Хорватська поетка Весна Парун (по-хорватськи: Vesna Parun) народилася 10 квітня 1922 року на острові Зларин біля адріатичного узбережжя у центральній Далмації (Королівство Югославія, тепер Хорватія). Її батько Анте походив із острова Првич, а мати Антиця – з острова Шолта. Батько був державним чиновником, якого часто переводили в різні місця, а деколи він залишався і без роботи, тож його діти (а було їх четверо) жили в доволі тяжких умовах. Тому Весна значну частину дитинства й молодості провела в тіток у Спліті, Біограді-на-Морі та Шибенику. Початкову школу закінчила на острові Віс, а до гімназії ходила у Шибенику та Спліті, де й закінчила її у 1940 році. Була зразковим учнем, тож вже у 14-літньому віці підробляла вчителюванням. Восени 1940 року записалася на студії романістики на філософському факультеті Загребського університету. Коли почалася війна, вона втекла у Спліт, до Загреба повернулась у 1942 році. Тоді родина мешкала у Сесветах біля Загреба, де її батько працював у місцевій общині. Звідти її брат пішов у партизани і незабаром загинув. У той час вона часто хворіла. Після закінчення війни продовжила студії на філософському факультеті Загребського університету, але тоді записалася на чисту філософію. У 1947 році працювала на залізниці Шамац – Сараєво, захворіла тифом, у той же час переживаючи особисту кризу через нещасливе кохання, яке тривало від 1938 року. Це були причини переривання студій. Від 1962 до 1967 року жила в Болгарії, де вийшла заміж, розлучилася і пережила нову низку невдач. Відтоді жила переважно в Загребі та працювала вільним письменником. Але через півстоліття Весна Парун покинула свій скромний дім у Студентському містечку в загребській Дубраві і в 2000 році поселилася в Стубицьких Топліцах. Там ще в кінці 1970-х років познайомилася зі своєю найбільшою життєвою наставницею, простою жінкою Маґдіцою. У Стубицьких Топліцах відсвяткувала декілька останніх днів народжень і написала декілька книжок. Самотність і «відступництво» від сучасної культури обрала сама, не бажаючи нікому кланятися. Вона вважала, що «у школі можна було навчитися багато, і в початковій і пізніше в середній, і про граматику і про природознавство; менше про історію і про зорі на небі, а про людину та життя – зовсім нічого». За її власним признанням, провела дуже тяжке життя, від дитинства і далі, пережила більше болю і страждань, ніж радості. Весна Парун повністю віддалася літературній праці, ставши першою жінкою в хорватській літературі, яка жила виключно з літератури і для літератури. Померла Весна Парун на 88 році життя 25 жовтня 2010 року в селі Стубицькі Топліце.

Писати Весна Парун почала дуже рано, свого першого вірша «Весна» («Pramaljeće»), написаного на острові Віс, опублікувала в 10-літньому віці в газеті «Ангел-охоронець» («Anđeo čuvar»). Наступного вірша «Виклик» («Zov») опублікувала в 1938 році в часописі «Насіння» («Sjeme»), органі сплітської чоловічої класичної гімназії, головним редактором якого був Юре Каштелан. Вже в цьому вірші відчуваються провідні ідеї авторки: гімн життю, праці та хоробрості. Перша поетична збірка Весни Парун «Зорі й вихори» («Zore i vihori», 1947) отримала негативні відгуки соцреалістичних критиків, але вже тоді засвідчила фундаментальну особливість творчості поетеси – мальовничість і гармонію поетичної виразності. Ця збірка стала одним із поворотних пунктів у розвитку нової хорватської поезії. Потім вийшла збірка «Вірші» («Pjesme», 1948; під такою ж назвою вийшла і зовсім інша збірка у 1964 році). Починаючи з поетичної збірки «Чорна маслина» («Crna maslina», 1955; хорватська композиторка Івана Ланґ поклала на музику цикл із 5 віршів із цієї збірки), провідною у творчості Весни Парун стає тема кохання.

