Останні події в українському книговидавничому процесі свідчать, що український культурний контекст (і не вперше!) нарешті реагує на загальносвітові тенденції не через двадцять років, а тут і зараз. І хоча слово «фемінізм» перестало сприйматися як лайка в більшості західних країн, здавалося б, ще в середині минулого століття, в останні роки теми, проблеми й інциденти, пов’язані з гендерною рівністю, опинилися у фокусі всіх світових медіа. 

А простіше кажучи, з’ясувалося, що попри вже понад півстолітнє існування праць Сімони де Бовуар, Кейт Міллет і Люс Іриґерей, чиїсь права все ще не такі рівні, а чиїсь таланти, здібності й сила ставляться під сумнів просто тому що ця хтось – «ти ж дівчинка». І тому такі нібито цілком логічні явища, як соцмережні флешмоби #metoo та український #янебоюсьсказати (котрий відбувся навіть раніше), виявилися холодним душем для дуже багатьох людей у нібито прогресивному світі, де вже начебто давно побороли всі упередження.

Нові часи – нові казки на ніч

Елена Фавіллі, Франческа Кавалло. Казки на ніч для дівчат-бунтарок / перекладачка Тетяна Савчинська. – Київ: Книголав, 2018. – 224 с.

У квітні 2016 року, ще до #metoo, але вже десь дуже поруч із #янебоюсьсказати, в Америці дві «ти ж дівчинки», журналістка Елена Фавіллі та письменниця й театральна режисерка Франческа Кавалло, ініціювали на краудфандинговій платформі Kickstarter збір коштів на публікацію дитячої книжки. Проект профінансували понад 20 тисяч користувачів платформи, заявлену суму вдалося перевищити в понад 15 разів. Вже в грудні 2016-го книжка вийшла – і була розпродана сотнями тисяч примірників, неодноразово перевидана, перекладена десятками мов. У 2017 році на тій-таки Kickstarter запустили збір коштів на другий том. 

Що такого особливого виявилося в цій книжці? Та ніби й нічого, всього-на-всього 100 коротеньких історій про сотню жінок, які зуміли змінити світ. Декотрі з них відомі всім і кожному, а декотрі довгий час були забутими й замовчаними, деякі з цих жінок – сучасниці (а то й ровесниці) читачок і читачів книжки, а деякі жили сотні років тому. Об’єднані простим і промовистим заголовком «Казки на ніч для дівчат-бунтарок» (англ. Goodnight Stories for Rebel Girls), ці історії мали таку ж просту й промовисту мету – розказати дітям (і не лише дівчаткам) про сильних жінок, яким вдалося подолати безліч обмежень, упереджень, утисків та стати видатними особистостями. 

Чи варто говорити, наскільки необхідною в умовах сучасних дискусій про гендерну рівність виявилась така книжка. І далеко не лише в Америці й загалом англомовному світі. Бо з літературознавчого погляду форма «Казок на ніч для дівчат-бунтарок» замахується не на абищо, а на класичний хронотоп казки, випрацюваний, виточений і дбайливо бережений чи не в кожній європейській країні. 

А багато ви знаєте народних казок (хай навіть і українських), які проходять тест Бекдел (тобто перевірку твору на гендерну упередженість)? А багато таких, де головна дійова особа – дівчинка чи жінка? 

І так, український книговидавничий ринок не лишився осторонь цієї ідеї – і, окрім власне перекладу оригінальної книжки українською, за останні два місяці відбулося аж дві презентації збірок історій про видатних українських жінок, котрі запозичили формат у книжки Елени Фавіллі та Франчески Кавалло. І «Сила дівчат: маленькі історії великих вчинків» від видавництва «Книголав», і «Це зробила вона», продукт видавництва «Видавництво», не були обділені увагою ані медіа, ані читацької публіки. Ідея та сама, схожий формат, чимало героїнь перетинаються – але, попри це, книжки вийшли зовсім різними, самодостатніми й цікавими не лише для дитячої аудиторії. Втім, у справі перевідкривання видатних українок широкому загалу вони таки не були першими. 

