Re: цензії

Його розписи порцеляни для німецької фірми «Розенталь» стоять у художньому музеї цієї компанії на почесному місці між розписами Сальвадора Далі та Енді Воргола, і про них із задоволенням відгукувався Версаччі. В 2003 році на Фестивалі кераміки (Вестервальд, Німеччина) Михайло Демцю здобув гран-прі.

Сьогодні творчий почерк митця неможливо сплутати ні з ким іншим: його олійні роботи, сповнені світлої енергії та психологічного затишку, а їх популярність настільки велика, що під Демцю масово «косять» і роблять підробки. Однак мало хто знає, що найсокровеннішими своїми творами художник вважає акварелі, які зберігає для себе.

Як Ви гадаєте, на кого повинен опиратися юний митець, передусім початківець?

Звісно, опиратися варто на традицію свого краю, міста, школи. Спершу треба опиратися на творчість художників старших поколінь, які тобі передували, потім поступово виходити на світовий рівень, орієнтуватися на творчість світових майстрів. Після закінчення любого вузу художник має почати все з «нуля», бо вчаться сьогодні багато. Подивіться – як багато є випускників, але ж ніхто не знає, як вони закінчать, що з них вийде. Мистецтво – складна річ. Це те саме, чи має людина голос, чи здатна вона співати. Мистецтво вимагає багато часу, витрат на матеріали, поїздок, подорожей, спілкування. Цим треба горіти все життя. На це не всі здатні.

Як митець Ви починали ще за тоталітарної доби. Україна раніше була закритим суспільством. Зараз доба більш-менш відкритого світу. Що є в цьому корисного чи, можливо, навпаки: виникли якісь такі несподівані труднощі, з якими митець раніше був незнайомий?

Сьогодні багато приходить «чужого». Для мистецтва ця мода «подрожанія» іноземним стилям стала, на жаль, загальною. Хоча це не несе загрози таланту, який опирається на свою власну традицію. У світі все організовано так, що все стало дуже подібним. Важко зараз розпізнати з музики чи картин, в якій країні вони створені.

Але ж національні мистецтва (чи вірніше – їхні «постнаціональні» періоди) все більше втрачають зв’язок зі своїми національними традиціями? Чи нема в цьому певної «завершеності»?

Однозначно тут не скажеш. Мені здається, треба завжди вперто працювати, любити свій край, завжди відчувати причетність до своєї реальності, знати своє походження та дотримуватися його. Однак усе одно в мистецтві має бути рівень, бо тоді вже не має значення звідки ти. Талант буде помічено. Талановитих людей приймають усюди і їх бачать.

В ХХ столітті було популярно говорити про смерть живопису. Яким він є, на Вашу думку, після своєї «смерті»?

Про смерть живопису говорили, коли винайшли принтери. Але ті папірці-роздруківки дуже мертво виглядали. І люди зрозуміли, що цими мільйонними тиражами не можливо замінити авторську роботу, коли художник робить річ в одному примірнику. Живопис – це оригінальний шлях. Наш час – він може сприяти тому, щоб усе талановите пробилося. Є чимало шансів. Наприклад – я виставляю роботу свою в Інтернеті і її бачать тисячі людей. А раніше могли минати роки і картину ніхто не бачив. Хто талановитий – хай не переживає. А нарікали на погані умови завжди і завжди казали, що важко. Кожен час має свої проблеми. Це треба сприймати як очевидний факт, але не зациклюватися на ньому. Попит на творчу ручну працю завжди буде.

А як щодо сміття? Сьогодні сміття знову стало трендом…

За великим рахунком значна частина мистецтва є сміття. До цього треба так і ставитися. Сміття у природі – це інша річ. В Німеччині й Франції в людей дуже поважна культура: вони ходять із пакетиками і збирають сміття. І люди над цим навіть не задумуються. А приїдеш у наші Карпати – навколо купи сміття. І здається нормальні люди відпочивали, приїздили на мерседесах і джипах, а після себе залишають купу сміття. Худоба після себе не залишає такого сміття. Це навіть від освіти не залежить. Не треба бути начитаним, щоб прибрати за собою.

Ваш прогноз щодо подальшого руху українського мистецтва…

Зазвичай масове мистецтво рухається в напрямку дешевого кітчу. Одиниці – залишаться. Пройде час і викристалізується те, що працювало на совість. Зараз нам здається, що мистецтво – це те, що рекламують, що шумить. Це не зовсім так. Випадок важить значить більше.

