Народився Володимир Лучук 27 серпня 1934 року на українській землі – Холмщині в селі Матче Грубешівського повіту Люблінського воєводства (тепер Польща) в селянській родині Івана та Олени (з Головерсів) Лучуків. Батьки мали досить багату бібліотеку, і вже в дитинстві майбутній поет проявив велике зацікавлення книжкою з одночасним нахилом до віршування – вже семирічним написав вірша. Весною 1945 року сім’я Лучуків змушена була переїхати на Волинь в село Доросині, де Володимир закінчив семирічну школу, а середню освіту здобув у районному центрі – місті Рожище. У 1953 році вступив на слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету ім. І. Франка. Від того часу Львів став для Володимира Лучука рідним містом. Навчаючись, паралельно працював у редакції газети «Ленінська молодь» (пізніше «Молода Галичина»), а закінчивши університет у 1958 році, до 1963 року обіймав посаду старшого редактора поезії журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»). Звичайно, проблема праці як хліба навіть для професійного письменника, який систематично друкувався, отже й мав якісь гонорари, була актуальною. Володимир Лучук, крім літературної творчості, фактично систематично працював: так, після роботи в журналі він до 1965 року навчався в аспірантурі кафедри слов’янської філології Львівського університету, у 1969–1975 роках був завідувачем відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, в 1981–1984 роках завідував редакцією підручників для шкіл із польською мовою викладання у Львівській філії видавництва «Радянська школа», а в останній рік свого життя працював науковим співробітником у новоствореному Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т. Шевченка. Один із засновників Львівського суспільно-культурного товариства «Холмщина» (1990 рік).

Як поет Володимир Лучук дебютував збіркою «Довір’я» (1959). Наступного 1960 року став членом Спілки письменників України. Автор низки поетичних збірок: «Осоння» (1962), «Полум’я мене овіює» (1963), «Маєво» (1964), «Обрій на крилах» (1965), «Вагомість» (1967), «Поезії» (1968), «Братні луни» (1974), «Довір’я. Вибране» (1979), «Дивовид» (1979), «Навстріч» (1984), «Колобіг» (1986).

Критика називала Володимира Лучука предтечею шістдесятників, але фактично він і був шістдесятник як за проблематикою своїх творів, так за формою, коли, буває, ламає традиційні катрени, активно вводить свої характерні рими, що ґрунтуються насамперед на мелодійності. Та й вірш за своїм звучанням наповнюється, скажемо умовно, передусім «інтелектуальною музикою», що виникає, звісно, через ерудицію, всебічну начитаність поета (згадаймо знаменитого своєю ерудицією Миколу Зерова з його закликом «до джерел»), яка, проте, не зводила його в річище учнівського наслідування, а виводила на високі орбіти поезії оригінальної, чуттєвої і, як на той час, асоціативної як реакція не «приземленість» та вузьку тематичність соцреалізмівських авторів. Талант Володимира Лучука з кожної збірки набував широких рис відкритості до світу, щирості до людей, бо вже в ранніх віршах поет декларує довір’я як творчий принцип. Та й, зрештою, підтекст цього «довірочного» слова вже й тоді був зрозумілий: тоталітарне суспільство, власне, будувалося на взаємній недовірі громадян, оскільки «інституція» доносів (за народним висловом, сексот, сексотство!) була правилом існування режиму. Отож муза Володимира Лучука мала ревних читачів. Його вірші вражали новизною, незвичністю поетичного мислення і, звичайно, своєю образністю.

На вітрі клен горить…

А я

стою –

гасить не вмію.

Руде сторуке полум’я

мене

овіює…

Чистішим вийду із вогню –

не бійтеся за мене.

Неначе клен той –

вистою

і стану знов зеленим.

