Слово “довіряти” у свою чергу пов’язують із давньоверхньонімецькою wâra (‘правда, вірність, милість’) та середньоверхньонімецькою wār (‘дійсний, справжній’), а також із латинським vērus (‘дійсний, справжній, істинний’). У той же час лексему “задоволення” ведуть від “воля”, а останню пов’язують із давньоіндійським váraḥ (‘бажання, вибір’). Інакше кажучи, у глибинах слова “учитель” присутні значення: той, хто привчає і викликає довіру; хто у бажанні через вибір знаходить задоволення; хто веде до дійсного, справжнього та істинного. Довіра й призвичаювання, з одного боку, та задоволення з іншого власне й походять від істинного, яке “кличе в слово”, “кличе в себе” – “сюди: у присутність, туди: у відсутність” (Гайдеґґер). Тож учитель – це той, хто відчуває поклик істинного, цілковито відкривається йому і в цьому відкриванні стає “відсутнім тут” і “присутнім там”. Істинне, що перебуває там, може виявляти себе тут у прекрасному, яке, отже, стає оче-видним та захопливим свідченням існування цього істинного. Відтак інтерес до прекрасного – а цей інтерес, як зауважив Кант, сам себе відтворює і посилює, – це насправді поклик до істинного. Так абсолют самовиявляється й веде покликаного до найвищої досконалості (себе самого), даючи йому сили і радість осягнення.  

Відгукнутися на звернений до тебе поклик, цілковито довіритися йому і піти за ним – ось що значить почути. Учитель – це той, хто вже почув, довірився і привчився сам. Його призначенням стає знайти того, хто здатний почути, допомогти тому відчути поклик істинного та відповідно до цього поклику здійснити власний вибір. Учитель – той, хто чує. Тому саме він робить гору горою, море – морем, а слово – словом. Він відчуває висоту і уводить учня у це відчуття. Без такого уведення гора не стане горою, а слово – словом. Тому японський філософ Доген каже, що коли немає учителя, то не варто й починати вчитися. Адже дорога до істинного, розуміння чого приходить з часом, є вельми непростою, доводиться мати справу з дуже тонкою матерією. Аби пробігти сухим між крапель дощу треба мати велике вміння. І тільки завдяки учителю учень зможе зробити це. Учитель – не той, хто вчить про три стани існування води, а хто передає своє унікальне, випрацюване в часі вміння пробігати крізь дощ так, аби не змокнути. Він не той, хто дає знання як такі, а той, хто вчить найважчому і найважливішому – як відчувати, бачити і осягати. Осягати істинне істинно. Це вимагає не тільки чималих зусиль, а й великої довіри. І насамперед – з боку учня. Навчання визначається як цілковите й повне ввіряння себе тому, що промовляє учитель. Тільки в такому разі відбувається процес передавання, тієї миті, через яку істина відкриває себе. А отже учитель та учень стають самі собою, кожен здійснює своє покликання.

Цілковите ввіряння себе істині веде до відсутності тут і присутності там. Таке ввіряння позбавляє неістотного й створює можливість набути істотне та сутнісне. Воно приносить справжню радість, яка постає від зустрічі з досконалістю. Воно ж дає сили та натхнення у важкому й виснажливому навчанні, в отриманні справжньої майстерності, що полягає у вмінні чути, усвідомлювати та промовляти. Навчання приносить радість і вчителю, який не лише сам ввіряється істині, а й допомагає іншому зробити крок назустріч, довірливо відкритися їй. Це особлива радість, яка виявляє повноту здійснення покликання – привчитись самому й допомогти привчитись іншому.  

Сказане так чи так відлунює в духовно-життєвій дорозі Івана Денисюка і, зрештою, визначає саму цю дорогу. Це стає помітнішим із збільшенням часової дистанції, коли несуттєве й припадкове починають забуватися, а важливе, значуще все більше й більше окреслюються у просторі спогаду. Іван Денисюк згадував, як мати приносила йому та сестрі першу “чачку” (квітку блавату чи маку), щойно та “лампадкою засвітилась у зеленому житі”. А батьків брат Федір розповідав захоплюючі казки – “такі безмежні, що часто не вкладалися в один вечір і могли закінчитися лише на наступний”. Показовим є отаке пригадування з часу раннього дитинства материного поклоніння красі та дядькового – мудрій оповіді. Інший епізод біографії Івана Денисюка: він навчається у Володимир-Волинському педучилищі, слухає там чудові лекції викладачів української мови та літератури й приймає рішення вступати на філологічний факультет Львівського університету Франка. В університеті Іван Денисюк посилено навчається, так що вже в аспірантурі в нього починаються тривалі головні болі (такі, що він був змушений їхати до Одеси на лікування). І пізніше Іван Денисюк розплачується за можливість глибшого розуміння художнього слова психічним виснаженням, яке породжувало безсоння й знову головні болі.