2017 року на Книжковому арсеналі в Києві відбулася презентація книжки, яка стала справді безпрецедентним для України явищем. Це були твори чотирьох українських письменниць, про яких дуже мало хто доти чув. Попри складність становища жінки-письменниці в Україні навіть у ліберальні 20-ті, коли вона мусила розриватися між родиною та літературною кар’єрою, їхніх творів назбиралося на цілу антологію. Назву для неї – «Моя кар’єра» – було запозичено з одного з оповідань Марії Галич, які увійшли до антології, проте концептуально вона виявляється значно місткішою. Всі твори, об’єднані під обкладинкою, написані жінками, про жінок і для жінок. Такі собі «казки на ніч», тільки вже для дорослих бунтарок. Не завжди зі щасливим кінцем, проте завжди такі, що надихають і дивують.

«Сила дівчат» і самовідданість авторів

Катерина Бабкіна, Марк Лівін. Сила дівчат / ілюстрації Анни Сарвіри та Юлії Твєрітіної. – Київ: Книголав, 2018. – 112 с.

Перша книжка для українських дівчаток-бунтарок про українських жінок-бунтарок, презентована в Мистецькому арсеналі 31 березня, одразу ж після появи перших анонсів викликала неабиякий інтерес читачок і читачів, як малих, так і дорослих. Проте «Сила дівчат» – це книжка, яку не купити в книгарнях і взагалі не так просто дістати. Перший наклад, а саме 5000 примірників, призначений для безкоштовного розповсюдження в шкільні та дитячі бібліотеки Донецької та Луганської областей, а також адресно – дітям загиблих бійців та ветеранів АТО. Прикметно, що до «Сили дівчат» увійшли й історії двох жінок-учасниць бойових дій в зоні АТО – військової Оксани Якубової та парамедиці Юлії Паєвської. Ще одна можливість стати видимими для українського «невидимого батальйону» і ще одна змога наочно продемонструвати дітям: жінки на війні – це далеко не лише медсестри. І бути жінкою на війні – героїчно й почесно.

Загалом, акцент на сучасницях є однозначно сильним боком «Сили дівчат». Попри складність відбору героїнь, котрі провадять свою діяльність тут і зараз, вибірка вийшла справді вдалою. Читачки й читачі легко зможуть знайти профілі героїнь у соцмережах, якщо одразу не впізнають імена Нати Жижченко, Ольги Харлан чи Олени Притули. Усвідомлення, що справжні героїні – зовсім поруч і ділять один час і простір з тобою, однозначно мотивуватиме й надихатиме юних бунтарок і бунтарів ще більше. Не обійшлося, ясна річ, і без історичних хрестоматійних постатей: як уже відомих Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Марії Примаченко, Катерини Білокур, так і діячок, про яких не зайве дізнатися більше, репортерки Софії Яблонської, народної мисткині Параски Плитки-Горицвіт, феміністичної активістки Мілени Рудницької чи Оксани Антипчук, вшанованої званням праведниці народів світу. 

Попри таку строкатість набору героїнь та відмінність їхніх історій, стиль книжки, як і «оригінальних» американських «Бунтарок», рівний і не обтяжений надмірними складнощами. Історії витримано в приблизно однаковій формульно-казковій сюжетній схемі – не в останню чергу завдяки тому, що всі 50 історій написали лише двоє авторів, Катерина Бабкіна й Марк Лівін (ілюстрації теж намалювали дві художниці – Анна Сарвіра та Юлія Твєрітіна). Автори, як вони самі зізнавались на презентації, постали перед неабияким викликом, обираючи собі персонажок: про деяких із них на момент початку роботи над книжкою їм майже нічого не було відомо, про інших же, навпаки, хотілося розповісти стільки, що вистачило б на цілу книжку. І якщо у збірці й відчуваються якісь стилістичні розбіжності між оповіданнями, то саме тоді, коли автори були більш чи менш заангажовані в історії своїх персонажок.

Хай там як, пророблена цим тандемом робота справді вражає, а книжка вдалася цілісною, легкою і приємною, якою й мала вдатися. А ще одна «фішка» книжки – підписи до ілюстрацій. Вони навчають, як ставати схожими на зображену на них героїню, а зібрані разом складають непоганий план із самовдосконалення. І не лише для дівчаток.

