Часи змінюються, гендерні ролі розмиваються, та не всюди й не для всіх. Казкові принцеси в літературі отримують нові імена та звички, але й надалі відповідають своїм першообразам, диктуючи дівчатам не завжди прийнятні життєві сценарії. У цьому огляді ми пропонуємо подивитися на три українські романи, дія яких відбувається навколо типових жіночих досвідів. Які рольові моделі вони пропонують чи спонукають осмислити? Нумо аналізувати!

Апокриф від Христі Венгринюк

Христя Венгринюк. Народжуватися і помирати взутими

• Львів: Видавництво Старого Лева, 2018. – 128 с. 

На оповідання Христі Венгринюк кортить подивитися як на жіночий апокрифічний варіант Біблії або будь-якого іншого священного тексту. Пам’ятаєте, як у фільмі «Надновий заповіт» Жако ван Дормеля старому світу з Богом-чоловіком приходить кінець? Просто до панелі керування дістається дружина Бога, і у фільмі, нарешті, починається ера її панування. Здається, в оповіданнях Венгринюк відбулось щось схоже. «Народжуватися і помирати взутими» – це пізнання своєї тілесної природи. Тіло й сексуальність тут постають священними, любов – еротизованою, а довга дорога до Бога пролягає крізь ландшафти сучасності. 

Бог-отець у текстах Венгринюк є не суворою старозавітною постаттю, що повсякчас погрожує людям пророцтвами про кінець світу. Це лагідний батько, який жодним чином не карає своїх дітей, а лише в потрібний момент з’являється їм, щоб похвалити за добре пройдений шлях. Коли світу загрожує потоп, герой сподівається врятуватися, бо знає історію про ковчег і не втрачає віри, що Бог має змилосердитися над ними, адже він, нарешті, поєднався зі своєю парою. А кожна пара заслуговує на порятунок. 

Ісус у цих коротеньких оповіданнях є однозначно ідеальним чоловіком, перед яким схиляється закохана жінка. Історія Месії та Міріам із драми Лесі Українки «Одержима» тут розгортається не в одному оповіданні. Але тексти Венгринюк дають сподівання, що Месія все ж відповість своїй обраниці взаємністю

Наприклад, в оповіданні «Причастя» означене у назві таїнство переноситься на стосунки між чоловіком і жінкою і закінчується гепі-ендом. 

Але це не добрий світ наднового заповіту. Тут порівну не лише старозавітної й новозавітної образності, а й старозавітної жорстокості й новозавітної любові. Кількість еротики в цій книзі прямопропорційна кількості смертей. Фантасмагорійна дійсність оповідань Венгринюк по-старозавітному жорстока й сповнена смерті. І саме це й пояснює кількість сексу. Буяння життя та екстатичність – це все, що можна протиставити неподоланній силі смерті.

Сентиментальний хрест для Сплячої красуні

Ольга Деркачова. Коли прокинешся

• Брустурів: Дискурсус, 2018. – 192 с.

Напевно, найкраще зв’язок із казкою виявляє жанрова література. Популярною трилогію «50 відтінків» робить не стільки БДСМ-дискурс, скільки те, що це – історія сучасної Попелюшки.

У романі «Коли прокинешся» Ольга Деркачова звертається до іншої казкової героїні, і, як можна здогадатися з назви роману, це образ Сплячої красуні. Персонажка цієї історії, Марта, на початку прокидається після тривалої коми. Не від поцілунку принца, просто настав час. Поки Марта спала, життя навколо дівчини змінилося. Її батьки, себто король і королева її інтелігентного світу, померли; з казкового палацу (її квартири) було винесено всі родинні скарби та картини. Та й чоловік героїні, її казковий принц, виявився фейковим і не дочекався пробудження своєї принцеси, щоб привітати її до нового життя поцілунком. Він привласнив дім Марти, де весь цей час жив з іншою жінкою. Але для воскреслої для нового життя дівчини всесвіт все ж приберіг ідеального принца та трошки романтичних декорацій. Та чи надовго? 

Звісно, в принцеси станеться романтична історія з прекрасним принцом. Та оскільки роман Деркачової десь із середини перетворюється на типову казку з «і жили вони довго і щасливо», авторка підкидає новий драматичний поворот, а Марта зі Сплячої красуні перетворюється на добру хрещену фею для онкохворої дитини, що створює підґрунтя для чергової життєвої катастрофи.

Цікаво, що драматичні повороти долі нічого не вчать героїню. Жіночим персонажам в історії культури взагалі притаманно проходити шлях мучениці.

Згадати б усіх романтичних і сентиментальних дівчат з української класичної літератури, які затято несли свій хрест мучеництва. Після кожного повороту долі вони самі себе прив’язували до ганебного стовпа (як у «Сердешній Оксані» Григорія Квітки-Основ’яненка) чи самі себе карали на смерть (Шевченкові покритки). Марта переймає цю модель жінки-мучениці, хоча цілком могла б обійтися без неї.

