Війна, полон, смерть, любов — сім книг про повномасштабне вторгнення Росії в Україну, які неодмінно варто мати у своїй бібліотеці, адже це книги про біль, переосмислення, пошук сенсів, світла і віри; книги про відчайдушні та героїчні вчинки людей, про кохання та втрати під час війни. Ці книги про нас.

«Не зупиняйте білий автобус»

Дмитро Томчук

За два тижні після початку великої війни спецпризначенець Бігмакс і новобранець-тероборонівець Дмитро їдуть удвох на південь через усю Україну. Їхня мета: вивезти з оточеного загарбниками села Антонівка 130 дітей— вихованців місцевого й евакуйованого туди раніше дитбудинків. Починаючи подорож, вони ще не знають, де їм шукати підтримки та допомоги. До останніх хвилин цієї зухвалої операції побратими не впевнені, чи вдасться їм зберегти дітей і вижити самим.

«Лемберґ: мамцю, ну не плач»

Олена Чернінька

«Він — той, хто символізує собою покоління. Розумний, талановитий, сміливий. Цим хлопцем можна пишатися», — говорить про Лемберґа один із військових.

Лемберґ і справді є представником нового покоління українців, для яких Україна — не просто слово, моральні цінності — не порожній звук, а життєвий принцип. І заради цього можна зважитись ризикнути життям. Це зробив Лемберґ, це зробили хлопці й дівчата, які замість улюбленої роботи узяли до рук зброю, а родиною їм стали бойові побратими. Ті, хто пішли на війну добровольцями, схожі між собою. Тому хтось упі­знає в цій книжці свого сина, чоловіка, брата… А як тепер жити саме їм — дружинам, мамам, найріднішим? Як долати щоденну тривогу і біль, який, здається, проникає в кожну клітину тіла?

Олена Чернінька ділиться своїм досвідом мами Воїна, який на час написання цієї книжки — зниклий безвісти. Вона ділиться досвідом переживання, болю, переосмислення, пошуку сенсів, світла і віри. У цій книжці, за словами авторки, немає жодного вигаданого слова. Лише відкрита правда, як відкрита рана. І велика віра в життя.

«Мої жінки»

Юлія Ілюха

Збірка короткої прози «Мої жінки», яка має вийти цього року. Це історії українських жінок за часів війни. Книга буде двомовною — українською та англійською.

Юлія так розповідає про свою книжку:

«У ній моя лють, мій розпач, мій біль, моя любов, моя віра в Перемогу.

У березні 2022-го я повернулася до Харкова з мішком ліків для бійців підрозділу мого чоловіка, на той час військового. Побачила розбитий центр, покалічену Салтівку — і вперше нормально заснула, бо не могла спати від початку вторгнення. Ще через за кілька днів я зробила в фейсбуці допис: «Вірю в ЗСУ — лягаю спати без трусів!».

Я згадала про цей допис восени минулого року, коли відчула внутрішню потребу розповісти про цю війну історіями жінок. Першою була саме жінка, яка боялася померти без трусів. За нею прийшли інші. Безіменні жінки, які проживали війну, жили нею, виживали в ній. Історія кожної з них — ні про кого конкретно і водночас про всіх нас.

Мої жінки говорять буденно і страшно. Мої жінки діляться болем і відчаєм. Мої жінки вірять і чекають. Мої жінки тримаються, хоч і не вигрібають. Мої жінки знають про ціну кожного дня. Мої жінки хочуть, щоб їх вислухав і почув увесь світ. Мої жінки попри все намагаються жити далі.

І мої жінки точно дочекаються Перемоги".

«Маріуполь. Вихід з пекла»

Сергій Духно

Це щоденник, написаний очевидцем облоги Маріуполя. 25 днів у бункері «Азовсталі» провів із родиною Сергій Духно. «Азовсталь» — його рідне підприємство, вся сім´я працювала на цьому заводі. Втікати з міста вони спочатку не думали, але коли біля їхнього будинку снаряд прилетів на дитячий майданчик, залишивши величезну вирву, вирішили виїжджати. Через постійні обстріли не змогли скористатися своєю машиною і пішки добралися до знайомого і надійного прихистку — «Азовсталі». Як жили люди в заводському бункері, де брали їжу, воду і тепло, як уживалися з сусідами; і, головне, як Сергію і його сім´ї вдалося врятуватися від неминучої загибелі, — дізнаємося з дуже особистої розповіді автора. Цю повість треба читати з відкритою мапою Маріуполя, щоби читач міг уявити усе, що переживали мешканці міста.

«Я тебе… війна»

Христина Біляковська, Вікторія Середа

Війна безсила перед коханням. Воно з’являється попри все і дає силу заради. Тоді все можна пережити, будь-що: полон, травмування, сотні кілометрів відстані, безсонні ночі. Вік, стать, страх стають просто словами, що не мають ніякого значення. І навіть тоді, коли помножене на два кохання доводиться нести крізь життя самотою разом із болем втрати, воно не щезає.

До цієї книжки увійшли історії реальних українок та українців, які зустріли або втратили одне одного під час війни… Історії про весілля після третього побачення, про розпис у лікарні без білої сукні і гостей, про очі-море, у які більше ніколи не зазирнути… Про силу кохання, яке допомагає здолати темряву. Соціальний проєкт «Я тебе… війна» заснували Христина Біляковська і Вікторія Середа у 2022 році. Авторки з командою шукають, записують і розповідають історії про кохання під час війни, про досвід сотні абсолютно різних пар: військових, госпітальєрів/ок, волонтерів/ок, рятувальників/ць та інших.

