Головна\Події\Культура

Події

Дмитро Стецько: «Ми не шукаємо свого»

Так історично склалося, що художника Дмитра Стецька, яскравого представника західноукраїнського мистецького андеграунду, я знаю ще з раннього дитинства і мої хаотичні та нетривкі спогади про нього пов’язані з кінцем 70-х, коли в мене виникли перші уявлення про тернопільське мистецьке та літературне середовище, до якого були причетні мої батьки і часто брали мене з собою.

В Стецька є, на перший погляд, дивна звичка: публічно виставляти свої роботи (живопис, скульптури, акварелі, графіку) лише один раз на десятиліття. Художник жартує, що така дистанція – непоганий показник, чи тебе не забули. Насправді ж, C тецько – митець, який принципово тримав і тримає дистанцію щодо будь-якого «поточного» галасу. І за цією, мов скеля, непорушністю стоять роки напружених і бурхливих пошуків, експериментів, синтезів, виходів на нові виражальні можливості.

Декілька цікавих фактів. Після погрому виставки художників-аутсайдерів (чи андерграунду) у Ізмайловському парку (1984) у Москві партійні органи взялися за подібну зачистку і на окраїнах: Стецька позбавили майстерні в Тернополі і не давали можливості творчо працювати, тобто жити з праці художника. Коли в 1989 році художник взяв участь у виставці українського андеграунду, організованій у столиці України київським «Динамо», то й тоді ніби пішов проти течії, обравши мистецький пошук на противагу «правді» доби: як не як, стартував час національно-демократичних мітингів, час нових галасунів і трибунів, які згодом потрапили у парламент.

Не можу не згадати ще один промовистий щодо його вдачі факт. На початку незалежності Дмитра Стецька прийняли у Спілку художників Україні і на одному з пленарних засідань він запропонував перереєструвати всіх членів організації, вилучивши з неї тих, хто співпрацював з тоталітарним режимом. Коли ж цю пропозицію ніхто не прийняв, Дмитро Стецько покинув лави Спілки художників. «Люстрація» від Стецька не пройшла.

Звісно ж, всі ці факти зовнішньої біографії не можуть заступити його біографію внутрішню – інтелектуальну, сповнену цікавих пошуків і нових тем, культурологічних синтезів і неочікуваних можливостей фактури. Саме в такому ключі мені прагнулося поговорити. Адже Стецько є не лише проникливим практиком, а й тонким теоретиком мистецтва, з чітким розумінням і традиції, і новітніх процесів і трендів.

Дмитро Стецько готує виставку в Києві, де представить свої акварелі (Галерея «АВС- art », вул. Воздвиженська, 10-а). З нагоди виставки та до 70-ліття митця готувалося це інтерв’ю.

 

Про сучасне пізнання і засоби мистецтва

У наш час сильно змінилося пізнання, особливо впродовж ХХ століття. Тепер людство і мистецтво зокрема перебувають ніби на роздоріжжі і нагадують маленьких котиків, які спершу нічого не бачать, бо в котенят лише через дев’ять днів розкриваються очі. Кожен вік породжує певні містичні формули. На початку ХХ століття – це була сецесія, футуризм, кубізм та інші течії. Все це пішло від своєрідної містики, коли митець прагнув оживити мертві предмети у скульптурі, живописі, манекенах, ляльках. Тепер це також можна робити і це навіть роблять машини і роботи, але вже тієї містики не потребують. Тобто ХХ вік настільки дав чимало різноманітних речей у науці й мистецтві, що в творчості придумати певну нову формулу майже неможливо.

Зрештою, це стосується і технології 3d. Ми зараз володіємо низкою різних засобів, у порівнянні з якими 3d – це вчорашній день. Щоб написати ілюзію предмета – в 3d уже нема потреба. Зрештою, це значно переконливіше робиться у відео та кіно. Лазерні технології виконують об’ємні зображення в просторі, висвічують предмети буквально в повітрі. Якщо говорити по-філософському, триває невпинний рух до телепатії, рух усього – пізнання, науки, мистецтва, наших практик. Звісно ж, я може й фантазую, але ми вже бачимо те, що необов’язково відтворювати.

Якщо говорити про певне повернення мистецтва до своїх яскравих стадій, то сьогодні за кордоном популярним стало повернення до отих первинних практик доброго академічного рисунку. Іноді я думаю, що мистецтво насправді – це така формула й фактура, яка тривожить людей зі свіжими поглядами, тривожить сучасників, які надивилися і відео, і лазерні шоу, однак вони ще здатні хвилюватися від добротно зроблених речей, бо все, що робиться у швидкому темпі, чимало втрачає. Оточення впливає на творців, а творці на оточення. В цьому потоці надзвичайно важко втриматися митцеві.

 

Про глобальний секонхент і молодих митців

Одна із помилок космополітизму – в економічних умовах ми хапаємося за банальний плагіат. Як стати відомим? Як здобути швидку славу? Багато молодих митців хочуть бути відомими чимшвидше і хапаються за плагіат. Кордонів як таких нема, світ усе більше стає відкритим, хоча й відкритим він є неостаточно. І тепер людина зазвичай не творить сама, а бере то там, то десь інде, і виходить таке собі «комісоване уподібнення» .

