Мандруючи, довгий час не мав змоги гортати дзвонівські зшитки, тож цього разу – про декількох. Тим більше, що прийшли вони до читача недавно, майже гуртом.

Число 6 – поезії Миколи Петренка, Богдана Смоляка, Івана Редчиця, Галини Олійник, Тараса Григорука, Тараса Трунка, Оксани Шморгун (передслово Ігоря Трача), Юрія Берези (сатирески), Катерини Мусієнко (віршики для дітей); повість-діалог Олеся Волі «Надлюдське? – Ні, людяне», повість Дмитра Кешелі «І день прожити…» (із циклу «Родаки»); публіцистика Миколи Дупляка, Наталі Гумницької, Богдана Волошинського; словознавча, критична й мистецтвознавча есеїстика Володимира Вознюка, Миколи Зимомрі, Василя Савчука, Андрія Грущака, Олександри Салій, Івана Сварника; у візуальному просторі – роботи художника й поета Григорука, про якого пише Михайло Буджак, екслібриси Людмили Лободи.

Добірка Петренка засвідчує справді національний рівень поетичної творчості, чого, насамперед, й варто допильновувати Шевченківському комітету. Цікава, попри зрідка надмірне популяризаторство, уявна розмова Олеся Волі зі славетним Ніцше. Поважно-пересмішливий Кешеля – у своїй найкращій формі. Заакцентую ще верліброву і малярську відкритість Григорука, майстерність Редчинця-сонетяра, зосередженість пріцакознавиці Гумницької, аналітичність рецензентів Савчука (про трикнижжя Петра Шкраб’юка) і Салій (про вірші й оповідання Бориса Єгіазаряна).

Числа 7–8 (в одному зшитку) – поезії Любові Бенедишин, Богдана Чепурка, Юлії Бондючної, Домініка Арфіста, Надії Гаврилюк, Ніни Супруненко, Анджея Бартинського (переклад з польської Світлани Бреславської); коротка проза Оксани Довгаль, Віктора Терена, Лідії Підвисоцької, Михайла Сіренка, Ольги Полевіної, Михайла Буджака, Марії Вайно, Віктора Полянецького, Наталі Куліш, Володимира Дідули, Віктора Виноградова, Мар’яна Нищука, Вікторії Торон, Віктора Палинського, Олександра Сушка (гумор і сатира), Леся Місяця (для дітей); злободенна, пошукова, слово- та мистецтвознавча публіцистика й есеїстика Мирослава Левицького, Зиновії Стець (спогад), Дмитра Чобота, Валентини Штинько і Йосипа Кронжка (спогадують Івана Гнатюка), Тараса Шмігера й Андрія Содомори (спогадують Роксолану Зорівчак), Василя Горбатюка, Якима Горака, Ніни Дикої, Лариси Купчинської й Богдана Чепурка (про художника Остапа Гончара); критична аналітика Єжи Бенжаміна Зімни (про Бартинського), Ольги Рєпіної, Гаврилюк, Юлії Курташ-Карп,

Нотабеную на текстах Бенедишин (рішучість, прецизність), Богдана Чепурка (блискуче представлення), Домініка Арфіста (пластичність), Гаврилюк (виваженість слова перед Словом), Бартинського (надгерметичність), Довгаль (ґрунтовість), Підвисоцької (трагіка щодення), Полевіної (психологізм, трансісторичність), Вайно (психологічний самоаналіз), Дідули (питоме резонування), Нищука (вигадка), Торон (бачення маргінального), Палинського (фантазм), Содомори (просвітленість), Горака (ґрунтовність), Зімного (масштабність погляду), Рєпіної (аналітична точність), Курташ-Карп (доказовість). Запам’ятовуються космогонічно-малярські сплески Гончара, екслібриси Богдана Гурмана.

Число 9 (молодіжне) – передмова Юрія Коваля; поезії Юліани Ле, Катерини Бойко, Лариси Михаєли Трайсти (передслово Олеся Дяка), Павліни Туменко, Юлії Судус, Ольги Юхименко-Могильди, Мар’яни Зеленюк, Ірини Фотуйми, Руслани Ставнічук, Анатолія Б., Дарини Халявки, Ольги Боняк, Лесі Салій, Світлани Ніколаєвської, Ольги Бомко, Олени Ляшенко (байки для найменших), американських, англійських та ірландських авторів у перекладі Олександра Фразе-Фразенка; історично-пригодницький роман Юрія Коцегуба «Нехай лихо спить», коротка проза Марини Єщенко, Данила Зозуляка, Юлії Герцик, Олександра Тевтоса, Назарія Вівчарика, Мар’яни Трач, Оксани Мількевич у співавторстві з Анатолієм Б., Анатолія Танцюри, Вадима Гріна, Оксани Качковської (передслово Назара Федорака), Роджера Желязни (переклад з англійської Артема Бебика, Михалка Скаліцкі); розмова літературознавців Данила Ільницького і Салій; критична, мистецтвознавча есеїстика Марії Грицюк, Оксани Широкої (про малярство Соломії Казанівської).

Для себе вирізняю доробок Юліани Ле, Бойко, Трайсти, Коцегуба (добротний горор на етнооснові), Зеленюк, Фотуйми, Єщенко, Зозуляка (здорова богемність), Герцик, Тевтоса (бути собою до смерті…), Вівчарика (часове фентезі), Трач (поземно-прямовисні мандри…), Мількевич, Халявки, Боняк (рання поетична проникливість), Гріна (творче аплікаторство), Качковської, Ільницького (глибинний підхід до популяризації Антонича, Іваничука), Фразе-Фразенка, Бебика і Скаліцкі (нестандартність перекладацького інтересу), Казанівську (природність сакрального модерну).

Радію правдивому відкриттю – добірці фронтовика Анатолія Б., наразі інкогніто. Гранично чисте відчування, гранично екстравертивне філософування, гранично невимушене поетизування. Тобто те, чого бракує тотальній більшості українських поетів, – як новиків, так і відомих. Така особистість, гадаю, залишається собою в будь-яких тематиці й обставинах. Віддай нам його, війно!..

Число 10 – поезії Володимира Базилевського, Світлани Антонишин, Тетяни Бондар, Василя Лящука, Марії Людкевич; прозова «поема про безсмертя» «Одне серце на двох» Віктора Грабовського, сатиричний «Буквар здорового глузду» Євгена Дудара; актуальна публіцистика Мирослава Левицького, Анатолія Бурдейного; гостьові нариси Георгія Маценка; словознавчі тексти Тараса Салиги (про Дмитра Павличка), Богдана Залізняка (розмова з Миколою Ільницьким), Івана Фідика (про Мирослава Дочинця); розвідка Олександри Сербенської «Голос рідної мови»; критична есеїстика Лесі Степовички, Дарії Якимович-Чапран, Богдана Дячишина; погляд Галини Скірської на малярство Ореста Манюка.

Виокремлюю поетичну афористику Базилевського («Лапідарій-3») і прозову – Дудара, розважливу прозу Грабовського з ультрасучасними колізіями, добірки Антонишин і Людкевич, компактні краєзнавчі образки Маценка, прегарне представлення Сербенською голосового феномену нашої мови, високу ліричність Манюкових пейзажів.