Re: цензії

18.12.2024|Тетяна Торак, м. Івано-Франківськ
Нотатки мемуарного жанру
17.12.2024|Оксана Тебешевська, заслужений учитель України, письменниця
Володимир Качкан: «З того слова насію довічних пісень…»
14.12.2024|Валентина Семеняк, письменниця
Ключ до послань
10.12.2024|Ігор Зіньчук
Свобода не має ціни
01.12.2024|Ігор Зіньчук
Томас Манн „Будденброки” – роман–сага про занепад однієї родини
20.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, яких вимагав світ
19.11.2024|Тетяна Дігай, Тернопіль
Поети завжди матимуть багато роботи
19.11.2024|Олександра Малаш, кандидатка філологічних наук, письменниця, перекладачка, книжкова оглядачка
Часом те, що неправильно — найкращий вибір
18.11.2024|Віктор Вербич
Подзвін у сьогодення: художній екскурс у чотирнадцяте століття
17.11.2024|Василь Пазинич, фізик-математик, член НСПУ, м. Суми
Діалоги про історію України, написану в драматичних поемах, к нотатках на полях
Головна\Події\Культура

Події

27.05.2018|10:14|Іван Лучук

Його муза витала поміж коханням і патріотизмом, ідеальною любаскою та знедоленим народом

Сьогодні 150 років від дня народження Алекси Шантича

Сербський поет Алекса Шантич (по-сербськи: Алекса Шантић, Aleksa Šantić) народився 27 травня 1868 року у герцеґовинській «столиці» Мостарі (Боснія і Герцеґовина, Османська імперія; у родині Ристо та Мари Шантичів), де і провів більшість життя. Батько помер, коли він був малою дитиною, тож мешкав у родині стрийка Міха, якого прозивали Аджа. Мав двох братів, Єфтана та Якова, і одну сестру Радойку (яка вийшла заміж за його друга, поета Светозара Чоровича), а друга сестра, Зоріца, померла ще немовлям. Позаяк жив у родині торговців, родичі не усвідомлювали його таланту. Закінчив торговельну школу в Трієсті та Любляні, потім повернувся в Мостар.

Коли в 1883 році повернувся з Трієста в Мостар, застав там повний занепад, який був наслідком придушення герцеґовинського повстання проти Австрії. Спершу вів діловодство в батьковій крамниці, читав усі газети та книжки, які тільки можна було роздобути у Мостарі. Трохи згодом розпочав свою літературну та громадську діяльність.

Найкращі свої твори Алекса Шантич написав у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Зразкувався на сербських письменників Воїслава Ілича та Йована Йовановича-Змая, із зарубіжних найбільше шанував Гайнріха Гайне. У віршах Алекси Шантича відчувається емоційний біль, патріотизм, любовні прагнення та страждання, турбота за національно та соціально загрожений сербський народ.

У 1887 році Алекса Шантич став співробітником часопису «Голуб», потім співпрацював із часописами «Боснійська віла» («Босанска вила»), «Нова Зета», «Явір» («Јавор»), «Вітчизна» («Отаџбина»). У 1888 році був співзасновником і головою Сербського співочого товариства «Гуслі» («Гусле»), у програму якого входили популяризація пісень і розвиток національної свідомості. Потім був обраний першим заступником голови мостарського відділу «Просвіти». У 1896 році, коли почав виходити часопис «Зоря» («Зора»), був одним із перших його редакторів.

У 1902 році Алекса Шантич поїхав до Женеви, але там «витримав заледве три тижні»; у наївному вірші «Я не можу тут» («Ја не могу овде») він простосердечно заявив, що не може переносити чужини. У 1907 році Мостар його обрав одним зі своїх чотирьох представників на перші збори Народної організації. У 1908 році почав серйозно хворіти, спершу мав камені в нирках, а пізніше, після Світової війни, страждав від тобопаралічу. У часи «анексійної кризи» 1908 року разом із Светозаром Чоровичем і Николою Кашиковичем ненадовго втік до Італії. Купив у 1910 році віллу в Борцях біля Коніца, де жив до 1912 року, коли його австро-угорська влада прогнала з Мостара. Під час Першої світової війни був ув’язнений як заручник, двічі був звинувачений через свої вірші. Після закінчення війни Алекса Шантич був обраний у Мостарі членом Сербського комітету (Српски одбор).

За поетового життя літературна критика відзначала, що головним і найсильнішим почуттям його поезії є «палка любов до свого народу». Це почуття має три вияви: гордість за героїчне минуле, протест проти прикрої сучасності, віра в краще майбуття, якого можна досягнути боротьбою та перемогою, яка буде втілювати воскреслу минувшину.

Упродовж життя Алекса Шантич опублікував велику кількість віршів. Особливо слід виділити віршовані драми «Хасанагиниця» («Хасанагиница»), «На старих вогнищах» («На старим огњиштима»), «Ангелія» («Анђелија»), «Неманя» («Немања») і «У тумані» («Под маглом»). Найвідомішими віршами Алекси Шантича є: «Еміна» («Емина», 1903), «Не вір» («Не вјеруј», 1905), «Залиштеся тут» («Остајте овдје», 1896), «Передсвяткове надвечір’я» («Претпразничко вече», 1910), «Чом тебе нема?» («Што те нема?», 1897), «Вечір на острівці» («Вече на шкољу», 1904), «О колосся моє» («О класје моје», 1910), «Моя вітчизна» («Моја отаџбина», 1908).

Алекса Шантич був обраний членом-кореспондентом Сербської королівської академії 3 лютого 1914 року.

Помер Алекса Шантич від невиліковного тоді туберкульозу 2 лютого 1924 року у Мостарі (Королівство сербів, хорватів і словенців).

Творив Алекса Шантич на межі двох століть і більше, ніж інші поети його покоління, пов’язав ідейні та поетичні прагнення ХІХ і ХХ ст. Поезія Алекси Шантича насичена сильними емоціями, любовною тугою, болем і турботою за соціально та національно пригнічений народ, до якого він належав. Його муза витала поміж коханням і патріотизмом, ідеальною любаскою та знедоленим народом.

Любовна поезія мостарського поета Алекси Шантича розвинулася під сильним впливом мусульманських любовних пісень, т. зв. «севдалінок». Атмосфера його любовних віршів аж пахтить балканською орієнтальною екзотикою. Дівчата, що з’являються в них, прикрашені намистами й ґерданами, мають казкову та викличну, а все ж приховану красу. Таким є вірш «Еміна», настільки досконалий, що увійшов у народ і його співають як «севдалінку», і мало хто знає, що слова її створив саме він. У його любовних віршах найпоширенішим є мотив страждання. Поет на своїх коханих любасок дивиться нишком наче зі свого сховку, а страждання найчастіше переростає в тугу через нездійснений чин кохання.

Українською мовою окремі вірші Алекси Шантича переклала Ольга Мартишева (Вечір напередодні свята: Поезії // Всесвіт. – 2002. – № 11/12).

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери