Катя Бабкіна пише, що «тут заговорено на любов», але насправді тут заговорено на літо, безкінечне, спекотне й соковите, що липне до тіла і ще довго не відпускає. У збірки така літня «ягідна» обкладинка, що хочеться втекти з нею ген за місто – і дихати глибше, і любити сильніше: «Залишається тільки дівчинка, зливою вмита, та її засмаглі, блискучі і теплі плечі». Ця збірка – наче шухлядка зі спогадами, спроба зафіксувати все «зникоме»: несказані слова і «слова, від яких не болить», пекучі доторки, тишу нічного міста, вітер з південних берегів, спільні прокидання й невідворотні розставання. А ще було б чудово, якби в усіх поетичних збірках позаду були чисті сторінки «Для висновків і думок», як тут. Бо думок, а ще більше – почуттів, після читання залишається чимало. Поціновувачі творчості Бабкіної знайдуть тут багато улюблених віршів («Не забудь також сказати про тих…», «Діду, прийом…», «Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни…» та ін.), рядки з яких ще довго лунають в голові.

 

Де читати: втекти від усіх за межі чотирьох стін, туди, де сідає сонце і дме теплий вечірній вітер з присмаком польових квітів, і «випити» книжку до дна, до останньої сторінки.

 

 

 

Всі, хто читав збірку есеїв «Далекі близькі» чи слідкують за Володимиром Єрмоленком у Фейсбуці, миттєво впізнають його особливий стиль в першому романі автора – «Ловець океану». Під дуже морською метафоричною обкладинкою заховано філософсько-психологічний роман з елементами художньої еротики. Любов до стилю Єрмоленка народжується з перших слів, з перших метафор і порівнянь. Читання цієї книжки, дійсно, перетворюється на глибоке пірнання на дно – дно людських почуттів. Тож дуже вдало, що автор веде оповідь не лише від імені Одіссея, але й інших героїв (Каліпсо, Цирцея, Аїд, Пенелопа та ін.), з якими переплітається його доля.

 

Повернення Одіссея додому і зворотна мандрівка до Трої як спокутування гріхів – лише красива форма для особливого наповнення. Це роман-медитація, роман про людські стосунки, біль, відчай, втрати, але водночас про кохання й чуттєвість як найважливіші життєві константи. Книжку хочеться розтягувати на цитати, а кожним зворотом довго смакувати, прикладати до серця і лікувати словами душу. Тут такий океан морських метафор, що хочеться лише глибше зануритися в них: «Море тримало нас у полоні, але цей полон був солодший, ніж свобода на землі, де мене ніхто не чекав». Та за красивими словами криється чимало мудрості, якої часом так не вистачає, коли заплутуєшся у своїх думках.

 

Де читати: у поїзді далекого прямування, на березі моря під шум хвиль.

 

 

 

«Земля Загублених» Катерини Калитко – ще одна проза від українського автора, яка зачаровує стилем письма й вражає психологізмом, що переплетений із містикою й метафізикою:«Літо вже обвуглилося по краях, як зібгана любовна записка в попільничці, але в ньому лишалося ще досить прекрасного щему, який наповнює по вінця і розриває зсередини». Збірка об’єднала дев’ять оповідань, герої яких вільно мандрують Землею Загублених, переходячи з одного тексту в інший. Від історії до історії змінюються епохи й стилістика оповіді, єдине залишається незмінне – неприйняття героями себе й неприйняття їх світом. Усі вони: дівчина, яку ростили як хлопця і яка здала своє місто-фортецю, дивак, який попросив замурувати себе в стіну фортеці, щоб своїми молитвами укріплювати її від ворогів, Мартин, який повернувся з війни без ніг і менш за все хотів видаватися немічним, містична дівчина Вера, яка ревно берегла свої землі і яку оминали всі хвороби – усі вони чужі собі й «географії» свого життя. Ці історії не для легкого читання, а для вдумливого, що залишає по собі більше питань, аніж відповідей.

 

Де читати: десь далеко в горах; може, саме час з’їздити в Карпати?