За асоціативністю, підтекстом, багатозначністю образу, який відкриває простір для широкого інтерпретування, ця поезія представляла нові віяння в українській літературі – типового шістдесятника з його пошуковою енергією і творчим неспокоєм, який надихав молодого адепта поезії виходити на нові дороги або принаймні забуті – відновити…

Якщо ж говорити про творчість як процес, то, можливо, показова «Магічна балада», де «варіння» і «варево» є процесом пошуку і творення саме поетичного слова, а знаходження його прирівнюється до вибуху, бо воно народжується в душі поета і віддається людям. Звичайно, вірш, з одного боку, виразно виявляє особливу діяльність душі, більше того – Духа, бо ж слово – саме від Духа (згадаймо відомий вислів у Святому Письмі), а з іншого – виявляє мислення, що скероване проти приземленості, утилітарності чи просто обмеженості в розумінні поезії як відкриття світу (душі, Духа). Цей, звичайно, підтекстовий інтелектуальний струмінь поезії Володимира Лучука активізував читача на нестандартне мислення, і тут не було жодних заборон для поета, який у своєму натхненному просторі просто віддавався вільному слову, бо і той простір творчості для поета був вільний. Очевидно, в такі моменти духовного осяяння поет був щасливим від знахідок, від власних відкриттів у Країні Невідомій, яку, проте, доносив до читача…

І все ж… Поет живе в реальному часі, а час несприятливий для вільної творчості. Нехай собі говорять, як знають, історики літератури, але є одна істина: в тоталітарному режимі абсолютно вільна творчість (у тому сенсі, щоб і друкуватись в умовах режиму) просто неможлива, бо існує тоталітарний, ґлобальний контроль і, звичайно, цензура, яка ретельно стежить за тим, щоб не з’явилося те, що перечить режимові. Навіть за один вірш можна було постраждати. Пережив неприємну історію і наш поет. На ювілеї Володимира Ґжицького він прочитав підтекстовий вірш «Овідій», де прозвучав прозорий натяк про виселення античного поета на околицю Римської імперії. Наслідки не забарилися, проте не дійшло до суворіших покарань. Усвідомлення того, що кожен мислячий поет свою свободу творчості «корегує» нібито всесильною волею зовнішніх чинників, поза всяким сумнівом, проймало кожного, хто тримав перо в руках – і саме на цій «контролюючій» базі виникла т. зв. внутрішня цензура, що існувала в умовах імперії зла чи не в кожного письменника.

Щирість, якою наповнена поезія Володимира Лучука, з особливою «мелодією» проявляється в його інтимних віршах, які розкривають пристрасну душу ліричного героя. Модерний вірш «Голуб» начебто із середини ліричного я проявляє затаєне, ще не відкрите для Неї його бажання. Воно з холодного айсберга пересотворюється в голуба (символ, що генетично, своїм початком іде від народної творчості), як і символ моря з його тисячолітньою традицією означення = найменування почуттів.

В своїх грудях носив я холодного айсберга,

заблукавшись у морі, яке ти голубила.

Айсберг полум’ям крові розцвів, як айстра,

й перекинувся в голуба.

Постійно відбувається динамічне пересотворення, як сутнісна ознака живого ритму життя.

Не дивуйся тепер, чому я не сплю,

і опівніч до тебе прийшов, моя ноче,

я крізь тіло твоє наслухати люблю,

як той голуб у грудях вуркоче.

З білого чиниться колір айстри, тобто полум’я крові (символ почуттів у зоровому сприйнятті) на тлі чорного кольору (ночі) і водночас із звуковою ознакою кохання (вуркотання як блаженство)… Але й ніч – це, зрештою, не тільки часова пора, а й інше – єднання з Нею (невипадкове оте «МОЯ ноче»). Втім, вірш «Голуб» відкритий і для інших інтерпретацій, тобто модерне письмо поезії постає як багатозначність асоціацій, образів, символів. Однак назавжди в реципієнта залишається аура почуття, настрій ліричного героя, що хвилею лине на реципієнта.

