Перекладачка Ганна Лелів розповідає про свою діяльність та як це – перекладати твори Нобелівських лауреатів.

 

 

Два відчуття — страх і радість. Страх, тому що перекладати автора такого калібру, ще й лауреата Нобелівської премії — це велика відповідальність. І перед автором, і перед читачами. Радість, бо працювати з такими текстами — виклик для перекладача в позитивному сенсі цього слова, крок уперед і вгору в професійній практиці, можливість дати автору новий, сучасний голос українською мовою. Ці обидва відчуття супроводжували мене весь час, поки я працювала над перекладом, але коли вже вичитана-перевичитана верстка полетіла в друк, радість взяла гору.

 

Ти уже переклала дві збірки оповідань Гемінґвея — яка між ними різниця, і, можливо, були якісь відмінності в роботі?

 

Як на мене, обидві збірки — «Чоловіки без жінок» і «Переможцю не дістається нічого» — скоріше доповнюють одна одну, тематично й настроєво. В обох «фірмова» гемінґвеївська тематика: людина на війні й після війни, дружба, кохання, пошуки і втрата себе, відчай і безнадія. Хоча «Переможця» критики все ж називали найпесимістичнішою і найбезжалісною книжкою Гемінґвея. В оповіданнях з цієї збірки більше гіркоти, більше важких і сумних образів. Роботи над обома збірками вимагала делікатного балансування на межі між сказаним і схованим між рядками. Гемінґвей вміє так сховати тему оповідання, що залишається тільки її силует, за яким читач має цю тему розпізнати. Як-от в оповіданні «Різка зміна». І завдання перекладача — зберегти той силует, не зробити його виразнішим, ніж він є в оригіналі. Гемінґвей любить бавитися з мовою і читацьким сприйняттям. Наприклад, в оповіданні «Вино Вайомінгу», де в діалогах англійська переплітається з французькою, але написані ці діалоги так, що те, що сказано французькою, за кілька реплік повторюється англійською, і навпаки. Багато роботи було з діалогами — в обох збірках. Вони завжди лаконічні, ефектні, нічого зайвого. Коли редагувала, читала всі тексти вголос, щоб упевнитись, чи вдалося добре передати голос героя, чи природно від звучить, чи діалоги такі ж «стиснуті», мов пружина, як в оригіналі. 

 

 

Як я вже казала, найбільшим викликом було адекватно передати авторський стиль: отой принцип айсберга, лаконічність оповіді, невимушений, розмовний стиль, недосказане. Але якраз завдяки цьому робота перекладача така цікава. Коли ти перекладаєш діалог, читаєш вголос, редагуєш, знову читаєш, знов редагуєш, аж поки не дістаєш результат, який тішить і надихає взятися за наступний діалог.

 

В одному з оповідань зі збірки «Чоловіки без жінок» розповідається про матадора, який намагається повернутися на арену й довести, що він ще може виступати, але йому це не зовсім вдається. Гемінґвей детально описує його останній виступ — як той поводиться з биком, як махає мулетою, як рухається на арені. Щоб це все правильно перекласти, треба було уявити цю сцену, уявити послідовність рухів, як воно все відбувалося. Я тоді дивилась кілька відео кориди на ютубі й читала різні статті на цю тему, щоб передати це так, як треба. 

 

 

Не можу сказати — принаймні з власного досвіду — що переклад короткої прози аж так відрізняється від перекладу довгої. Перекладач так чи інакше має одне й те ж завдання. Коротка проза, мабуть, залишає менше простору для маневрів. Якщо говорити конкретно про Гемінґвея, то в його оповіданнях немає нічого зайвого. Вони максимально лаконічні, але за лаконічністю ховається глибокий сенс. На поверхні — відсотків десять, решта дев´яносто — несказані. У цьому, напевно, є додатковий челендж, якщо порівнювати з перекладом довгої прози, де сказано зазвичай набагато більше.

 

 

 

Я отримала стипендію Фулбрайта в 2017 році й дев´ять місяців навчалася на магістерській програмі з літературного перекладу в університеті Айови. Ця програма вважається однією з найкращих у США. Для мене то був фантастичний досвід — я відвідувала лекції з сучасної теорії та філософії перекладу і брала участь у перекладацьких воркшопах, де перекладала тексти кількох українських авторів англійською. На одному з занять з практики перекладу розповідала студентам про свій досвід перекладу Гемінґвея і про видавничий і перекладацький ринок України загалом. Їм було цікаво про це послухати, бо цей ринок в Україні працює зовсім по-іншому, ніж у США, де переклади становлять всього 3% від загальної кількості видань.

 

 

Їздила також у Чикаго, де в районі Оук-Парк є будинок, де народився і до шести років жив Гемінґвей. Тепер там музей. Дуже цікаво було побачити його дитячу кімнату й почути розповідь про його родину. Потім ми пішли на каву в сусідню кав´ярню, яка так і називалась — Hemingway. А щодо цікавих переплетінь, то я жартувала, що відколи я переклала першу його збірку, він почав мене переслідувати. Я їздила на перекладацьку конференцію в Мінеаполіс — і там у квартирі, яку зняли на Airbnb, на столі лежала «Фієста». Ходила в гості до одногрупника в Айові — у нього в кухні висів портрет Гемінґвея. Дивилась фільм «Північ у Парижі» — і там він посеред фільму. Я вже не кажу про паб у Львові, де його фотографія висіла просто над столиком, який ми зарезервували. Словом, довший час Гем не давав мені спокою. Мабуть, хотів, щоб я переклала ще й «Переможця», бо тепер вже наче перестав мене переслідувати.

Інформація: Видавництво Старого Лева