У рідному місті ходив до середньої школи, закінчив Першу чоловічу гімназію в Белграді (1926). Студіював на філософському факультеті паризької Сорбонни, яку закінчив 1930 році, того ж року опублікував першу свою самостійну книжку (попередні виходили спільно з іншими авторами) у жанрі поетичної прози «Анатомія» («Анатомија»; надрукований у кількості 60 примірників). У 1931 році Оскар Давічо стає одним із видавців надреалістичного (сюрреалістичного) видання «Надреалізм тепер і тут» («Надреализам данас и овде»). У 1930-х роках як комуніст включається в політичне життя. У 1940 році його виключають із Комуністичної партії Югославії. На початку Другої світової війни був арештований та інтернований в Італії, звідки втік 1943 року і вступив до Першої пролетарської дивізії. Брав участь у визволенні Белграда в 1944 році, тоді ж став першим секретарем Спілки письменників Сербії. У 1951 році Оскара Давічо обрали членом-кореспондентом Югославської академії наук і мистецтва, цього ж року він публікує книжку «Поезія та спротив» («Поезија и отпори»), яка висвітлює нове сприйняття літератури та її ролі в соціалістичному суспільстві. Наступного 1952 року видає роман «Вірш» («Песма»), у якому йдеться про життя в окупованому Белграді. В образі Мічі Рановича, головного героя роману, Оскар Давічо концентрує моральні дилеми революції та проблеми партійної дисципліни. Роман був перекладений на значну кількість мов, зокрема, на німецьку, польську, англійську, угорську, албанську, словацьку, російську. Будучи на початках творчої діяльності одним із провідних представників сербського надреалізму, Оскар Давічо у своїй поезії кінця 1930-х – початку 1950-х років переходить до реалізму (збірки «Вірші» – «Песме», 1938; «Вишня за стіною» – «Вишња за зидом», 1950; «Хана» – «Хана», 1951; поема «Зренянин» – «Зрењанин», 1949), але згодом повертається до надреалізму (поема «Людська людина» – «Човеков човек», 1953; збірки «Заселені очі» – «Настањене очи», 1954; «Флора» – «Флора», 1955; «Знімки» – «Снимци», 1963; «Слова на ділі» – «Речи на делу», 1977). Оскар Давічо у 1953–1954 роках був одним із редакторів часопису «Нова думка» («Нова мисао»), 1955 році став одним із засновників, а потім і багатолітнім редактором часопису «Діло» («Дело»). Видає романи «Бетон і світляки» («Бетон и свици», 1955) і «Робоча назва нескіненності» («Радни наслов бескраја», 1958). У 1959 році виходять поетичні збірки «Тропи» («Тропи») і «Кайрос» («Каирос»), цього ж року за дотогочасну поетичну творчість Оскар Давічо отримує премію ім. Йована Йовановича-Змая. У період від 1962 до 1972 року публікує цикл із п’яти романів під назвою «Каторга» («Робије»). У 1980 році Оскар Давічо з родиною переїхав до Сараєва, у 1983 році повернувся в Белград, де й жив до кінця життя. Помер Оскар Давічо 30 вересня 1989 року у Белграді.

Найбільших успіхів у поезії Оскар Давічо досягнув у «соціальній фазі», коли свій надреалістичний поетичний досвід поставив на службі революційній заанґажованості. У 1938 році у зв’язку з виходом його збірки «Вірші» критика писала, що Оскар Давічо «зійшов з Олімпу надреалізму в соціальну поезію». Проте це була особлива соціальна поезія, повна мрійливих картин, вербального гумору, гри слів, еротики. Незважаючи на нейтральну назву, ця збірка, як і всі наступні, тематично компактна. Дві наступні поетичні збірки – «Вишня за стіною» та «Хана» – безпосередньо з нею пов’язані, кожна з них розвиває одну із двох основних тем «Віршів»: «Вишня за стіною» – тему революції, а «Хана» – любовну тему; таким чином виходить своєрідний поетичний триптих, лірична трилогія.