В університеті Денисюк шукає того, в кого можна й варто вчитися. І з цього огляду характерним є таке зізнання: він надає перевагу монотонному, проте логічно послідовному веденню лекцій перед блискуче театралізованим, однак штучним і припадковим способом презентації лекційного матеріалу. Та найбільшу повагу в нього викликають ті лектори, які володіють рідкісним умінням гармонійно поєднати зміст та форму. Іван Денисюк вчиться у Михайла Возняка, Михайла Рудницького та Семена Шаховського. Возняк дає приклад методичної, щоденної, наполегливої – аж до самозабуття – праці; справжньої любові до рідного письменства, яке потребує якнайповнішого представлення й осмислення. Він також учить розуміти справжню велич Івана Франка. Відомі випадки, як на відкритих лекціях, коли лектор перекручував факти, Возняк кричав на всю аудиторію: “Це не правда!”. У прагненні та любові до істини він не зважав на корпоративну етику. Адже чудово розумів те, що з факту починається все інше; що неправдивий факт веде до викривленого розуміння явища. Рудницький відкриває Денисюкові обрії західноєвропейської літератури й культури загалом. Студент Сорбонни, знавець десяти мов, він репрезентує в університеті західний культурний вектор, виступає за широку й справжню культурну освіченість. Денисюк згадував, як після його відкритої лекції до нього підійшов Рудницький і сказав: “Ось ви згадали такого філософа як Джамбаттіста Віко. А ви його праці читали в оригіналі? Не читали… То як ви можете про нього говорити студентам?!” Саме після спілкування з Рудницьким Іван Денисюк записується на гуртки італійської, англійської та французької мов (знання польської та німецької він почав здобувати ще у школі). Шаховський вимагає скрупульозної праці над стилем. Він не зносить розвідок, написаних “залізобетонним шаблоном”. Згодом Іван Денисюк учиться у польської дослідниці Стефанії Скварчинської, під впливом якої приходить до генології, жанрознавства й у цій царині розробляє власну концепцію новели. 

Денисюк вчиться. І не тільки у згаданих і близьких у часі вчителів. А й у вчителів віддалених у часі – Максимовича, Драгоманова, Франка, Грушевського, Єфремова. Також він засвоює уроки того безіменного вчителя, глибокий розум та тисячолітню мудрість якого відбиті в українському фольклорі. Денисюк учиться постійно і як дослідник проходить чималу еволюцію: від джерелознавства до генології й далі до інтерпретації сутнісних, визначальних елементів текстового цілого. З цього огляду найпоказовішою є його розвідка “Усе мистецьке є символом” (розшифровані і нерозшифровані символи у “Перехресних стежках”)”. Він доходить до тієї майстерності інтерпретації, у якій здоровий глузд поєднується із широкими знаннями та пошуковістю, й це все разом дає глибину. А, точніше, відчуття глибини кличе до системного бачення, пошуку й розумного осмислення. Воно ж веде до того, що з часом мова його розвідок стає зрілою та повнозвучною. У цій зрілості відчутне рідкісне поєднання вагомості сказаного із легкістю стилю. Мова праць Денисюка промовляє про глибоке й посутнє, до того ж робить це вільно та вдало. Варто сказати, що попри явлений високий гносеологічний рівень Денисюк нерідко відчуває сумніви у створеному, невпевненість у якісності зробленого. І це є переконливим свідченням чуття глибини: адже в мовомисленні не можна сягнути дна, тому зроблене кличе до подальших осмислень та вдосконалень.

Прекрасне та естетично вивершене визначає принцип підходу Денисюка-дослідника до художнього слова. Тому вершинним досягненням української прози зламу ХІХ – ХХ ст. він вважає творчість Михайла Коцюбинського. Увагу до естетичного чинника у літературознавчих розвідках своїх колег він радо підтримує та заохочує. Варто хоча б згадати рецензію Денисюка на першу книжку Миколи Ільницького, котра мала промовисту назву – “Барви і тони поетичного слова”. Денисюк постійно вчить своїх учнів звертати увагу на художній бік тексту – не має значення, чи йдеться про індивідуальний, чи колективний вияв творчості.

Він учив через прекрасне чути поклик глибинного. Адже коли цей поклик людина чує, тоді й приходить усе. І прагнення уважно читати та інтерпретувати тексти, і бажання відрефлектувати прочитане в аналітичному слові, і увага до точності та виразності власного письма. Звичайно, що все це не дається легко. У навчанні через брак досвіду, майстерності неминучими є помилки. Денисюк журився, коли хтось з його учнів писав про проблему, належно не з’ясувавши її природи, адже це вело до викривлених висновків; коли хтось не чув тонкощів тексту, що призводило до спрощеного розуміння; коли він не відчував потреби належного композиційно-стилістичного представлення власних ідей, унаслідок чого народжувався шаблонний і до певної міри хаотичний текст. У такому випадку Денисюк казав, що цей текст “написаний з мусу”, що значить – текст зроблений як повинність, усупереч бажанню. Тобто його авторові бракує майстерності у належному відчутті прекрасного та його представленні. І як справжній учитель, Денисюк ставив собі це на карб: “Може це моя вина, можливо це я не зумів пояснити як слід”. Відповідно у розмовах з учнем він закликав читати теоретичну літературу, докладно роз’яснював сутність проблеми, демонстрував естетично-смислові тони і півтони твору та вчив писати плавно, ритмічно й живо. Водночас він щиро тішився, коли його учні робили успіхи, коли вони зростали як дослідники.

Денисюк учив перебувати в просторі літератури, жити нею, наповнювати своє життя чимось прекрасним та сутнісним. Він був тим, хто тримав висоту. І відчуття цієї висоти він залишив після себе...