У 2019-му році у літературному світі було безліч проколів. Перекладачі переоцінювали свої сили, а видавці недооцінювали своїх читачів. Невідомі робили селфі з тілом померлого Драча, коректори пропускали одруки, піарники не відповідали на важливі листи, а автори літературних ЗМІ плутали Куліша і Нечуя-Левицького. У 2018-му ніхто не був святим, тож давайте ще раз пригадаємо скандали року.

Сила абсурду і відставка команди УІК

На початку року з посади директорки Українського інституту книги пішла Тетяна Терен. А незабаром за нею УІК залишила фактично вся команда. Чому пішли? Бо виявилося, що той абсурд, про який красиво пише Альбер Камю, і той, що панує в бюрократичних держаних інституціях, — матерії різного ґатунку. І, як не крути, абсурд Камю явно привабливіший. Яскрава команда, на яку покладалися великі сподівання, не очікувала, що робота в новоствореній інституції буде дуже складною й не даватиме швидких результатів. Що ж, розпланувати на три роки бюджет інституції, яка існує лише на папері, та зробити купу іншої аналогічної роботи – вимагає не лише професійних навичок, а й сталевих нервів. 

Приховані таланти на «Коронації слова» 

На «Коронації слова» несподівано виявилося, що в екс-голови соціалістичної партії Олександра Мороза є письменницькі амбіції, 28 книжок і 100-тисячні наклади (і що про це хтось пам’ятає). За це його нагороджували як одного із «Золотих письменників», де Мороз у своїй промові дорікнув теперішній владі в байдужості до долі культури. Це був явний прорахунок, бо засновник конкурсу, Юрій Логуш, дуже емоційно зреагував на слова, пригадавши Морозу його власні політичні гріхи.

Поборники дитячої невинності у шкільній «Хрестоматії» 

Батьки теж намагаються читати літературу зі шкільної програми. І після такого прочитання активістка Оксана Федоренко побачила «Цвєтка і її я» Тані Малярчук на своїй фейсбук сторінці висловила нерозуміння, як лесбійські теми можуть потрапляти до святая святих, тобто до «Хрестоматії». І зробила це із закликом до батьків і Міністерства освіти України одуматись, взяти справу до своїх рук і щось зробити із цим неподобством. Тож у коментарях під дописом можна прочитати багато крамольних фраз на адресу Малярчук. Дописувачі однозначно вважають своє публічне висловлювання пропозицій різних вигадливих і принизливих тортур на адресу авторки педагогічнішою дією, ніж написання літератури.

Та нічого, свого часу український критик Сергій Єфремов теж писав, що Ольга Кобилянська й Гнат Хоткевич своєю меланхолією погано впливають на читачів, відволікаючи їх від суспільно-корисних книжок. А, попри це, до Кобилянської в сучасній школі претензій немає.

Автор помер, хай живе плагіат(ор)! 

Наприкінці вересня почався, певно, найбільший літературний скандал року — ситуація з плагіатом у літературознавця Дмитра Дроздовського. У монографії «Множинність реальності в англійському постмодерністському романі» було виявлено 64% плагіату. Подейкують, зазвичай в українській науці за таке тихенько сварять, просять доопрацювати роботу і великодушно пробачають. Але не цього разу. Науковицю Тамару Гундорову, яка й почала говорити про випадок публічно, найбільше обурює, що це послідовний і свідомий плагіат. До того ж, як з’ясувалося під шумок, не перший у житті Дроздовського. Сам літературознавець запевняє, що був завантаженим, щоб проставляти посилання на джерела, адже на ньому — і «Всесвіт», і купа іншої роботи 

І от що ми подумали. В українській журналістиці теж виринає дотична проблема. Скажімо, існує історія про плагіат Марка Вовчка. Тобто про те, що вона видавала під своїм ім’ям переклади, які робили за неї інші перекладачки. І якось за недоплату послуг одна з перекладачок переписала інший наявний переклад і дозволила видати його під іменем Марка Вовчка (яка й не підозрювала про цей плагіат). І от шириться ця історія українським медіапростором, але з якого джерела цей факт взято, ніхто не говорить. 

А інший цьогорічний скандал з плагіатом, який вирував навколо Ольги Сушко, редакторки української версії журналу “VOGUE”, тільки підтверджує актуальність проблеми. З одного боку, Сушко, як і Марко Вовчок, дозволила ґоустрайтерам виконувати роботу, під якою ставила своє прізвище. З іншого боку, у цій роботі виявилося немало сплагіаченого. Тож якщо спільнота вже вигадала практику проставляти посилання, писати оригінальні тексти й висловлювати в них оригінальні думки, отже, це досі комусь потрібно.

Як читачам забракло місця на Форумі видавців 

Деякі видавці скаржаться, що от, робиш хороший продукт на 1000 примірників, а це не дає тобі ані нормальних грошей, ані навіть читачів на цей тираж (це ми про колонку Іллі Стронґовського на УП). А от інші видавці страждають від того, що читачів буває понад 3000 і всі вони несподівано хочуть відвідати презентацію книжки. Йдеться про випадок з приквелом до серіалу «Школа», «Щоденником Лоли» Ольги Купріян. Через відсутність достатньої кількості місця цю подію на Форумі видавців довелося перенести на наступний день. Та як би оптимістично це не звучало і яку б класну роботу не проробила в книзі Купріян, навала відвідувачів жадала не літератури, а видовища. Адже всі ці 3000 з гаком людей прийшли подивитися на улюблених акторів серіалу, які, власне, були головними гостями події. Тож, може, скаржитись на недооцінену літературу — не така вже й погана ідея? 

