане “діаматом” твердження про “первинність” Матерії та “вторинність” Духу. Набуті псевдознання належало передати молодшим “новоневірцям”: так запускався механізм переступу ще 3-х пунктів Декалога – “Не свідчи неправдиво”, “Не кради” (бо хіба ж не відбирав атеїзм у людей найголовніше – Віру?), і нарешті, “не вбий”, оскільки зведення з істинного шляху − різновид цього злочину, про що довідуємося з Книги Книг: “Горе людині, що від неї приходить спокуса” (Матв., 18: 7). І вже не поодинокі випадки душогубства, а цілий духовний геноцид ширяв над країною, бо ж не було числа одуреним примарною перспективою “всезнання без Бога”…

Застереження Ісуса Христа щоло небезпеки “просторих воріт і широких доріг”, які “ведуть до погибелі” (Матв., 7: 13–14) не надто турбували зведених, бо ж не з Біблією вийшли пізнавати світ, а з анти-Біблією відомого богозневажника О. Ярославського та іншими “писаннями”, яких у той час не бракувало. А що батьки (і взагалі старші) вірять у Бога, то вони ж неписьменні: “Справді, що вони можуть знати? Знають учителі, бо якби не знали, їм би не дозволили навчати. А вчителі кажуть: “Бога немає – є природа”.

Не одразу задумався Мирон над словами матері, мовленими у відповідь на цю зухвалу формулу (“Ну, якщо так... Тоді природа – Бог”, – відповіла йому ненька). Розуміння прийшло вже до “Мирона Сидоровича”, коли він на власні очі побачив наслідки отого віровикрадення, до якого так чи інакше був причетний (бо ж уникнути цієї ролі тодішньому фахівцеві з суспільних наук було неможливо). Назрівала криза – одна з тих, які (вслід за Гривою) можна порівняти з наближенням човна до водоспаду, де не обійтися без руки Вчителя. Й рятівна Рука була простягнута вчасно. Якось дружина філософа – Мирослава, – повідала чоловікові, що вже третю ніч чує, як він щось друкує у своєму кабінеті (а саме ці ночі Мирон спав особливо міцно). Знайомлячись із загадковим машинописом, учений зрозумів; ідеться про Божу Силу, Суть Якої у Посланні підтверджувалася навіть фізичною (чи метафізичною?) формулою Сили Моносу – Живого Духа, Творця земного життя. Стан Мирона, котрий, отримавши прощення за гріхи минулого, удостоївся честі долучитися до Вищого Знання, важко збагнути людині, яка ніколи не переживала нічого подібного – тож повірмо письменникові, який ціною страждань прийшов до прозріння (таку назву, до речі, має й одна з поетичних збірок М. Руденка), а згодом і до осяянь, що лягли в основу як аналізованого роману, так і відомих його праць “Енергія прогресу”, “Гносис і сучасність” та ін.

Ось вона – істинна Вища Освіта, себто усвідомлення зв’язку з Богом і, – як наслідок – отримання глибинної інформації та об’явлень безпосередньо з Першоджерела! Однак за звичними дипломо- і спілкократичними нормами освітній і професійний рівень визначається виключно наявністю документів, що мали б засвідчити закінчення вишу, здобуття вченого ступеня або членство у творчих організаціях (майже, як у В. Висоцького: “Без «бумажки» ты – букашка, а с «бумажкой» – человек”). З огляду на це, докторський ступінь відкривав перед героєм “райдужні” перспективи кар’єри: “Мирослава вже мріяла про статті в центральних газетах, підписані повним титулом її чоловіка. І хоч вона знала, що Мирон не любив, коли йому телефонували з редакцій, щоб замовити статтю (здебільшого відмовляв), але ж була певна: «стане доктором – центральним не відмовлятиме»”. Ще одна промовиста деталь – майже фетишистська увага Гривиної дружини до зовнішніх, “личинних” обставин майбутнього захисту – включно з одягом та обідом: “Я гадаю, що костюм уже готовий. У літфондівській майстерні шиють дуже гарно (…) У ресторані також треба наперед домовитися. Що б ти робив, якби в тебе не було Мирослави?”

Вибір стояв перед ученим чіткий: або погодитися на фарс із захистом, знехтувавши своїм пробудженням, і далі продовжувати повчання щодо первинності Матерії, та навіть не Матерії – ілюзії, “марноти марнот” (Екл., 1:2), що є, згідно з отриманими філософом одкровеннями, лише “тінню живої плоті”, або ж... Мирон Грива обрав тісну браму й вузьку дорогу, підвівши риску під своїми попередніми поглядами.