Багатотематичність творчості Володимира Лучука – очевидна річ. Завжди, як правило, поет знаходить свої рішення, що засвідчують особистий стиль, власне бачення, своє, нічиє інше, Слово. У цьому широкому просторі увага ліричного героя, природно, охоплює різні явища. Наприклад, поет насторожений, може, й зажурений, щоб маля читало все ж свої, а не чужі слова. Тривога за рідною мовою обумовлена критичними ситуаціями і справами, які й нині тривожать душі поетів і не тільки поетів. Поет бачить трагедії, і він не спостерігає, ніби холодний обсерватор: вони вриваються в його душу, коли, наприклад, бачить, як у малій труні несуть велике горе.

Серед природи ліричний герой віршів Володимира Лучука знаходить дивовижну гармонію, він її бачить у динаміці кольорів та змін, показовий з цього погляду вірш «Кленовий вирій»:

Летіли птахи зелені,

Сіли спочити на клені.

Сіли весною,

Сидять улітку.

Це вірш – для всіх, незалежно від віку читача (слухача), сповнений він чистотою і прозорістю образів.

А прийде осінь –

Запалить крони.

Птахи зелені

Стануть червоними.

Зірвуться з віток

У мжичці сірій –

Полинуть з вітром

В кленовий вирій.

Це – маленький поетичний шедевр. Він адресований відкритим, як і в поета, серцям для приймання чуда-слова в його розмаїтих художніх вимірах і з безмежними можливостями проникнення в таємниці буття.

Крім того, молоді читачі – діти завжди мали радість пізнання поета через його оригінальні вірші і казки, а саме із таких книжок: «Уставати рано треба» (1962, друге видання, поширене 1971), «Я малюю голуба» (1967), «Сіла хмара на коня» (1968), «Хитрий лис фарбує ліс» (1970), «Зелене Око» (1974), «Чарівний глобус» (1977), «Жива вода» (1980), «Казкова орбіта» (1981), «Маленькі друзі» (1984), «Дарунки для мами» (1985), «Загадковий зореліт» (1988), «Найрідніші слова» (1989). Як видно, автор працював надзвичайно інтенсивно, дитячий читач потребував усе нових і нових книжок; очевидно, попит на дитячу книжку також стимулював творчість, але головне – поетова душа відкрита для світу найменших. Саме на цій основі зріли та реалізувалися все нові й нові задуми, витримані в дусі психології різного віку дитячих читачів. Легко вловити в поета органічність власне дитячого світу з природою, з родиною, з метою впізнавання дитиною наразі ще невідомого природного і людського світу. У 1995 році за збірку «Найрідніші слова» Володимирові Лучуку було посмертно присуджено премію імені Лесі Українки, найвищу в Україні літературну нагороду за твори для дітей. У 2007 році вибрані вірші та казки вийшли в серії «Хрестоматія школяра» під назвою «Приховані подарунки». У 2009 році вийшов том вибраних віршів «Довір’я», першим томом із запланованого семитомника «Творів» Володимира Лучука.

У спадщині Володимира Лучука потужною залишилась його перекладна діяльність. Поет перекладав з усіх слов’янських мов: білоруської (Максим Богданович, Якуб Колас, Лариса Геніюш, Максим Танк, Уладзімір Короткевич, Ніл Гілевич, Ригор Бородулін, Сяргєй Панізнік, Алєсь Разанов), болгарської (Пейо Яворов, Никола Вапцаров, Іван Давидков, Андрей Германов), ляської (Ондра Лисогорський), польської (Юліуш Словацький, Ципріян Каміль Норвід, Станіслав Виспянський, Леопольд Стафф, Юліан Тувім, Владислав Броневський, Ярослав Івашкевич, Еміль Зеґадлович), російської (Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Микола Некрасов, Іван Бунін, Микола Реріх, Велимир Хлєбніков, Сергій Єсенін, Даниїл Хармс, Володимир Британішський, Володимир Бурич), серболужицької (Гандрій Зейлер, Якуб Барт-Чішинський, Міна Віткойц, Мато Косик, Міхал Навка, Юрій Брезан, Ян Лайнерт, Кіто Лоренц, Юрій Кох, Бено Будар, Бенедикт Дирліх), сербської (Йован Йованович-Змай, Десанка Максимович), словацької (Лацо Новомеський, Павол Горов, Мирослав Валек, Войтєх Кондрот), словенської (Отон Жупанчич), хорватської (Юре Каштелан, Драго Іванішевич), чеської (Ярослав Врхліцький, Петр Безруч, Їржі Волькер, Станіслав Костка Нейман, Мирослав Флолріан, Павел Когоут). Для видання творів членів «Руської трійці» переклав польськомовні вірші Івана Вагилевича. Перекладав Володимир Лучук і з інших мов, зокрема з німецької – німецькомовні вірші Юрія Федьковича, вірші з роману «Левінів млин» Йоганнеса Бобровського, вірші Йони Грубера. Збірка вибраних поетичних перекладів «Друзі» вийшла друком у Львові в 1987 році.

Володимир Лучук також перекладав вірші слов’янських поетів для дітей. Окремим книжками вийшли дві перекладні збірки: перша – чеського поета Франтішека Грубіна «Про що співає деревце» (1975), друга – білоруського поета Василя Зуйонка «Покотився клубок» (1978). Найбільше труду Володимир Лучук вклав у переклади із серболужицької літератури: окремими виданнями вийшли антологійні збірки «Ластівка з Лужиці» (1969) і «Пташине весілля» (1989). У 1990 році за книжку віршів, оповідань, казок і пісеньок серболужицьких письменників «Пташине весілля» письменник-перекладач був нагороджений літературною премією Товариства лужицьких сербів «Domowina», що в перекладі українською мовою означає «Батьківщина».

Крім того, Володимир Лучук упорядкував антології «Поезія лужицьких сербів» (у співавторстві з Костянтином Трофимовичем, 1971), «Космічний акорд: Вірші українських поетів про космос» (1981), «У вінок Каменяреві» (1984), «Оріон золотий: Любовна лірика українських поетів» (1986), «Молода Муза: Антологія західноукраїнської поезії початку ХХ ст.» (1989), «Найдорожчий скарб: Слово про рідну мову» (1990), «Дзвінок з минулого» (1991). У 2009 році вийшла остання впорядкована за життя антологія «Свого не цурайтесь. Твори українських письменників про рідну мову». У задумах, проспектах і начерках Володимир Лучук мав ще цілу низку антологій.

Поезії Володимира Лучука перекладалися більш ніж двадцятьма мовами світу.

Батько Володимира Лучука Іван Антонович і сестра Ганна були самодіяльними поетами, дружина Оксана Сенатович (1941–1997) – відома письменниця, сини Тарас та Іван – стали літераторами.

Батьки поета згадували, що ще в дитинстві циганка наворожила йому смерть у дорозі. Повний творчих задумів, Володимир Лучук раптово помер 24 вересня 1992 року у поїзді, коли їхав зі Львова до Києва. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Збірник «Володимир Лучук: “Я розбудив весну”(Книга про Поета)» готовий до видання, проте ще не вийшов друком. Ось його зміст:

Спогади про Володимира Лучука

Микола Ільницький. Клен на вітрі 

Любомир Сеник. Поет в антилюдській системі 

Йосип Струцюк. Мій друг Терпило-Гнівний 

Роман Іваничук. Роздуми для укладачів шкільних хрестоматій 

Роман Іваничук. Поет без фальшу 

Микола Петренко. Таким заміни не буває 

Микола Петренко. Бальзак на Личакові 

Микола Петренко. Цукрова голівка 

Микола Петренко. Хай трамвай зверне вбік! 

Левко Різник. Живе срібло 

Левко Різник. Справжній письменник 

Роман Кудлик. Із поезією пошлюблений 

Іван Гнатюк. Залюблений в життя романтик 

Роман Дідула. Чим живуть поети? 