Як Пітеру Воттсу живеться із янголом на плечі 

Після зустрічі з канадським фантастом Пітером Воттсом фраза «із янголом на плечі» вже не буде тою, що раніше. Річ у тім, що дівчина, яка мала перекладати подію з письменником, явно прорахувалась. Перекладачка не погуглила, хто це такий, і добряче влипла, адже її знання мови й перекладацький досвід були недостатніми для того, щоб братися за цю роботу. Тож усі історії Воттса вона скорочувала з абзаців до односкладних речень, які до того ж викривляли суть мовленого. Найкумеднішим, певно, був момент, коли Воттс говорив про серіал «Баффі – переможниця вампірів» і його персонажа Еджела. Перекладачка не розібралася, про що йдеться, і замість імені персонажа видала щось типу «він був із янголом на плечі».

Добре, що аудиторія здебільшого розуміла англійську, недобре, що нервові клітини інших учасників події відновлюються досі. 

Клан Андруховичів на Книзі року BBC 

Якщо ти зять Юрія Андруховича, видав книжку в той самий рік, що і Юрій Андрухович, і одночасно із ним отримав Книгу року BBC, чекай біди й недоброзичливців. Після перемоги збірки «Церебро» жарти про кумівство Андрія Бондаря (як і звинувачення й образи на його адресу) поповзли соцмережами. 

Хоча нападки на літературні клани не дивина, згадаймо хоча б про Косачів і Драгоманових. Якось поет Володимир Самійленко за присутності первістка Олени Пчілки, Михайла Косача, прочитав свою сатиру про те, як  «добра українська патріотка» Олена Пчілка з метою збільшення й поліпшення рідної літератури постановила кожному зі своїх дітей влітку щодня «до обіду» складати від 4 до 20 віршових рядків. Хто не виконував вимоги матері, той за обідом позбавлявся солодкого» . Косач у відповідь на це не мав розфренджувати всіх слухачів цієї сатири, а посміявся із ними й дотепно зауважив, що в них вдома Леся Українка, хоч і пише найбільше віршів, та солодкого не їсть.

Книжку «Церебро» однозначно варто читати, історію про Косачів можна знайти у виданні «Комори» творів Михайла Косача, а з літературними кланами треба якось обережніше. Хтозна де і в якій формі ваша критика вигулькне в далекому майбутньому.    

У «Фоліо» все стабільно 

Оновлювати переклади — річ корисна. Он у Польщі кілька років тому видали вже третій переклад «Майстра й Маргарити» Булгакова. У нас вирішили, що нещодавній переклад іншого видавництва – не проблема, і цьогоріч усім видавцям терміново знадобилися свої видання Лавкрафта. Тож крім тритомника від «Видавництва Жупанського», цього великого й жахливого американця вирішили також видати «Комубук» і «Фоліо». І якщо до «Комубука» претензій не виникає (видавати свої переклади того, що щойно зробили чи роблять в іншому видавництві – не вперше для них, із Конрадовим «Серцем пітьми» вони зробили так само), то навколо «Фоліо» не могло не виникнути срача. Бо у «Фоліо» все стабільно в тому сенсі, що книжки ще нема, зате за фрагментом, який можна знайти із неї, перекладачі вже розкритикували це видання як переклад не з оригіналу, а з російської. 

Ой леле, або Матюкливі неологізми «Проповідника» 

Рік, який минув без срача навколо перекладу, вважається даремно прожитим. Найсвіжішу таку дискусію розпочав письменник Олександр Михед навколо новенького видання коміксу «Проповідник» Ґарта Енніса та Стіва Діллона від «Рідної мови». Письменник не оцінив мовні експерименти перекладачів (Олександра Красюка і Марини Дубини). У результаті літературна спільнота активно обговорювала, чи доречно вживати «не знайу» (редакційне рішення для слова «dunno»), а чи треба було написати «хз» чи ще якось. Також висловлювалися сумніви в доцільності створення матюкливих неологізмів. Звісно, головним аргументом у цьому обговоренні було те, хто назве себе авторитетнішим і досвідченішим перекладачем з англійської.

Тут гріх не пригадати аналогічний момент. На початку ХХ століття Борис Грінченко у статті «Про українську пресу» щиро дивувався, чого аудиторія так активно критикує мовлення нових часописів і письменників. Автори листів до редакцій, які Грінченко цитує, обурюються тим, що вони так довго чекали на українські часописи, але тепер не хочуть їх читати, бо мова в них якась крива. Тож із приводу дискусії навколо «Проповідника» і його матюкливих неологізмів хочеться повторити за Грінченком:  «Виявіть же, панове, більше толеранції, терпимости! Не чіпляйтесь за дурниці, за окремі слова, не збивайте за онучу бучу!»

Інформація: Читомо