Весна Парун належить до найвідоміших сучасних хорватських поетів. Вона є чи не найвидатнішою хорватською поеткою другої половини ХХ ст. Це місце у хорватській літературі зайняла завдяки вишуканості поетичного вираження, багатству тематики та творчій плідності. Поезія є справжньою домінантою Весни Парун, проте після другої поетичної збірки вона почала писати прозу та п’єси. Видала понад шість десятків книжок поезії та прози, були поставлені 4 її п’єси: «Марія і моряк» («Marija i mornar»), «Апсірт» («Apsirt»), «Ослячий острів, або людина людині осел» («Magareći otok, oliti homo homini asinus») і «Школа для волоцюг» («Škola za skitnice»). За свою літературну творчість Весна Парун отримала численні премії та відзнаки. За збірку «Вірші» у 1948 році отримала премію Матиці хорватської, за збірку «Чорна маслина» – премію міста Загреба (1955), премію «Поет року» (1959), річну премію ім. Владимира Назора (1959), за віршований роман для дітей «Кіт Чінгісхан і Міккі Трасі» («Mačak Džingiskan i Miki Trasi») – премію ім. Григора Вітеза (1968), у Парижі – Диплом за поезію (1970), у 1972 р. як найуспішніший дитячий поет отримала премію ім. Йована Йовановича Змая (Змаjева награда) Матиці сербської в Новому Саді, премію ім. Владимира Назора за сукупний доробок (1982), Оливковий вінок і титул «poeta oliveatus» на фестивалі «Croatia rediviva: Ča, Kaj, Što – baštinski dani» на острові Брач (1995), грамоту «Високі жовті жита» («Visoka žuta žita») на поетичних зустрічах у Дреновцях за сукупний творчий доробок і вагомий внесок у хорватську літературу (2002), за збірку сонетів «Сльози мандрують» («Suze putuju», 2002) – премію ім. Тіна Уєвича (2003), Європейську літературну премію Літературної общини Вршаца (2010).

Поетична творчість Весни Парун різноманітна й суперечлива. У ранніх збірках переважають світлі настрої, оптимістичний пафос. У наступних збірках з’являються тьмяні тони, модерністська ускладненість метафор, навмисна приземленість. Загалом Весна Парун видала коло чотирьох десятків поетичних збірок: «Вірна видрам» («Vidrama vjerna», 1957), «Рабство» («Ropstvo», 1957), «Пусти відпочити» («Pusti da otpočinem», 1958), «Ти й ніколи» («Ti i nikad», 1959), «Корал, повернений морю» («Koralj vraćen moru», 1959), «Вершник» («Konjanik», 1961), «Ой, ранок» («Jao jutro», 1963), «Я була дитиною» («Bila sam dječak», 1963), «Вітер Тракії» («Vjetar Trakije», 1964), «Ґонґ» («Gong», 1966), «Відчинені двері» («Otvorena vrata», 1968), «Проклятий дощ» («Ukleti dažd», 1969), «Шляхом Маґди Ісанос» («Tragom Magde Isanos», 1971), «Сто сонетів» («Sto soneta», 1972), «І проходжу життям» («I prolazim životom», 1972), «Соромно мені померти» («Stid me je umrijeti», 1974), «Свинцевий голуб» («Olovni golub», 1975), «Апокаліптичні байки» («Apokaliptičke basne», 1976), «Любов біла кість» («Ljubav bijela kost», 1978), «Читач снів» («Čitač snova», 1978), «Карта Маґдіца» («Mapa Magdica», 1979), «Шум крил, шум води» («Šum krila, šum vode», 1981), «Сальто морталє» («Salto mortale», 1981), «Місто на Дурміторі» («Grad na Durmitoru», 1988), «Касфалпірова країна» («Kasfalpirova zemlja», 1989), «Місто індиґо» («Indigo grad», 1990), «Вінки сонетів» («Sonetni vijenci», 1991), «Ходяча тринога» («Tronožac koji hoda», 1993), «Зачарована чарівниця» («Začarana čarobnica», 1993), «Птаха часу» («Ptica vremena», 1996), «Сміх сильніший від смерті» («Smijeh od smrti jači», 1997), «Полин байки» («Pelin basne», 1998), «Губочка і губка» («Spužvica i spužva», 1999), «Політичне Валентинове» («Političko Valentinovo», 2000), «Гріх смерті» («Grijeh smrti», 2000), «Мозок у торбі» («Mozak u torbi», 2001), «Якби я було кораблем» («Da sam brod», 2002). Характерним для поетики Весни Парун є сонет «Слов’янська колискова» (із присвятою: Юрію Крижаничу, священику із Неделіща, полеглому під мурами Відня):