Віктор Грабовський. Життя, написане на чистовик 

Андрій Содомора. І горизонту грань переступлю… 

Ігор Калинець. Як багато треба Володимирові Лучукові 

Олесь Лупій. Глибокосердечність 

Григор Мовчанюк. Холмщак 

Іван Чернецький. Славетне тріо 

Іван Денисюк. Зелено вино поетичної особистості 

Микола Холодний. Людина-борець і людина-новатор 

Василь Мартинов. Не прикидався хитрим 

Богдан Залізняк. Лист у засвіти 

Володимир Мирний. «Я вийшов зустріти весну…» 

Левко Воловець. Полум’ям овіяний 

Іван Лисенко. З полум’я вийшов чистим 

Петро Тимочко. Сумний ювілей. До 60-ліття Володимира Лучука 

Адам Мальдзіс. Львів і Мінськ єднала Лучукова сім’я та квартира 

Іван Гущак. Володимир Лучук 

Мирон Парцей. Час молодого вина 

Володимир Моторний. Зустрічі з Лужицею Володимира Лучука 

Ігор Боднар. Спогади, присвячені поетові Володимирові Лучукові 

Євген Безніско. Про Володю Лучука 

Юрій Брилинський. Незабутня зустріч 

Зиновій Суходуб. «Поети – родичі від роду…» 

Микола Братан. Полум’ям овіяний 

Марія Людкевич. Романтик з чистим серцем 

Надія Мориквас. Будьмо уважні 

Яніна Волосецька-Аль-Коні. Спогад. Світлій пам’яті Володимира Лучука 

Петро Гоць. Дві миті з Володимиром Лучуком 

Ігор Павлюк.Не розминулись у часопросторі: Віща пісня Володимира Лучука 

Василь Рябий. Як вічність і величність 

Роман Яців. Спомини, які завжди зі мною

Із віршів, присвячених Володимирові Лучуку

Оксана Сенатович. «Як дощі відшаленіють…»

Йосип Струцюк. До своїх берегів

Роман Кудлик. Світлій пам’яті Володі Лучука

Петро Мах. Здається, чую голос наяву...

Петро Тимочко. На звістку про смерть Володимира Лучука

Уляна Слюсар. Пам’яті Володимира Лучука

Роман Вархол. Пам’яті співця

Володимир Квітневий. Поезія

Яніна Волосецька-Аль-Коні. Промінь сонця, який не згасає

Кіто Лоренц. Українний Володя

Із записників Володимира Лучука

Із листування Володимира Лучука

Листування Володимира Лучука з Григорієм Кочуром

Листи Володимира Лучука до Івана Гнатюка

Листування Володимира Лучука зі Святославом Гординським

Листування Володимира Лучука з Галею Мазуренко

Із надписів на двох книжках

Надписи на антології «Поезія лужицьких сербів»

Надписи на книжці «Найдорожчий скарб»

(Матеріал проілюстрований фотографіями з архіву білоруського письменника Сяргєя Панізніка, які він надіслав Іванові Лучуку. Всі опубліковані тут фотографії робив він сам, за винятком тієї, де він зображений, її зробив його фотоапаратом Володимир Лучук).

Володимир Лучук. Дрогобич, 1967 р.

Іван Лучиць-Федорець, Іван Лучук, Надія Конопельник-Добушовська, Сяргєй Панізнік. Біля будинку Лучуків у Львові, весна 1967 р.

Вацлав Жидліцький, Алєсь Разанов, Володимир Лучук. Під Прагою (Чехія), серпень 1988 р.

Володимир Лучук із сином Тарасом. 1967 р.

Володимир Лучук із сином Іваном. 1967 р.

Микола Петренко, Оксана Сенатович, Володимир Лучук, Іван Гнатюк, Роман Кудлик. Дрогобич, 1967 р.

Оксана Сенатович і Володимир Лучук. Музей Сяргєя Панізніка «Хата бабки Параски на Шляху з Греків у Варяги», село Цінкавци під Бігосовом (Білорусь). Літо 1990 р.