Так  кажуть  у  Великій  Кам’янці,  де  почалася дорога Богдана Ославського. Вона привела його від київських  електричок  через  кубанські  рівнини  й гори  Кавказу,  піски  Кизилкумів  і  Каракумів,  базари Самарканда та Бухари, через Ферганську долину знову до України. З рюкзаком, спанням на узбіччях у наметі й готуванням їжі на газовому пальнику. З радістю приймати дароване, ділитися і довіряти. Разом з тим проза Богдана Ославського – більше ніж опис  побаченого  й  почутого.  Це  спроба  віднайти те  загальнолюдське,  що  єднає  українця  з  узбеком, казаха з киргизом чи грузина з росіянином. Навіть якщо це здається неможливим.   

"Вперше в українській літературі бачу письмо, таке близьке до стилістики Анджея Стасюка, і то до його найтонших, найсвітліших книжок. Мені подобається, що і на моїй землі є хтось, готовий із такою уважністю і вдячністю вирушати в чужі землі, особливо в краї, які не ваблять до себе туристів, бо в них, здавалося б, нічому вабити. Може здатися, що на всіх пройдених дорогах мало що діється, що в тих далеких землях час майже зупиняється, але автор книжки «Льонтом» має прегарний дар пізнавати і зберігати в пам’яті все побачене й пережите із тихою довірою, любов’ю і спокоєм.    Богданове письмо дуже рівне і зріле, і це викликає захват, бо «Льонтом» є його дебютною книжкою. Найменше, що можу зробити, це подякувати за добрий досвід читання. А ще – за Богданів незмарнований дар письма".  

Богдана Матіяш