Кейтлін Ґарсіа, молода американська шанувальниця і дослідниця сучасної літератури ( і не в останню чергу – сучасної української ), опублікувала у своєму онлайн-квартальнику інтерв’ю Юстини Добуш з Юрієм Андруховичем.

— Думаєш, людство чекає якийсь новий «еволюційний етап», після якого звичайний нині для нас тип читання просто вважатиметься фетишем і класикою? Як, наприклад, пересування від міста до міста за допомогою коня чи щось таке.

— Я не маю щодо цього стійкого уявлення. Іноді здається, що все справді йде до гіршого і писання літературних творів може втратити будь-який сенс. Іноді – навпаки, що все дуже навіть добре. От у нас в Україні, скажімо, книжковий ринок росте, це стає видно кожному, хто хоча б раз побував у більш-менш пристойного рівня книгарні. Такої щедрої книжкової пропозиції з таким різноманіттям типів і тем, такої кількості перекладів у цій країні не бувало ще ніколи. Елементарний глузд підказує, що коли є таке зростання пропозиції, то не може не бути зростання попиту – інакше що то за комерція. Однак цілком можливо, що з огляду на нашу попередню стаґнацію і велику відсталість від розвинутих книжкових країн, ми в Україні ще йдемо по висхідній, у той час, коли в них усе вже згортається. У зв’язку з дедалі більшою кількістю людей, що фактично живуть у соцмережах, час (і простір) для класичного читання книжок, безумовно, звужуються. Але я все-таки сподіваюся, що певної критичної межі перейдено не буде. І що прив’язаність гомо сапієнса до книжки є все-таки значно сильнішою, ніж його прив’язаність до коня.

— Не вважаєш, що саме завдяки грошам та комерціалізації книжки потрапили у це конвеєрне штампування, через що знизилась їхня якість та цінність? Чи є сенс тішитися попиту і пропозиції, якщо люди сприймають літературу як ще один спосіб відчути емоції, яким їх бракне у буденному житті?

— Почну з другого запитання, бо воно доволі симптоматичне в контексті того, що свого часу (а було це в 1930-ті) Богдан-Ігор Антонич сформулював як завдання мистецтва: давати нам ті відчуття, яких не дає реальна дійсність. Тому якщо люди нині і справді сприймають літературу так, як ти це бачиш, то вони лише виконують настанову Антонич Додам від себе, що це, на мій погляд, не найгірший варіант.

Тепер відносно конвеєра та штампування. Останнє слово за визначенням стосується всього, що друкується й тиражується. Штамп – це передусім відбиток, а в нашому випадку друкарський. Тобто все це починається з Ґутенберґа та його першодруків. Поки книжки були переписуваними від руки, їм не загрожували ні конвеєр, ні штампування. Але слава Богу, що книжкові конвеєри існують уже добрі 600 років. Сама по собі комерціалізація книжки не означає нічого доброго й нічого поганого – вона просто неминучий наслідок того, що свого часу книжка стала товаром, а починаючи з доби Просвітництва – товаром ще й, до того ж, більш чи менш загальнодоступним.

А взагалі ми якось забагато уваги приділяємо виробничо-економічному складнику, тобі не здається?

— Бо я останнім часом зауважила, що ми мало говоримо про те, як економічна складова впливає на якість літератури і, відповідно, на якість читання. Ти вважаєш, що ці речі не можуть бути взаємопов’язаними і нам не варто на це відволікатись?

— Вони можуть бути взаємопов’язаними, але не мусять. На американському ринку вони справді доволі тісно між собою пов’язані, а вже, скажімо, на німецькому все не так однозначно. Зрештою, маркетологом я ставати ніколи не збирався, то й не став.

— А як ти читаєш? Тобто чи читаєш ти книжки залпом? Як проходять твої читацькі кризи (періоди нечитання) і взагалі як загалом протягом твого життя еволюціонував оцей процес?

— Я читаю, як ти розумієш, доволі віддавна – років уже з 53  Тому переповісти всі нюанси з різних періодів навряд чи можливо. Так, у дитинстві я читав, як ти кажеш, залпом і, мабуть, за кількістю прочитаних книжок перевершив усі пізніші часи. Зі студентських років читав уже розміреніше, з дуже цілеспрямованим добором. Іноді доводилося прочитувати книжки дуже швидко, бо на них вишиковувалася черга гуртожитських співмешканців. Іноді треба було читати вголос для цілого товариства друзів і подруг, щоб усі встигли. Коли під час військової служби я на два місяці потрапив до шпиталю, то прочитав знову ж таки повно книжок. Незле читалось і в Москві на літературних курсах, де я по-справжньому заглибився в нехудожні книжки – філософські, культурологічні, науково-історичні і всяке таке спеціальне.

Згодом я трохи пригальмував, і це, мабуть, означало те, що ти називаєш кризою. Щоправда, я не згадаю таких періодів, коли б зовсім нічого не читав. Але бували – і досить часто – такі, коли читав страшенно повільно (а це значить – мало) і здебільшого не дочитував до кінця – не те, щоби розчарований, а просто з відчуття, що хоч і написано прекрасно, а нічого мені вже не дає.

Нині я знову став читати порівняно багато – і підозрюю, що причиною цьому мій планшет. Я багато читаю під час подорожей, перед кожною з них завантажую кілька книжок і намагаюся дати собі з ними раду, поки не повернуся.

— І що, тобі нормально вдалося перейти на електронку? Бо ж існують ці міфи, що вона впливає на якість читання і т.д.

— На мою якість читання вже нічого вплинути не може  Тобто вважай, що міфи розвінчані.

— Вважаєш снобізмом упереджене ставлення до електронних книжок?

— Ні, навряд чи аж так. Але певна кастовість у цьому є. Читачі книжок в Україні (й зокрема ті, що читають книжки українською) – це вже така собі каста. Вона, щоправда, не закрита і має поки що тенденцію до кількісного зростання. Тобто до цієї касти можна приєднуватися – велкам, як кажуть, ту зе клаб. От уже навіть в інтерсіті з Києва до Львова з’явився вагон-бібліотека з книжковим меню, там можна собі на час подорожі замовити роман Кузьми Скрябіна або Кокотюху. Ну й не тільки їх.

Але всередині касти – якщо це справді каста – мусять панувати певні принципи чи навіть упередження. Й одним із таких, як мені здається, є певна зневага до електронних читалок. От, мовляв, як же так? Я порівняв би цей «снобізм» із відмовою від будь-яких банківських карток – тільки готівка! Що ж, і він має право на існування.

Інформація: Версії