«Її війна»

Євгенія Подобна

Чи є місце для любові та співчуття у підвалах зруйнованого росіянами Маріуполя? Чи може вдячність за час із коханим бути більшою за горе від його втрати на війні? Що дає сили підтримувати людей, які щойно вирвалися з окупації, коли в ці самі хвилини твій син переживає пекло на «Азовсталі»? І як це — приймати в цей світ дитя, коли за вікном обстріли, а вдома ні світла, ні води? У цій книжці звучать голоси двадцяти п’яти жінок — військових, медиків, волонтерок, переселенок, журналісток, — жінок, які пройшли полон або які чекають із полону найрідніших, які зазнали непоправних втрат на цій війні, але мають стільки сили й любові, що діляться ними з іншими.

У цих історіях багато болю: обстрілів, підвалів, ран, вибухів, смерті, — але так само в них багато світла: вдячності, віри, доброти, любові та — головного — надії. Кожна історія — унікальна, але водночас усі вони — про наш спільний досвід цієї війни, про наші спільні рани і сподівання.

У книжці вміщено історії: Валерія Зеленська, Ольга Меняйло, Ірина Язова, Анастасія Заудальська, Валерія «Оса» Васильченко, Леся «Карамелька», Анастасія Блищик, Ярина Чорногуз, Ірина Юрченко, Вікторія Головіна, Олена Петяк, Аліна Смоленська, Ярина Мелентьєва, Олександра Безсмертна, Оксана Чорна, Євгенія Вірлич, Олена Авілова, Тамара (Ізюм), Ольга Мазенкова, Оксана Бондар, Ірина Рибакова, Наталія Попова, Євгенія Таліновська, Олена Розвадовська.

«Полон»

Валерія «Нава» Суботіна

«Полон» — це автобіографічна оповідь офіцерки запасу ЗСУ, яка безпосередньо брала участь в обороні Маріуполя в складі пресслужби полку «Азов».

86 діб українські військові тримали оборону в оточеному Маріуполі та на території заводу «Азовсталь». Для збереження життів бійців і порятунку поранених, наказом вищого військового командування, захисники припинили оборону, покинули територію заводу і мали здатися в так званий «почесний полон» у присутності міжнародних організацій і спостерігачів, з умовою обміну через 3−4 місяці.

Валерія «Нава» Суботіна була в складі пресслужби полку «Азов». Їй судилося бути в полоні — спочатку в Оленівці, потім в Таганрозькій тюрмі — понад 11 місяців. Всі кола пекла, які вона пройшла за майже рік, Валерія описала в цій книжці.

Постійне спостереження, контроль, приниження, нелюдські умови утримування, критичний дефіцит їжі та води, намагання ворога зламати її фізично і морально, підкорити, залякати, підштовхнути до зради — все це відбувалося з нею. Допити та катування виснажували. Неможливість контактів з друзями й рідними, дезінформація і пропаганда ворога забирали останню надію на обмін і свободу.

— Треба писати про полон, про те, як ми не зламалися. Це основний меседж, який я хочу донести: що б не робила росія, ми ніколи не зламаємося. Я особисто в це вірю. І вірю в це не просто так, а, тому що це вже було. — говорила Валерія в інтерв´ю Суспільному.

Книга Суботіної є важливим документом та свідченням про те, що доводиться переносити українським військовим в російському полоні.

— На допитах мені щоденно казали, що Україну знищено, що ніяких обмінів не буде, тому єдиний вихід — підписати документи про співпрацю. Казали, що в Україні мене вже ніхто не чекає. Як я дізналася після обміну, моя єдина рідна людина — бабуся, померла в окупованому Маріуполі. До неї приходили представники агресора і говорили, що я вбивця і нині вбиваю російських дітей. Над нею, беззахисною літньою жінкою морально знущалися, коли я не могла її захистити. Її серце цього не витримало, — сказала Валерія Суботіна під час промови на сесії Ради ООН у 2023 році.

Своєю промовою Валерія дала зрозуміти міжнародній спільноті, що у російському полоні без тортур не залишається ніхто. Коли її взимку відправляли до карцеру (маленького підвального приміщення без опалення), жінка постійно чула, як б’ють її побратимів. Додає, що іноді росіяни робили це навмисно, щоб переконати офіцерку піти на їхні умови. Усіма своїми вчинками російські військові доводили її до самогубства. Валерія згадала, як такі думки почали закрадися у її голові: «Четверо співробітників ФСБ напідпитку погрожували мені зґвалтуванням та вагітністю з метою втримати мене в Росії їх дитиною. Після цього мені довелося сховати шматок скла в підлозі камери, аби в разі реалізації їх погроз вжити кардинальних заходів щодо себе. Росіяни забрали у мене мою родину — чоловіка і бабусю, забрали моє місто і мій дім. І там, в полоні, продовжували знущання і намагання покорити мене, зламати і знищити». Та Валерії вистачило сил витримати ці тортури і дочекатися обміну. Зараз захисниця Маріуполя єдиним сенсом свого життя бачить боротьбу за тих, хто досі перебуває у російському полоні.

Валерій Пузік