І саме про те, як успішним НЕписьменникам доводилося пробувати себе у новій сфері, що для них означає письменницьке життя, що спільного між «рідною» професією і літературним досвідом, про особливості професії нейрохірурга, життєвий досвід і нову книжку дружини Генрі Марша – «Спостерігаючи за англійцями» відомої антропологині Кейт Фокс – під час 25 BookForum говорили Генрі Марш та головна редакторка «Видавництва Старого Лева», письменниця Мар’яна Савка. Перекладала розмову Катерина Міхаліцина. Пропонуємо вашій увазі кілька найцікавіших думок Генрі Марша:

 

Якщо ми говоримо про те, що я змінив професію з нейрохірурга на письменника, то скажу, що завжди хотів бути письменником – ще з раннього дитинства. Коли мені було 12 років, я навіть почав писати щоденники. У 22-річному віці я знищив їх, бо стало соромно через написане. А зараз про це шкодую. Бо було б дуже цікаво сьогодні з усім моїм досвідом подивився на те, яким я був. Власне, підліткові роки сильно впливають на наш інтелектуальний і мистецький розвиток, хоча водночас ми залишаємся все ще дурненькими підлітками. Є навіть неврологічне пояснення цьому: ті частини мозку, які відповідають за емоційний розвиток, формуються в підлітковому віці. Але ділянки, які відповідають за контроль емоцій, розвиваються фактично до 30 років. Тому коли друзі скаржаться вам на своїх жадливих дітей-підлітків, заспокойте їх: це все мнеться, в них просто не завершився процес мієлінізації

 

Ми всі добре розуміємо, що поява чогось нового і революційного в будь-якому світі, як зараз ґаджетів, тривожать нас. І правомірно, те, що діти й підлітки дуже активно включені в соціальні медіа, весь час сидять в телефоні, викликає побоювання. Але й книжка – це теж своєрідна технологія. Коли в кілька століть тому книжки перейшли в ранг друкованої продукції, тоді теж казали: книжка – це ж катастрофа, бо люди тепер марнуватимуть час на читання. Тому важко зараз судити про вплив медіа на сучасних підлітків. Але навіть в контексті цього все ж йдеться про мову і використання слів як найважливішого посередника.

 

Моя дружина – Кейт Фокс – антропологиня, тому вона дуже цікавиться людьми, і я теж. Ти не можеш бути справді добрим лікарем, якщо тебе не цікавлять люди. І один із лікарських привілеїв – те, що на життєвому шляху трапляється багато різних людей з різних прошарків суспільства. Тож, коли ми разом з Кейт, то найчастіше говоримо про різноманітні антропологічні теорії.

 

Наука про мозок трохи нагадує карту вулиці, яку ви можете бачити, але яка аж ніяк не розкаже про те, які люди на ній живуть чи те, як вони рухаються в цьому житті. Мозок – дуже складна структура. Це певне кліше, але мозок – це найскладніша річ, відома нам у всесвіті. Один кубічний міліметр кори головного мозку вміщає 100 тис. нервових клітин і мільярд електронних зв’язків між ними. Тому всі наші спроби зрозуміти, як збудований мозок і як він функціонує, – це такий собі похід по поверхні, але аж ніяк не занурення в глибину.

 

Перші два років життя дитини критично впливають на те, який спосіб життя вона обере згодом. Коли мені доводиться розмовляти з літніми людьми, я люблю провокувати їх і навіть засмучувати, говорячи, наприклад, що ми не повинні витрачати всі гроші на спроби вилікувати рак. А краще витратити ці гроші на освіту дітей. Бо саме любов, отримана або не отримана впродовж цих двох років, впливає на те, як ми побудуємо стосунки з іншими людьми.

 

Було потужне дослідження в Румунії. Коли Чаушеску свого часу заборонив контрацепцію і аборти в Румунії, з’явилося дуже багато дітей, про яких батьки не могли попіклуватися і віддавали у сиротинці. Майже всі ці діти народжувалися з нормальним мозком. Умови в цих сировицях були жахливі. Про ніяку любов чи піклування не йшлося. І мозок цих дітей виявився значно меншим, ніж інших дітей того самого покоління. Майже у всіх з них виявили складні психіатричні проблеми. Навіть у тих, кого пізніше всиновили людинолюбні американські і скандинавські родини. Тож те, як виростають діти, яким є їхнє раннє дитинство, визначає те, яким буде згодом наше суспільство.

 

В англійська мові є кілька слів, які описують позитивне відчуття до людини. Емпатія означає, що ви відчуваєте біль іншої людини. Якщо бачимо, як страждаємо наша дитина, нам теж болить серце. Є ще слово «співчуття», коли ми шкодуємо, що людина страждає, але нам воно не болить. І є співпереживання, що є на півдорозі мін емпатією та співчуттям. І тут, з професійного погляду, лікар не зміг би працювати, якби відчував емпатію. З мого досвіду, перші роки лікар тратить на те, щоби приглушити цю емпатію в собі і робити свою роботу. Так, складним є питання балансу між емпатією і науковою відстороненістю. Є багато операцій, де важлива лише хороша технічність. Але насправді хірургія – не про це. Якщо ти не хвилюєшся і не маєш долі страху, ти добре операції не зробиш (звісно,  важливо і тут палицю не перегнути й не стати надто тривожним). Власне, оцей страх під час операції виникає тому, що доля пацієнта нам не байдужа, нам страві важить зберегти життя та здоров’я людини. І тому ми старанно готуємося, щоби все вдалося.

 

Кейт пересалилися до Англії, коли їй було 16 років. Вона білінгв – говорить французькою та англійською. І коли вона говорить французькою, то жоден француз не скаже, що вона англійка. Я вважаю, що бути  французом, англійцем чи українцем – це не те, з чим ти народжуєшся, це те, чого ти навчаєшся після народження