Звісно, зважитися на цей крок було нелегко. Навіть найближчі “посвячені” в Миронову таємницю – директор Інституту філософії Іван Корнійович Жовтий, котрий дивним чином умів “доводити до друку те, що в інших засуджувалося як шкідлива писанина”, і двічі днпломований молодий дослідник, майбутній дисидент Юрко Жолудь, – намагалися умовити Мирона Сидоровича погодитися на захист (мовляв, кесарю – кесареве, Богові – Боже, треба бути не тільки вченим, а й дипломатом і т. д.), хоч самі, вочевидь (а Жолудь точно), так не думали: “Грива був певен, що в душі Жолудь його благає “Знайди в собі мужність відмовитися”. Й коли, вже в день захисту, Мирон прокинувся і звів очі до картини, що висіла над диваном і являла Марію Магдалину в молитовному екстазі (чимось схожу на молоду матір ученого), йому запраглося стати перед нею на коліна й сказати: “Мамо, простіть мені слабкість мою – я це роблю заради вашого онука, роблю тимчасово”, – він майже одразу відчув у відповідь зворотній імпульс: “Не обдурюй ні себе, ні інших, зрада тимчасовою не буває”. А ще: “Чи є в твоїй душі місце для святинь?”

Вороття не було. Мирон зняв з обговорення дисертацію, заявивши, щовона не відповідає його теперішнім переконанням. Більше того, пояснюючи суть свого відкриття, мовив сакраментальну фразу: “... в центрі нашої Галактики живе не «чорна діра», як дехто гадає, – там живе Христос..."

Потім буде відверта розмова з дружиною та її коханцем-партбосом і влаштована ними пастка, яка могла коштувати Гриві волі, якби не вчасне попередження його сина-підлітка. Невдовзі шлях героя проляже на Алтай, де Мирон і Клара поєднають свої долі, й годі шукати в цьому гріха, бо гріховним був якраз шлюб із Мирославою, котра зрадила власне ймення – як каже апостол Пилип у 42-му вірші своєї апокрифічної євангелії, “кожна спілка, яка з’являється на світ від несхожих одне з одним начал, є перелюбом”. Та й канонічні тексти Нового Заповіту, засуджуючи розлучення, все ж дозволяють зробити виняток у разі “провини розпусти” у когось із подружжя (Матв., 5: 32), а тут же зрада торкалася Найсвятішого, бо “яка спільність у Світла з темрявою?” (2 Кор., 6: 14).

Знаменним є заключний епізод “Сили Моносу”, коли Мирон показує вже дорослому синові найвищу гору Алтаю:

“– Бачиш оту хмарку?

– Бачу.

– То ие хмарка. То гора – знаменита Білуха. Пуп Азії. Кажуть, вона стоїть у самісінькому центрі материка.

Гора тут – не лише і не так, власне, географічне, як духовне поняття. І асоціації, що можуть виникнути (Білий Бурхан алтайців, Біловоддя старовірів), не випадкові: згадаймо Біблію, Господню З’яву Мойсеєві в Неопалимій Купині на Хориві, Десять Заповідей, ним же – Мойсеєм, – отриманих від Бога на Синаї, есхатологічні об’явлення Ісуса Христа на Оливній горі й благодатне Джерело євангельських Заповітів Блаженства – славнозвісну Нагірну проповідь. Кожна з таких вершин, попри наявність у більшості з них конкретного географічного відповідника, є насамперед уособленням Висоти Духу – стану Єднання з Творцем (Кавказ, де геній Григорія Сковороди розгледів Горішню Республіку Духу, Гімалаї, де розташовують Твердиню Світла східні Адепти – теж тотожні за своєю суттю). Біла Гора постає перед батьком і сином Гривами, коли вони обидва вже перебувають на певному щаблі Сходження (на фізичному плані його символізує  “зелена маківка гори, що панувала над Катунню” – себто свідомо чи підсвідомо автор зробив акцент саме на барві надії), постає, як дороговказ і мета, причому аж ніяк не кінцева, адже за нею – Безмежність, безпосередній шлях до єднання з Богом, з Істиною (недарма ж іще Григорій Сковорода спостеріг, що угорці Господа звуть “Іштен”, тобто Істина).

Поза всяким сумнівом, ці люди готові йти згаданим шляхом.

А ми?