Гагаузький письменник Мина Кьося (Мина Кöсä, Mina Kösä) народився 19 серпня 1933 року в селищі Бешалма (тоді – жудець Кагул, Бессарабія, Королівство Румунія), своєрідному центрі гагаузької культури. Мина Кьося є односельчанином і ровесником Дмитрія Кара-Чобана. Коли їм обом виповнилося по п’ятнадцять років, два юних бешалминці в пошуках романтики вирушили до Харкова, щоб влаштувати на роботу на заводі. Не знайшовши у важкій заводській праці жодної романтики, Мина Кьося повернувся додому. Відслуживши в армії, Мина Кьося вступив до Кагульського педагогічного училища, на гагаузьке відділення. Позаяк Мина Кьося був найстаршим на курсі, йому доручили випускати стінну газету, до якої він сам і писав тексти. Так почалася, так би мовити, його літературна діяльність. Майже все життя Мина Кьося прожив ув рідному селищі, був він справжнім бешалминцем, від народження до смерті. Мина Кьося був секретарем партійної організації Бешалми, директором бешалминської школи, бешалминського музею. Бешалма не відпускала свого поета. Навіть історичний факультет Кишинівського університету він закінчив заочно. Мина Кьося обирався депутатом Народних зборів Гагаузії. В останні роки життя Мина Кьося очолював управління культури в Автономному територіальному окрузі Гагаузія. Помер раптово й швидко. Приніс два відра води з криниці, приготував їжу для худоби і вирушив до спальні подрімати перед обідом, але не прокинувся, серце схопило швидше за все через те, що надихався чадного газу від вогню, на якому готував їжу для худоби. Місцевий поет Василій Філіоглу розповідав, що перед тим Мина Кьося пригощав його вином, показував недавно насаджений виноградник, роздумуючи, яким то буде з нього вино наступного року. Сталося це в Бешалмі 25 листопада 1999 року. 

При всьому завантаженні поточною роботою, Мина Кьося завжди писав вірші та коротку прозу, видавав книжки. Дебютував Мина Кьося добіркою віршів у знаковому для гагаузької культури збірнику «Буджацькі голоси» («Буджактан сесляр», 1959), який став первістком гагаузької професійної літератури. У 1973 році вийшла перша поетична збірка Мини Кьосі «Щастя» («Kösmet»). Вийшло чимало його книжок, зокрема такі: «Братство» («Kardašlyk», 1975), «Запах землі», «Землі серцебиття» («Topraan ürek düülmesi», 1983), «Надія» («Umutlar», 1988), «Пізнав життя». Вірші Мини Кьосі можна знайти у всіх підручниках гагаузької мови та літератури. Вони перекладені на низку мов, зокрема на російську, турецьку, румунську. У 1980-і роках Мина Кьося прийняли до Спілки письменників Молдови. Після нього залишилося багато невиданих рукописів, прозових начерків, фольклорних записів. Мина Кьося був чи не найкращим знавцем і збирачем гагаузького фольклору. 

Гімном Гагаузії є пісня «Tarafιm» на слова Мини Кьосі (музику написав Михаїл Колс). 

Під час поїздки-«експедиції» до Гагаузії навесні 1985 року ми з Ромком Садловським зайшли на довшу гостину до Мини Кьосі в Бешалмі. На ніч ми залишалися в Дмитрія Кара-Чобана, який нас підвів до обійстя Мини, але туди не заходив. Спершись на ровер, перекинувся словом-другим із Миною і повторивши, що чекає нас на ніч у себе, поїхав. На відміну від Кара-Чобанівського скромного обійстя, маєток (можна і так сказати) Мини Кьосі скромністю не відзначався. Його жінка (імені вже не пригадую) була українка з Роздільної Одеської області (розмовляла з нами гарною українською мовою), господарка була в ідеальному стані. Величезна хата-палац на два (чи не на три) поверхи, розмаїті прибудови, літня кухня, виноградник буйний у дворі, альтанки, машина (чи й дві) в гаражі-шалаші (під навісом, тобто) тощо. А яке гастрономічне розмаїття нам представили (спеціально не готувалися до нашого візиту, але не без того). Запам’яталися особливо чомусь голубці (голубчики) з виноградного листя – «саарма», хоча всього там на столі було більш ніж достатньо, і розмаїтого, закусочки, овочі, м’ясива, гаряче, рідке і тверде, напої розмаїті, міцні та не дуже. Словом, забавилися ми чудово, в сенсі – наїлися і напилися, та й про літературу наговорилися.