 

 

 

Одного травневого вечора 70-річна Едді Мур приходить до Луїса Вортера, що жив за квартал від неї, зі словами: «Мені самотньо. Тобі, я думаю, теж. Тож я хочу спитати, може, ти приходитимеш до мене вночі, щоб спати зі мною. І розмовляти». Що може бути гірше за самотні ночі, які цим двом щодня доводиться проводити в порожніх будинках, і холодні ноги, які нікому зігріти?.. То чому б йому не приходити до неї, щоб спати разом, лише спати і говорити. Звісно, підуть плітки та пересуди, але яке їм до того діло: Едді і Луїс вже занадто дорослі, щоб продовжувати й далі звертати увагу на думку інших. Час робити те, що хочеться. Пори все і всіх. Але чи зможуть вони вистояти перед осудом своїх дітей?

 

Ця щемка історія написана найпростішими словами, від яких стає так млосно й сумно, словами, що виливаються в щоденні розмови Едді й Луїса про життя. За плечима у героїв ціле життя – зі зрадами й втратами, з нереалізованими й похованими мріями, але попереду – спільні ночі, де ці двоє більше не самотні, де ці двоє мають право на своє щастя, поза віком й обставинами.

 

Де читати: вдома, в улюбленому кріслі, під шум літнього вечора, що доноситься з вікна, знайшовши трохи часу для себе і двох більше не самотніх людей.

 

 

 

 

Клей Дженнон ще нещодавно працював веб-дизайнером у невеликій компанії, що спеціалізувалася на випіканні бездоганних бейґлів (щось типу наших бубликів). Та компанія швидко збанкрутіла, і Клею довелося шукати роботу. Так він забрів до цілодобової книгарні містера Пенумбри, де якраз шукали співробітника. Відтоді Клей – нічний продавець. У цій не схожій на інші книгарні продавці мають дотримуватися кількох незвичних правил: бути в книгарні з 10-ї вечора до 6-ї ранку; жодних відпрошувань; і найдивніше – у жодному разі не переглядати і не читати томи із «Захмарної колекції». А ще Клей має до дрібниць занотовувати, який вигляд мали покупці, з яким настроєм приходили чи з якого матеріалу були їхні ґудзики, наприклад. У цій книгарні, де ноутбук Клея сусідує зі старовинними книжками з криптограмами, відбувається щось дуже дивне, і Клей от-от з´ясує… Якщо сьогодні ви потребуєте загадок із запахом старої таємничої книгарні – то ця книжка те, що треба!

 

Де читати: якась старовинна бібліотека з давною історією чи покинутий замок ідеально пасували б до цієї книги; але, запевняю, підійде і лавочка у парку.

 

 

Художник, який малює море морською водою; дівчина, що потерпає від емоцій, які наступають на неї звідусіль і змушують лякатися навіть власних кроків – «надміру тендітна, щоб жити, й надто жива, щоб померти»; професор, який пише листи уявній коханій і одне за одним складає до шухлядки, щоб колись зустріти саме ту, яка, здивована й ошелешена, промовить йому: «Ти божевільний!» – і покохає його; жінка, як зрадила свого чоловіка й приїхала до моря приборкати пристрасть… Усіх їх об´єднує готель «Альмаєр», а ще «одне-єдине слово, однак по-своєму безмежне, навіть чарівне, нестерпно просте» – МОРЕ. Якщо ви так само, як і герої Барікко, потребуєте лікування морем, «омивання у хвилях» – не чекаючи, поринайте у морські обійми книжки, адже море тут з перших сторінок хлюпочеться через край.

 

Де читати: будь-де, де ви потребуєте ковтка свіжого повітря із солоним присмаком моря.

 

 

Класика – завжди безпрограшний варіант. Особливо солодко, на одному подихові, задушливими літніми ночами читаються твори Ремарка, Гемінґвея, Фіцджеральда. Герої «втраченого покоління» шукають розради в тілесних втіхах, ховають біль та розпач під маскою іронії і запивають своє життя кальвадосом і віскі з содовою, бо повернутися з війни – не значить звільнитися від її тягаря: «Такі вечері, як ці, мені добре запам’яталися ще з часів війни. Коли багато вина, всі забувають про небезпеку і відчувають, що все одно ніхто не в змозі відвернути те, що має неминуче статися». «Фієста» поєднала в собі настрої приреченості й безвиході зі святковістю, карнавальністю гамірних вуличок Парижа й, звісно, іспанської кориди. Але куди б герої не йшли, як би не шукали порятунку на дні склянки, повсюди невідступно їх переслідує вона – війна. Єдиний порятунок – у цій миті, миті теперішнього: «Наше перебування на землі недовговічне. Тому сповнимося радості, віри й подяки».