Спи, моє чадо! Спи, зернятко пшениці

в сонячнім кошику, доки весна

прийде в біленькій, мов сон, сніговиці

на берег, де світиться яровина.

Спи, моя зірко! На вишиваний ясик

соловейка забитого тобі покладу;

він тільки співати мав обов’язок,

та піймав його час у жменю тверду.

І він обернувся від крові сівби

в сяєво ниви та в гучне клекотіння

Сави і Влтави, Дунаю і Дону.

Не розтуляй же повік! Переспи

труби, і громи, і чорне каміння

слов’янського жахітного Єрихону.

(Переклав Дмитро Павличко).

Не пориваючи з романтично-ліричною поезією, від 1960-х років Весна Парун публікувала сатиричні вірші, спрямовані на обігрування політики й еротики.

Весна Парун видала цілу низку книжок поезії для дітей: «Качка Златка» («Patka Zlatka», 1957), «Сум і радість лісу» («Tuga i radost šume», 1958), «Заєць-мудрагель» («Zec mudrijan», 1958), «Черепашин панцир» («Kornjačin oklop», 1958), «Кіт на місяці» («Mačak na mjesecu», 1969), «Міккі Трасі та бабця Пім Бако» («Miki Trasi i baka Pim Bako», 1968), «Міккі славний капітан» («Miki slavni kapetan», 1970), «Карнавал у Куклиці» («Karneval u Kukljici», 1974), «Знайомство з днями малого Максима» («Poznanstvo s danima malog Maksima», 1974), «Ігри перед грозою» («Igre pred oluju», 1979), «Дванадцять розмальовок про псів» («Dvanaest slikovnica o psima», 1983), «Кульбабу хочу, а не мак» («Hoću ljutić, neću mak», 1983), «Журавель у школі» («Roda u školi», 1988), «Біля Купи горобчики вкупі» («Pokraj Kupe kad se vrapci skupe», 1989), «Мій друг кажан» («Moj prijatelj šišmiš», 1990), «Колискова для поцілунку» («Uspavanka za poljubac», 1995), «Крізь віконце зими» («Kroz prozorčić zime», 1995), «Бджола, веселка та млин» («Pčela, duga i mlin», 1997), «Три морські бешкетниці» («Tri morske pustolovke», 2000), «Морський візочок» («Morska kočijica», 2001).

Із прози Весна Парун видала такі книжки: «Під чоловічою парасолею» («Pod muškim kišobranom», 1987), «Кров свідків» («Krv svjedoka», 1988), «Хорватська королева» («Hrvatska kraljica», 1999) і «Ніч для злоби – моє життя у 40 мішках» («Noć za pakost – moj život u 40 vreća», 2001). Перу Весни Парун належать також збірка «Незакінчена мозаїка: Колонки, подорожні нотатки, літературно-критичні статті, есеї» («Nedovršeni mozaik: Feljtoni, putopisi, kritike, eseji», 1990) і монографія «Адріатичне море» («More jadransko», 2001).

Вийшли також «Вибрані вірші» («Izabrane pjesme», 1979), «Вибрані твори» («Izabrana djela», 1982) і «Вибір із творів» («Izbor iz djela», 1995) Весни Парун.

Перекладала Весна Парун зі словенської, німецької, французької та болгарської мов. Її твори перекладені на багато мов.

У 1970-х роках Весна Парун у складі делегації хорватських письменників відвідала Україну, зокрема Київ і Львів.

Українською мовою окремі вірші Весни Парун переклали Ліда Палій, Дмитро Павличко.