Якщо подивитися, як починалася абстракція Кандинського, то він достатньо вже зробив і на тому варто було завершувати. Якщо взяти супрематизм Малевича – він був створений – і це також по-своєму був пік можливостей. Після чорного квадрата нічого більш вулканічного, більш ефектного він уже не зміг зробити. Малевич повертався до об’єму, до натури, до фактури, словом – квадрати, хрести, кола… але це все вже було стороннім, таким собі придатком і вагомої мистецької ролі не відігравало. Наш секонхент – не виняток.

 

Як українська спадщина «спрацювала» у світі, але не в себе

Нас було на 70 років замкнено в тоталітарній системі, відірвано від світового мистецтва, а світове мистецтво розвивалося таки на наших засадах: Кандинський, Малевич, Грищенко, інші художники, які передували Архипенку в скульптурі. Українське мистецтво за радянських часів було найбільш совковим (серед інших народів СРСР). Наші митці так гидко вислужувалися, що навіть Росія не опускалася так низько, і росіяни сміялися часто над нашим мистецтвом, над тим, як наші художники удобрювали собою соцреалізм на вкрай низькому рівні. Не шукали свого, а вислужувалися.

Сьогодні є схожі тенденції, але, звісно ж, значно інші. Ми не шукаємо свого. В умовах глобалізації рано чи пізно всі нації будуть посилювати свою ідентичність, будуть виокремлюватися, щоб мати власне обличчя. Цей процес уже пішов. Але залишаться лише ті, хто витримає глобалізацію. Нам також потрібно її витримати. Це об’єктивна констатація: робити своє – пізнаване, неповторне, щоб не розчинитися. Я хоч і не філософ, але для мене помилково думати, що всі ми станемо єдиним народом світу. Навіть пиття води – це річ індивідуальна і має вагому традицію. Якщо перевезти землю з одного регіону в інший, то вона там стане мертвою.

 

 

Про мистецтво після «смерті» мистецтва

Казали, що мистецтво померло після фотографії, потім говорили, що мистецтво померло після кіно. Нічого подібного не сталося. Навпаки. Мистецтво ставатиме ще більше елітарним. Ще один момент, за кордоном не займаються так масово мистецтвом, як  у нас. В Україні просто шалено велика кількість випускників художніх шкіл і великих вузів. Лише у Львові щороку випускається  майже пів тисячі студентів-художників.

Але – це нічого страшного. Не кожен витримає силу творчості. І це так має бути. Якщо художник не має сили витримати творчість, тоді йому треба зайнятися іншим ремеслом. Якщо ти хочеш бавитися, маєш родину – тебе хтось має фінансувати, ніби інваліда, щоб ти міг забавлятися собі мистецтвом, бо мистецтво – це дуже дорога річ. У цьому процесі багато що відсіюється. Раніше князь чи граф обирав собі найліпшого, як от Потоцький, який обирав митця для художніх робіт. Ясна річ, що в нього був техноцентр – купа помічників, так само, як вони були у Воргола. В мистецтві залишаться лише ті, хто витримав подібний виклик.

 

Про прискорення нашого життя

Темп життя вимагає він нас справді прискорення. Це є в живописі. Маса робіт виконується. Є художники, які в день пишуть по декілька робіт – акрилом, будівельними фарбами, емульсіями. Це не пройшло випробування. Але швидкість існує лише для тих, хто її потребує, так само й існує відповідний матеріал для цієї швидкості. Не всі цього потребують.

Еліта рано чи пізно шукатиме вічних творчих рішень. В Америці була така практика: купують проект, якого ще нема, – порожнє полотно ще до написання картини. Так само можна згадати проект «Туман», коли запускають людину в кімнату з туманом і роблять із цього потім зображення-фіксації. Таке мистецтво дуже модне серед багатих людей. Але це більше бізнес. Усе мистецтво, особливо ХХ століття, – це дуже серйозний бізнес – запит на небачене раніше. Цей споживацький тренд «небачене раніше» свого часу запустила Америка і він досить стійкий. Особливо цей метод показовий для такої течії, як актуальне мистецтво. Робити щось модне лише зараз, але завтра це стає вже застарілим. Скажімо, так було з інсталяціями сміття, вперше у 40-х минулого століття. Але нитка ця виявилася нетривка і нічого цікавого більше не видно.

 

Про дороговкази

Не можу звернути увагу ні на кого. Бо чимало митців замішані в плагіаті. Зрештою, вони навіть невинні в цьому, така епоха – глобальних синтезів, і як тут знайти чи виокремити свій цікавий матеріал – це велике відкрите питання. Якщо для мене був раніше дуже важливий скульптор Архипенко, то він і зараз актуальний: він узяв палеоліт, трипільські фігури – і перекинув у наш час. У живописі непогано починав Бойчук, який узяв візантійський стиль, але йому не вдалося потужно розвинутися. Як на мене, він не встиг розвинутися в самостійний витвір.

