Re: цензії

05.11.2024|Михайло Жайворон
Слова, мов цвяхи, вийняті з долонь
Пароль до вирію
30.10.2024|Михайло Жайворон
Воскресіння у слові
30.10.2024|Тарас Кремінь, кандидат філологічних наук, Уповноважений із захисту державної мови
«Хотіла б я піснею стати...»
28.10.2024|Олена Даниліна, філологиня, письменниця, арттерапевтиня
У війни не дитяче обличчя
27.10.2024|Євгенія Юрченко
Драматично-поетичний світ Ігоря Павлюка
25.10.2024|Ігор Чорний
Примари минулого
20.10.2024|Євгенія Юрченко
Пан на своїй землі
19.10.2024|Антоніна Царук, м. Кропивницький
Видобувач поезії з буднів
17.10.2024|Альона Радецька, поетеса, літературна критикиня
Трансформація життєвих істин — шлях до самопізнання
Головна\Події\Культура

Події

Рецепція на рецепцію, або як воно – дивитися собі в очі

Два місяці виношую бажання написати про виставу «Довгі очі» «Незалежної театральної лабораторії», але знання того, що писатиму відгук на виставу, яка була поставлена за моєю книгою завжди зупиняло мене.

Але це дикість, перепрошую, коли є що сказати – треба говорити, а тим паче мені не йдеться про вірші, мені є що сказати про рецепцію режисера і акторів на книгу. 5 вересня я йшла на прем´єру зовсім не знаючи, що саме я побачу і як розкодували мої тексти. Це був один з дуже трепетних моментів життя, я знала, що чутиму знайомі слова, але не могла усвідомити, що вони стали основою творення чогось нового, іншого. Упродовж року ми говорили з акторами, які ще давно видавалися мені неймовірно талановитими і я часом аж жахалася від однієї думки, що я мешкаю з такими геніальними людьми в одному місті, де вони так само живуть, сплять, працюють, творять і дихають. Пізніше познайомилась з режисером «Незалежної театральної лабораторії» Олегом Мельничуком і мені трішки стало зрозуміліше, чому актори саме такі! Олега я бачила рідко, бо він мешкає на Закарпатті і приїжджав у Чернівці досить рідко, він читав «Довгі очі» десь там, а я просто нічого не чекала, я знала, що вистава буде дуже доброю, якою б вони її не побачили. Але я не могла очікувати аж такого…

Йшла мова навіть про те, щоб я і сама спробувала себе у ролі актора, але ця думка страшенно млоїла мене, бо я знаю, що зовсім не вмію сказати чи зробити щось таке, що можна завчити чи відчути по-іншому. Гуманний режисер заперечив подібні ідеї колективу і я зовсім відірвалася від процесу, я просто чекала і уявляла результат, мріяла і снила. Знала лише три речі, які стосувалися вистави: склад акторів і що у виставі буде задіяний каркасний басейн на 7000 літрів, бо це був наш сімейний басейн, який став реквізитом і те, що вистава буде на різних мовах, тобто мою поезію переклали на російську, угорську, румунську, німецьку, польську мови та іврит. Я впевнена була, що театр витягне найбільшу концентрацію депресії і туги зі збірки, яка домінує, і створить якесь сюрреалістичне марево. Я чекала синього світла і хриплого голосу, диму і позареальності. Мені уявлялося, що після вистави буде бажання у кожного «залізти у петлю», але якась частина мого підсвідомого страшенно гидувала від цієї думки…

У виставі задіяли природу, яка є основою кожної поезії, там були і дерева, і трава, стихії: земля, вода, вогонь, повітря, Біблія і цілий спектр почуттів людей. Води було так багато, що, здавалося, вона може хвилями докотитися до глядача. Тиші було стільки, що чутно було й дихання. Достатньо слів, щоб згадати, що поезія говорить героями. Вдосталь темряви, щоб встигнути витерти сльози. Проте це комедія! Вони змогли з їдких і важких текстів зробити комедію і висміяти усі людські похибки, вади. Марнування життя – основний гріх людини. Надмірне бажання пізнання – хвороба (яка і є моєю також), так само «виграна» у виставі. Навіщо Богу мудреці і митці, коли вони нещасливі і причинні? Чи Бог хотів цього, коли створював світ? Чи бажав він, щоб чоловік, який став одним цілим з дружиною своєю, прагнув іншої жінки? Чи не створена людина для того, щоб продовжити свій рід? Що таке туга і депресія? Навіщо вони? Чому хворіє душа, але ми її ніколи не бачили? Де Бог? Хто Він? Чим займається зараз? Що таке гріх? Що таке…? Чому..? Навіщо…? На ці всі питання можна знайти відповіді в одній виставі, яка має назву «Довгі очі». І якби вона була поганою, але створена була б за моєю виставою, то я б сказала, що вона погана, або не сказала нічого, але вона добра. Дуже добра. І це може бути моєю єдиною рецепцією на рецепцію «Незалежної театральної лабораторії».