«Це зробила вона»: між колажем і клаптиковою ковдрою

Це зробила вона. – Київ: Видавництво, 2018. – 104 с.

І от вже є в України одні «Казки на ніч для дівчат-бунтарок». Та й читачам, очевидно, цікаво, навіщо було видавати дві однакові книжки про українських жінок. Втім, навіть говорити зайве: попри те що частина героїнь двох книжок перетинається (бо є такі українські жінки, про яких неможливо не написати), вийшли вони абсолютно різними.

Як пам’ятаємо, всі сто історій, які склали «Казки на ніч для дівчат-бунтарок», написали дві авторки – Елена Фавіллі та Франческа Кавалло. Ілюстраторок було значно більше. «Сила дівчат» зберегла концепцію двох авторів і стилістичної цілісності не лише в текстовому, а й в ілюстративному оформленні. Творці «Це зробила вона», навпаки, вирішили максимально урізноманітнити книжку: один автор/одна авторка – одна історія, один художник/одна художниця – одна ілюстрація.

Можна сказати, що «Це зробила вона» – навіть не так збірка, як мистецький альбом. Серед авторок історій, окрім знаних українських дитячих письменниць (Валентина Вздульська, Валентина Захабура, Саша Кочубей), – і літературна критикиня Ганна Улюра, і громадська активістка Анастасія Мельниченко, і журналістка Марія Семенченко, і літературознавиця Тамара Гундорова, і чимало інших, чиє письмо вже встигли оцінити читачі. Що вже казати про ілюстрації: «Це зробила вона» зібрала, напевно, всі найяскравіші авторські стилі та техніки, які зробили безліч українських сучасних видань справді унікальними, а художниць/художників – поцінованими. Хочете дізнатися, як (і хто) пишуть та ілюструють в Україні у 2018-му – погортайте «Це зробила вона».

Проте цілісності «Це зробила вона» як збірці оповідань-історій таки бракує. «Оригінальний» казковий модус збережено лише в кількох історіях, більшість же героїнь на присвячених їм сторінках живуть своїм життям. 

Вони то відсторонено спостерігають за описом подій із власного життєпису, то стрімко стартують із його кульмінаційного й найбільш відомого моменту, то піддаються ностальгії й дитячим спогадам, а то взагалі ламають «четверту стіну», звертаючись безпосередньо до читачів. Плавно прочитати книжку на одному диханні не вийде: занадто вже різкими й візуально, і текстуально є стилістичні переходи від історії до історії. Це автоматично «підвищує» вік цільової аудиторії «Це зробила вона», порівнюючи із «Силою дівчат». Коли остання має на меті передовсім розповісти, познайомити читачок і читачів з видатними персонажками, то «Це зробила вона» очуднює і образ кожної персонажки, і її життєву історію в свій унікальний спосіб. 

Окрім того, вона символічно «реабілітує» тих українок, які зробили кар’єру чи стали відомими закордоном. Зокрема, тут ціла когорта діаспорянок: перша українська адвокатка Марія Бек, килимарка Стефанія Шабатура, астронавтка Гайдемарі Стефанишин-Пайпер, німецько-американська акторка Анна Стен, яка майже підкорила Голівуд, балерина Віденської опери Рома Прийма-Богачевська, одна з найвідоміших футбольних арбітрок сучасності Катерина Монзуль – чи багато читацька аудиторія знає про цих діячок з українським корінням? 

Ще одним важливим штрихом є акцент на жінках-військових, і на сторінках книжки поруч із Людмилою Павличенко та Катериною Зеленко, які здійснювали свої подвиги на фронтах Другої Світової війни, – розвідниця УВО Ольга Басараб та перша українська офіцерка з лав Українських січових стрільців Олена Степанівна. Є велике сподівання, що ці персонажки в уяві сучасних підліток та підлітків постануть однаково героїчними й однаково людяними, без жодних ідеологічних нашарувань.

«Моя кар’єра»: жіночий простір українських 20-х

Моя кар’єра. Жіноча проза 20-х років / упорядниця Ярина Цимбал. – Київ: Темпора, 2017. – 464 с.