 Де читати: не раз перевірено на собі – «втрачене покоління» особливо добре «заходить» десь на турбазі у моря, коли всі ховаються у номерах від літньої спеки.

 

 

 

 

«Усе відверто нормальне викликало у Далі лють». Ймовірно, якщо ти геній (для себе чи для світу), тобі дозволено все і навіть більше. Цей, м’яко кажучи, дивакуватий митець з підкрученими вусами відомий чи не кожному. Та що ми насправді про нього знаємо? Кетрін Інґрем відсилає нас до витоків, пропонує зазирнути глибше й дізнатися більше.

 

Про що ця книжка? Про Короля-Дитя, незрозумілого, егоїстичного й ексцентричного генія-сюрреаліста, про Кадакес як магічне місце, що сформувало Далі, про шаленство як основний творчий метод, про найрізноманітніші впливи – від знайомства із «місцевою відьмою» Лідією Ноґерес, захоплення кінематографом до «Тлумачення сновидінь» Фройда, – і про його Королеву, дружину Ґалу, головну опору життя цього митця-вередуна. А ще це непогана нагода не лише розширити свої уявлення про сюрреалізм, який фактично став тотожний імені Сальвадора Далі (принаймні за його життя), але й дізнатися, наприклад, про те, що добре всім відомі льодяники «Чупа-Чупс» і досі продаються в обгортках із дизайном від Далі.

 

Де читати: підіть у парк чи виїдьте на пікнік за місто; прихопіть із собою друзів, килимок, фрукти, сидр, твістер, фризбі, а ще книжку. «Це Далі» якраз ідеально підійде, бо читати й не обговорювати це просто неможливо.

 

 

 

 

Все почалося з групи у Фейсбуці із дотепними скетчами та мальованими каламбурами на щодень, головний герой яких – Гусь. Пройшло не так багато часу, і Гусь – творче дитя Надії Кушнір й улюбленець півмільйонної аудиторії (а саме стільки зараз нараховує сторінка мальованого персонажа) – вже красується на обкладинці дуже милої казки-притчі.

 

Часом бувають моменти, коли начебто все йде добре: займаєшся улюбленими справами, відпочиваєш, розважаєшся й горя не знаєш. Чого ж тут іще бажати? Та що б ти не робив, куди б не подорожував, які б мрії не здійснював та як би не наповнював життя, воно так і залишиться порожнім, якщо немає з ким розділити радість. Але Гусь знає одну просту й стару, як світ, істину: усьому свій час і своє місце. Після прочитання книжку ще довго не вийде відпустити, а ще неодмінно захочеться поділитися нею з кимось особливим. І якщо Гусь знайшов свою любов, то будьте певні, що й з вами трапиться таке щастя. Тільки ніколи й за жодних життєвих обставин не опускайте руки-крила!

 

 

Де читати: всюди.

 

 

 

 

У лютому 2016-го Мар’яна Савка у «Львівській копальні кави» провела публічне інтерв’ю з телеведучою Ольгою Герасим’юк. Ця розмова стала першою в серії публічних бесід «12 неймовірних жінок про цінності, які творять людину», що відбувалися щомісяця протягом 2016 – початку 2017 року. Мар’яна Савка називає жінок «рушійною силою суспільства», а тому запросила до відвертої розмови героїнь, чий досвід і моральні орієнтири можуть бути цікавими й іншим. Фокус кожної бесіди – одна з цінностей, що є визначальною для гості Мар’яни Савки: толерантність, рівність, милосердя, вдячність, любов…

 Ця дуже стильна, близька по духу до «theUKRAINIANS», книжка стала своєрідним переосмисленням усього проговореного. Тільки берешся за неї – як непомітно для себе вже перегортаєш останню сторінку. Ці розмови захочеться перечитувати знову і знову. Попри їхній особистісний характер, попри те, що в кожному інтерв’ю так багато самої героїні, її долі та її історій, вони зачіпають, змушують переживати і відчувати, а ще – змінюватися. Як будете читати «12 неймовірних жінок», обов’язково прихопіть нотатник або олівчик, бо повз деякі думки пройти ніяк не вийде: «[Вдячність] – це та сама любов, яка не дає твоєму серцю зачерствіти».

 

Де читати: по одному інтерв’ю щоранку у кав’ярні за чашкою ароматної кави чи вдома за найсмачнішим сніданком.