Десятирічною я, як і мої однолітки тоді, просила крутий светр, джинси, парочку (а краще – десяток!) книг і нові диски для плеєра. Благо, светр і джинси в мене вже є, а плеєр так швидко став неактуальним, що не знати, куди диски тепер дівати.

У шістнадцять листа Святому Миколаю я вже не писала. Фиркала, що все це дитячі свята, але подумки все-таки про щось просила.

Нині, коли багато намріяного вже здійснилося, а в Миколай регулярно радує шкарпетками, я хочу попросити в нього читачів. Недавно з’явилася моя книжка для підлітків – «Одного дня вона розкаже», тому хвилююся, страшно як! Кажуть, читачі-тінейджери дуже перебірливі. Моя книжка стала двадцять п’ятою в підлітковій лінійці «ВЦ «Академія». Як бачите, відповідальність іще та.

Видати першу книгу – це ніби вперше відвести своє чадо в дитсадок. Ніби й «Юхууу, круто! Свобода!», а в той же час – видивляєшся, як там твоя дитина, чи не ображає ніхто, чи поїла й чи в шапці. Так і з книгою. Коли, здається, найважче позаду, то починаєш переживати, чи знайде вона читача, чи ніхто злим словом не обмовить, де вона врешті-решт лежить: на видному місці чи під ніжкою старого комода? Словом, написала повість і тепер повсякчас оновлюю стрічку соцмереж: а чи не з’явився новий відгук?

Писати повість – це бути в стосунках зі своїми героями. А з ними, як у житті – завжди гладко не буває, кожен вимагає твоєї уваги. Бувало, довго-довго пишу, а прочитавши разів три, видаляю зі словами «який відстій!». І так тривало доти, доки не казала собі: «О, так уже краще».  

«Нарешті все», – видихнула я, поставивши крапку в повісті «Одного дня вона розкаже». Це я тоді ще з редакторкою не говорила. Її відповідь «нам іще працювати й працювати» швидко вихопила мене з думок про те, що можна розслабитися. І я здобула дуже цінний досвід, який приніс хороший результат. За свою першу книжку мені точно не соромно. Тож попрошу в Миколая берегти всіх редакторів і редакторок – цих янголів, які опікуються авторами, а особливо початківцями.

Тепер, коли моя повість стала справжньою книгою – з яскравою обкладинкою й моїм ім’ям на ній, я потроху починаю звикати, що далі вона житиме самостійно. Тепер у неї вже починаються історії з читачами. Тож щиро попрошу в Миколая ще одного – щоб у них усе склалося.

P.S. А всім авторам, які бояться показувати написане видавцям, нехай Миколай принесе сміливості й гарних редакторів!