На початку вистави, перших хвилин двадцять п’ять, уловити думку режисера і акторів досить важко, неуважний глядач починав навіть втомлюватися і нервував, але потім все котиться так швидко, що здавалося дві години видива минають за чверть. І від побаченого шокуєшся, і плачеш, і хочеш виривати живіт і яєчники з себе, але, Господи, це комедія! І вона справді смішна і весела. Оксюморонно, але до безтями талановито. Наголошую, що мова йде не про вірші, а про розкодування їх. Мої дорогі актори Іван Данілін та Інна Даніліна, Олексій Григорчук і Яна Тараненко, а також актор-гончар Сергій Богопольськи були там зовсім іншими, але ще ріднішими. Такими, яких я могла лише уявляти пишучи вірші про людинорослин, вітрів-вовків та самотніх саранч. Вони просто вийшли з моєї книги і стала у мене перед очима. Вони заговорили серцями з моїм серцем. І найважливіше – з кожним глядачем… Прем´єра вистави була поставлена на вулиці, де навіть місяць і вересневе повітря були частиною дійства. Де актори не мали обмежень сценою, де палав вогонь і курився дим. Проте не можу сказати, що постановка на сцені була гіршою, адже на сцені своя перевага – концентрація уваги на найменших знаках, підказках.

Дивовижною було закінчення вистави, коли увімкнули записаний мною мій ж текст, який всі вважають віршем, але насправді то було моє фейсбушне повідомлення акторам. Навіть просте повідомлення може стати кульмінацією, я б навіть сказала важкозамінною  кульмінацією…

«Незалежна театральна лабораторія» частково очистили і мене, вони допомогли мені повірити, що все насправді «суєта» і лише десь там, можливо, за далекими зорями, є Істина, а може… і нема. Я не говоритиму про всі символи, архетипи і знаки у виставі, щоб кожен, хто побачить її, міг сам їх відчути. Але після візуалізації «Довгих очей» я вийшла блаженною, наче від причастя, і знаю, що не лише зі мною відбувся такий катарсис, бо бачила людей, які з очей своїх вилили сім тисяч річок. І посміхалися. Солодка і гидка мізерність буття. Цей світ такий недосконалий, але такий неймовірний. Ця любов така болюча, але така солодка. І ця місія така нелегка, але Богом призначена.

Одним з меседжів вистави: іноді просто треба прийняти радість то, стан чи біль. [Як і цю війну, а за нею, обов’язково, Мир].

 

 



коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга

Коментарі  

comments powered by Disqus

Останні події

30.10.2024|14:38
У просторі ПЕН відбудеться зустріч із письменницею Оксаною Мороз у межах Кіноклубу Docudays UA
30.10.2024|13:44
10 причин відвідати Фестиваль “Земля Поетів” у Львові 9-10 листопада
28.10.2024|13:51
Оголошено довгі списки Книги року ВВС-2024
25.10.2024|09:29
Книгарня біля Софіївського парку: "Книгарня "Є" відкрила магазин в Умані
19.10.2024|09:56
Названі лавреати Міжнародного літературного конкурсу прози рукописів «Крилатий Лев»
17.10.2024|12:48
У видавництві “Чорні вівці” розпочався передпродаж підліткового зимового фентезі “Різдвяний експрес” Карін Ерландссон
17.10.2024|11:55
Розпочався конкурс на здобуття премії Drahomán Prize за 2024 рік
17.10.2024|11:33
Що читає Україна?: аналітика по областям
17.10.2024|11:27
«Liber 24»: як Україна вперше взяла участь у книжковому ярмарку в Барселон
11.10.2024|18:46
Киян запрошують обміняти російськомовні книжки на українські по “шокуючій знижці”


Партнери