Яке Ваше ставлення до соціальної тематики в живописі? Зараз у культурних практиках (література, фотографія, театр) стало популярним показувати «тіньові сторони» дійсності – наркомани, безхатченки, знедолені, аутсайдери.

Мені здається, що у мистецтві має бути частина митців, які показуватимуть оці сторони життя. Ясна річ, це не має бути масово. Але коли такі теми підняті на високому рівні, то це навіть можуть бути шедеври. Звісно ж, можна взяти і високі теми, але перетворити їх на сміття. Все залежить від рівня таланту художника. Можна малювати навіть відходи, але все залежить, як це подати – композиційно. Залежить хто береться за це.

Ваш досвід спілкування з закордонним споживачем. Чим вони відрізняються?

Як правило, на заході до наших художників підходять лише ті, хто дійсно тямить у мистецтві. Вони можуть купити картину. Але переважно світ став трохи націоналістичним. Якщо колись купували картини художників із інших країн, то тепер, переважно, це мало популярно. Німці купують німецьке. Французи французьке. У нас купують ті, хто тямить. Але переважно купують ті, хто чув про моду на художника. На заході «за чутками» не купують.

Чи тямлять наші багатії у мистецтві?

Так. І це дуже добре. Після котеджів, мерседесів і басейнів вони нарешті починають розуміти, що свій простір треба заповнювати і культурою. Коли вони бачать, як до них приходять іноземці і звертають увагу на картини на стінах, а не на їхню розкіш, то відчувають, що для іноземця важливіше культура, бо вульгарною розкішшю нікого в світі не здивуєш. В очах ділових чи багатих іноземців, які бачать прекрасні картини в українських офісах і помешканнях, наші багатії стають вищими. На розкіш ніхто не дивиться. Іноземці можуть побачити розкішний живопис лише у музеях. Живописом можна заінтригувати, а машинами дорогими – ні. Вульгарна розкіш може навіть відвернути.

Я чув, що під Вас є підробки. Як Ви до цього ставитеся?

Кожен хороший митець із цим стикається – під нього є підробки. Я до цього ставлюся спокійно. Мене це абсолютно не хвилює. Якось мені подзвонили люди і сказали, що хочуть підписати в мене картину. Коли вони мені її привезли, я навіть по підрамнику й полотні побачив, що це не моя картина, а підробка. Після цього в кількох київських галереях я бачив підробки моїх картин. Якби підробки під мої роботи були зроблені геніально, то можливо я би сам хотів сказати, що це мої роботи. Але переважно вони зроблені халтурно.

Топ 10 українських митців ХХ століття, про які має знати кожна освічена людина…

Думаю треба називати тих, хто відійшов. Це буде етично. Бо інакше доведеться називати всіх друзів, а їх багато. Звісно ж – це «закарпатська школа», в якій іноді працювало до десяти художників. Бокшай, Коцка, Ерделі, Кашшай. У Львові був Сельський. Це художники, які зробили потужний внесок у наше мистецтво. Це, фактично, канон нашого модерного мистецтва. Звісно ж є талановиті сучасники. Але називати передчасно не буду – нехай ще попрацюють.

Яка в Україні, на Вашу думку, ситуація з галерейним бізнесом? Чи захищений український художник перед галеристами? Чи можуть його влаштовувати чинні правила гри?

Головне для галериста – порядність. Так є в усіх нормальних країнах. Якщо в галериста нема порядності – бізнесу нема. Для галереї головне – репутація. В нас є такі, про які навіть не варто говорити. Не серйозно, коли галеристи не дотримуються слова. Галерейний бізнес особливо важливий для молодих художників. Якщо художника не знають – йому потрібні галереї. Коли відомий художник, то галерея йому не дуже потрібна, радше його ім’я вкрай необхідне для галереї. Зараз є Інтернет – стало все простіше. Можна контактувати на пряму. Звісно ж, в Україні є авторитетні галереї, з якими приємно мати справу. Наприклад: Галерея «Триптих» у Києві. Це порядні люди, якими я дорожу.

Як Ви починали? Які були труднощі?

Свого часу я закінчив коледж художній. У мене не було оточення художників. Тому доводилося рухатися дуже довго, самотужки. Якось в армії, коли питали, чи є художники, я підняв руку.