І якщо вже говорити про реабілітацію й перевідкривання «нових старих» імен, то саме це робить найдоросліша зі збірок «бунтарських жіночих казок» – антологія «Моя кар’єра». Повернення в український культурний простір перед 20-ми роками ХХІ століття імен та творів із 20-х років ХХ століття взагалі стало однією з найпомітніших видавничих тенденцій останнього часу. Тривалий час знадобився на цю реабілітацію, та реакція читачів того варта: презентації видань із серії «Наші 20-ті», започаткованої київським видавництвом «Темпора» та літературознавицею Яриною Цимбал, вже кілька років поспіль збирають повні зали по всій Україні. Вперше презентована 2017 року на Книжковому арсеналі в Києві, «Моя кар’єра» й цьогоріч викликала активний інтерес читацької публіки. 

У 20-х жінка в Україні отримала змогу зробити кар’єру в найбуквальнішому сенсі. Не стала винятком і сфера літератури: саме ця «відлига» й уможливила те, що твори, зібрані у «Моїй кар’єрі», взагалі були опубліковані й навіть читані. Проте як для персонажок цих творів (а в центрі абсолютної більшості з них – жінки), так і для самих авторок цей вибір не був легким. На шляху в сповнених ентузіазму Надії-друкарки з однойменного оповідання, вчорашньої студентки Наталі, яка вирішила стати сільською вчителькою, Ілішви, яка (хай навіть знову через кохання!) прагне доєднатися до комуністичних активістів – безліч стереотипів і перешкод, зокрема й внутрішніх сумнівів і картань. 

Жінка ні на що не здатна, жінка не може нікого нічого навчити, жінка має слухатися батька, чоловіка, брата, у жінки є місце, і воно не за друкарською машинкою. І далеко не всі ці історії закінчуються перемогою персонажки, що позбавляє їх оскомного дидактизму (хай навіть нібито «хорошого» визвольного для жінки). Чи не те ж саме сталося з авторками, які мусили повсякчас робити вибір між своїм «жіночим» обов’язком і щастям з одного боку і кар’єрою та письменницькою самореалізацією – з іншого. 

І тим більш вражає, що ці письменниці зуміли створити такі сміливі, відверті й феміністичні сюжети. Так, хоч і з труднощами, але героїні «Друкарки» й «Наталі» Марії Галич втілюють свої професійні амбіції, а персонажки оповідань Галини Орлівни реалізують свою чуттєвість попри осуд і перестороги. І хай оповіданню «8 березня» не бракує ідеологічної наснаженості – та яка ж розкішна це іронія над задекларованим компартією «звільненням жінки». І в одному з цих творів, повісті «Надломлені серцем» Олександри Свекли, жінка таки виписана настільки звільненою, що до такого далеко багатьом сучасним феміністкам. Ясна річ, і тут не обійшлося без обов’язку перед батьківщиною й партійного пафосу – але чи багато ви знаєте сюжетів з української літератури, де жінка заявляє чоловікові, який освідчується їй, що потребує його лише з фізіологічною та репродуктивною метою, а жодної сім’ї з ним створювати не хоче? 

«Моя кар’єра» демонструє сучасним читачам те, що жінки в Україні успішно реалізовували власні професійні (та й не лише) амбіції і на сторінках книжок, і в реальності ще понад століття тому. Чим вам не історії про дівчат-бунтарок? 

Поки світові культура й історія плекали упередження щодо жінок, вони успішно долали перешкоди й ставали тими, ким завжди хотіли стати – музикантками, науковицями, спортсменками, військовими, політикинями. Україна не була винятком, ба більше – Україна не відставала. Те, що ані «Сила дівчат», ані «Це зробила вона» не вмістили всіх українських діячок, які заслуговують на те, аби потрапити на сторінки такого видання, – промовистий доказ цього. А те, що в українській літературі досі лишаються такі явища, як жіноча література 20-х, які перепрочитуються лише зараз, – не менш промовистий доказ того, що ми ще багато не знаємо. Ні про власну історію, ні про власних героїнь і героїв, ні про самих себе.