Особисто для мене таким важливим джерелом є ікона, особливо ранні, ті, що греки привезли з Візантії, де були багатоплощинні абстрактні форми й чимало знаків, сині, червоні площини, одяг. У нас була цікава ікона – волинська, дещо людська й приземлена, лемківська, яка була навіть трохи гумористична. А російська ікона – вона стала фабрикою і тому російські ікони мені менше подобаються. Бо вони ніби «засушені», ніби вибиті трафаретом.

Україна мусить пройти хоча би ще тридцять літ, щоб ми могли побачити, хто витримав час. Флінта, Медвідь, Марчук…

 

Про вторинність

У нас чимало було і є художників, які займалися «літературщиною»: виводили образи літературних творів, але для розвитку мистецтва загалом, мені завжди здавалося, що цього замало. Це велика небезпека навіть для художника – впадати в літературщину, бо це є вторинність. Навіть наша нація дуже сюрреалістична. В нас усе дуже сюрреалістичне. Від Гоголя до нашого теперішнього устрою. Теперішнє життя – чистий сюрреалізм. Рано чи пізно щось вибулькає. А зараз мистецтво закабаніло і стало нижче плінтуса.

Якось я казав київським художникам: не беріть із Європи, робіть так, як Мексика. Марк Ротко, який виїхав із України в 30-х, Де Сталь – це добре, але робіть своє.

 

Про реалізм

Мистецтво ніколи не має бути реалістичним. Так, це може бути реалізм, але реалізм на основі абстрактного мислення, тоді мистецтво стає структурно новим. Скажімо, палеолітичні мистецькі практики будувалися на предметному мисленні – малювання на скелях. Тоді не було жодних засад перспективи, вона була непотрібна. Власне з цього й бере витоки такий собі візантійський стиль єгипетського характеру. В єгиптян ми побачимо оформлення рельєфних стін. Там теж не було перспективи.

Навіщо нам перспектива? Ми й так добре знаємо, що на наших зображеннях – це не природа, тому ми здатні фіксувати стан, а не відтворювати чітке зображення. Треба показувати стан фігури, стан предмета. Тон задає площина, плоска поверхня. Скажімо ще до часів Відродження, коли появився Джотто, розвинулася та ж сама система фрески – плоскінна модель. А цей натуралізм доби Відродження, то його першим увів Леонардо, звертаючись до «живця»: різав трупи, дивився, як збудоване тіло. Так європейська культура, по суті, втратила абстрактне мислення.

Пізнання заступила цікавість до природи й повітря. Словом – французький пейзаж. Барбізонці.

 

Про багатіїв і їх «естетичні» смаки

Не лише в Києві  можна поповнити свій гаманець. Заможні люди знають, хто і що цікаве робить. Вони слухають консультантів, дилерів і купують навіть не лише тому, що твори їм « подобаються». Вони збирають усіх, хто причетний до «вираження часу», тобто купують роботи художників із міркувань суто економічних. Щоб була концепція епохи – тому на всяк випадок вкладають гроші в усіх, хто « на слуху».  Але вони все одно не програють. Один колекціонер із Канади купив у мене  велику колекцію ранніх робіт, і  коли у нього  були фінансові труднощі, то він заклав  колекцію і врятував свій бізнес.

 

 



Додаткові матеріали

27.06.2013|08:17|Події
Віолетта Боригард: «Хорошу книгу іноді надзвичайно псують детальні картинки»
16.05.2013|12:25|Події
Дмитро Куровський: «Для мене є важливою енергія творення»
17.04.2013|07:50|Події
Інга Леві: «Мене цікавить зв’язок речей та створінь»
25.01.2013|17:50|Події
Катерина Янчук: «Творчість - це жити в любові»
17.01.2013|15:24|Події
Олена Загребіна: «Найбільш цікавими для мене є експерименти щодо розкриття сутності людини, речей та об´єктів»
23.11.2012|08:15|Події
Юля Гушул: Весь вільний час я малювала картини, шила ганчір’яних ляльок, прикрашала етнічними малюнками шкіряні браслети, тюнінгувала одяг, розписувала пляшки й стакани
16.11.2012|12:21|Події
Богдан Задорожний. Полотна з вітражних скелець
02.11.2012|23:19|Події
Альона Распопова: Художник має бути розумним
07.10.2012|10:34|Події
Раїса Боголюб. Гори як передчуття
24.08.2012|13:44|Події
Вікторія Черняхівська: Хотілося всього відразу – знімати мультфільми, дизайнувати сайти, писати й видавати книжки, шити іграшки, все-все на світі робити
10.08.2012|13:05|Події
Василина Мельник: «Хотілося б, аби глядач уловив запах, почув шепіт трави, відчув подих вітру»
03.08.2012|17:15|Події
Валерій Лисиця: Набоков поруч з березневими котами, Кокто та Марксом і Енгельсом
12.07.2012|10:52|Події
Олексій Потапенко та його планета
27.06.2012|11:38|Події
Леся Синиченко. Люди. Птахи. Янголи
коментувати
зберегти в закладках
роздрукувати
використати у блогах та форумах
повідомити друга
Книги від Bookzone

Коментарі  

comments powered by Disqus


Партнери