Це Вас так обрала доля?

По суті – так. Руки підняли ще восьмеро людей, які закінчили серйозні художні вузи. Виявилося, що серед моїх конкурентів ніхто краще за мене не малював шрифти. Таким чином я став кращим. Після армії я почав працювати художником-оформлювачем, з часом з’явилися знайомства з іншими художниками, багато хто мене підтримав. Тоді я дивився на картини інших і думав, що я можу не гірше. І почав малювати. Для мене був шок, коли всі мої акварелі розкупили. Потім пішла виставка за виставкою – в Москві, Києві і всі роботи закупляло міністерство культури України та СРСР для музеїв.

У Вас є особливе ставлення до групи червоних кольорів. Чому?

З цим є трохи смішний факт. Коли я не мав майстерні, то після роботи, серед ночі, малював у якомусь підвалі при поганому освітленні. Червоний колір було видно найліпше. Якось так звик.

В чому Ви ще себе шукаєте? Скульптуру пробували?

Ні. Я люблю те, що можна завершити на подиху. Крім того, я люблю робити те, що можу робити сам. Бо скульптор може залежати від майстрів чи робітників, які виливають форму, а тут може бути багато казусів. Тому – лише живопис. Випадково я придбав порцелянову вазу німецької фірми «Розенталь», розмалював її і виставив на одній зі своїх закордонних виставок. Представник цієї фірми завітав на мою експозицію і був вражений. Довго оглядав вазу, доки не зрозумів, що це я так її розмалював. Невдовзі запропонували контракт – розмалювати серію порцелянових філіжанок, які до мене на цій фірмі розмальовували крім Сальвадора Далі та Енді Воргола інші відомі художники. Словом суцільний випадок. До речі, так і має бути в житті. Нічого не треба просити – лише випадок. Отак повинно бути і в мистецтві. Бо коли починають випрошувати якісь регалії, звання, привілеї – завжди виходить не те.

Ми живемо в час перенасичення – текстів, речей, явищ, картин. У яку «чорній дірі», на Вашу думку, зникають роботи художників, незалежно від їх якості?

Буває, що картини потрапляють у музеї ще за життя художника. Раніше, за більшовиків, роботи живих художників закуповувало міністерство культури. Зараз у музеїв нема грошей. Можна їм хіба лише подарувати картину. Багато художників забивають власні майстерні своїми роботами. Помирають нікому невідомими, а потім невдячні нащадки викидають картини. Словом є різна доля в різних художників.

Скільки Ваші роботи коштують? Я говорю не стільки про ціну дилерів, а про Вашу критичну самооцінку.

Усе залежить від того, хто зайшов у майстерню. Наприклад, якщо зайде вчителька і яка відкладає копійку роками, щоб купити мою роботу, то їй загинати ціну не можна. В такому випадку треба цінувати людину за її бажання та любов – адже це головне. Я глибоко переконаний, що іноді треба винагородити людину за її любов до мистецтва. А є от люди дуже багаті чи їхні представники, яким ціна взагалі не обходиться. В них є графа витрат – це вже інша історія. Вони можу заплатити в десять чи двадцять разів більше – і ця сума для них нічого не означає. Все індивідуально. Цікаво, що за кордоном, коли ти художник і віддаєш картини за низькими цінами… це є недопустимо. Має бути планка, яку треба дотримуватися.

У кожного митця рано чи пізно можуть виникнути умови, коли він змушений піти проти себе, чи навіть зрадити себе. Це дуже танка матерія. Чи може це буде пов’язано з зароблянням грошей, бо соціальна нужда, чи з владою, чи з політикою. Які Ваші рецепти незалежності митця? Як зберегти свою незалежність?

Важливо радісним вродитися і з совістю померти. Це питання справді складне. В житті різні обставини. Бувають такі дивні пропозиції, особливо що стосується політичної підтримки. Це тяжко осуджувати, але, як кажуть, художник має мати совість. Якщо ти митець чи людина здібна й обдарована – ти не повинен отак просто опускатися. Іноді з такими благими намірами можуть прийти до митця за підтримкою, а з часом виявиться, що це була повна гидь. І вийде ще гірше. Художник повинен перейматися рівнем свого твору. І робити шедеври. Варто, щоб це оцінила твоя країна.