Образ Сплячої красуні – це образ пасивної жінки, яка чекає на життєві зміни, а не спричиняє їх сама. Після пробудження Марта залишається сплячою красунею, тобто не говорить зі своїм чоловіком про власні бажання, мало цікавиться практичною стороною життя та живе в ідеалізованому й драматизованому світі. Ба навіть у межах свого фаху викладачки літ. творчості вона вчить студентів бачити поетичну сторону життя, але навряд чи студенти отримають від неї конструктивну критику чи практичні поради. Усе, що виходить за межі ефемерного замку сплячої красуні, залишається поза компетенцією Марти. І коли життєвий сценарій героїні не відповідатиме зразковому шаблону, вона не буде нічого вирішувати, а впаде у стан чергового летаргійного чекання. Вона тут принцеса, вирішувати не їй.

Житіє Ольги, дружини Пікассо

Тетяна Сидоренко. Ольга, дружина Пікассо

• А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2018. – 160 с. 

Іще одна типова жіноча роль – це муза, дружина митця. Не важливо, який потенціал і амбіції були в жінки. Якщо вона знаходить собі чоловіка (а тим гірше, якщо знаходить відомого чоловіка) – вона тепер лише додаток до нього, декоративний елемент, який у ЗМІ досі можуть не називати на власне ім’я й не розповідати, чим ця постать займається. 

Така доля спіткала балерину Ольгу Хохлову, танцівницю трупи Сергія Дягілєва, яка в романізованій біографії Тетяни Сидоренко вже у назві постає додатком до Пабло Пікассо. Ольга передовсім – це дружина Пікассо, мати його сина і муза генія. А кар’єра жінки як танцівниці балету – це лише шлях до цієї ролі, який варто описати, але на якому не варто затримуватися.  

Принагідно можна згадати, що в розвідці Бріджит Квінн «Неймовірні: 15 жінок, які творили мистецтво та історію» є кілька історій про те, як шлюб завадив жінкам розвиватися далі як художницям. Численні вагітності та домашнє господарство залишали їм мінімум часу на роботу за полотном. Але авторка цієї розвідки не применшує проробленої роботи й досягнень цих художниць. З Хохловою в «Ольга, дружина Пікассо» все інакше. Вона постає нещасною жертвою злого генія, яка віддала себе всю самозакоханому Пікассо, а він знущався із неї, кинув її та ще й жорстко повівся з дітьми та онуками. 

Ольга Хохлова в цій книзі теж постає типовою жінкою-мученицею, яка поклала себе на вівтар родинного життя. Тож перед читачами книжки опиняється жанровий мікс. 

З одного боку, це романізована біографія, хоча біографія не так Хохлової, як Пікассо, із цікавими пізнавальними вставками, наприклад, про постановку Дягілєвим авангардного балету «Парад». З іншого боку, це житіє Ольги, в життєписі якої проступають типові місця для агіографічного жанру. Вона є чистою душею, вправною танцівницею, яка багато працювала й не піддавалася жодній мирській спокусі. І за свою чисту безгрішну поведінку життя не винагородило її, а покарало, надавши персонального мучителя в особі Пікассо. Звісно, не без посмертного звільнення цієї чистої душі й не без фіктивних розкаянь злого генія. 

У тексті «Якими нас прагнете» Олена Теліга майже століття тому писала, що в чоловічій літературі бракує прийнятних позитивних жіночих образів, тих ідеалів, яких чоловіки прагнуть у жінках. Це був не так феміністичний маніфест, як щире нерозуміння, чому літературі бракує адекватних жіночих образів. Бо ж це чоловіки-митці прописували усіх цих рабинь, мучениць, фатальних жінок, ідеальних далеких наречених, недосяжних мертвих красунь і т.д. Сьогодні на письменників, що прописують недоладні жіночі ідеали не бракує гендерних критикинь. Зате є вдосталь жіночих текстів, авторки яких продовжують цю прадавню традицію.     

Нам притаманно шукати навколо знайомі казкові, біблійні й літературні ситуації. Можна чекати чоловіка нестерпно довго, як Одіссеєва Пенелопа, відмовляючи усім кандидатам (хіба не було серед них жодного привабливого й цікавого?). Можна, як Марія Магдалина, витирати чоловіку ноги власним волоссям, вбачаючи в ньому образ Ісуса. А ще любити його до самозабуття, як Міріам Месію в «Одержимій» Лесі Українки. Можна повторювати шлях Попелюшки чи Сплячої красуні, перетворюватися на архетипну даму в біді й чекати на порятунок. Коротше, варіантів і рольових моделей немало. Та, варто визнати, деякі із них краще залишити в глибинах історії культури, а не повертати як типову рольову модель до життя знов і знов.