У любовній ліриці Оскара Давічо немає і сліду ні сентиментальності, ні метафізичних імплікацій, властивих сербській поезії від романтизму до експресіонізму. Поет весь у полоні чуттєвого й еротичного, зачарований жінкою та жіночністю як всемогутнім началом плодючості й родючості, перед яким бліднуть всі моральні та соціальні упередження. Збірка «Хана» є вершиною тієї натхненної поезії почуттів. Її героїнею є дівчина з міста, яку поет зустрічає в бакалійній крамниці, місці зовсім не поетичному. Образ другого героя, закоханого поета, збудований за моделлю тодішньої соціальної літератури; він походить із нижчих прошарків суспільства.

Окрім вже згаданих, Оскар Давічо видав ще цілу низку поетичних збірок, зокрема такі: «Площа Ем» («Трг Ем», 1968), «Прочитана мова» («Прочитани језик», 1972), «Тіло тілу» («Тело телу», 1975), «Містерія днів» («Мистерија дана», 1979), «Страх смерті» («Трема смрти», 1982), «Учнівський зошит спогадів» («Ђачка свеска сећања», 1985), «Двомовна ніч» («Двојезична ноћ», 1987), «Ридання над долею у пітьмі» («Ридаји над судбином у магли», 1988).

Як прозаїк Оскар Давічо розвинувся під час і після Другої світової війни. Спершу він опублікував військовий щоденник «Між Маркосовими партизанами» («Међу Маркосовим партизанима», 1947), а потім – цілу низку подорожніх нарисів, есеїстичної та полемічної прози, десять романів і збірку «Ніжні оповідання» («Нежне приче», 1984). У романах, які поряд із поезією є найзначнішою частиною його літературного доробку, Оскар Давічо висвітлив революційний рух між двома війнами, період окупації та народно-визвольної боротьби, післявоєнну відбудову. Оскар Давічо видав низку есеїстичних і літературно-критичних книжок, зокрема такі: «До полудня» («Пре подне», 1960), «Блокнот» («Нотес», 1969), «Невинні новини» («Новине невино», 1969), «Ритуали вмирання мови» («Ритуали умирања језика», 1971), «Під-текст» («Под-текст», 1979), «Під-спогади» («Под-сећања», 1981). Оскар Давічо написав сценарії до фільмів «Мама Катина» («Мајка Катина», 1947), «До перемоги» («До победе», 1948), «Хлопчик Міта» («Дечак Мита», 1950), «Останній день» («Последњи дан», 1951), драми «Любов чотирма губами» («Љубав у четири усне», 1956), «Месія Месіях ох» («Месије Месијах ох», 1986), видав мемуари «За фахом самовбивця» («По занимању самоубица», 1988).

Зібрані твори Оскара Давічо у 20 книгах вийшли 1969 року. Після того він видав ще чимало книжок.

Оскар Давічо

Люблю твої руки

Люблю твої руки ніжно-грайливі

і тіло, якого сливе немає.

Кицьки м’якощі всепестливі,

муркоче у стані твоїм і дрімає.

Де ж то знайти слова дитинні,

аби пояснити любові велич,

щоб не завдати болю тваринці.

Губцями солодощ мою мелеш.

Сутінь

Скажи мені, сміше, хто не зна гіркоти гірчезної?

– Я, безмовний глек тиші глибочезної.

Скажи мені, ноче, хто ж то зна скільки біль триватиме?

– Я, безмежний сон, що всі дні вкриватиме.

Як біль, як тьма

Як біль, як тьма,

будь гострим і легким.

Як кров, як черв,

будь дужим і живим.

Як ніч, як смерть,

будь тихим і святим.

Як день, як сон,

будь хлібо-водяним.

(Переклав Іван Лучук).