Про це говорили під час дискусії у львівській книгарні «Є» критики Ігор Котик і Богдан Пастух та арт-менеджрка мережі книгарень «Є» Анастасія Левкова. Спікери звернули свою увагу на тенденції у сучасній українській літературі, окреслили зміни українського книговидання та обговорювали видані протягом року твори.

Про перекладну літературу

Анастасія Левкова: Починаючи з 2014 року, смаки українців на літературу дуже змінилися. Частково це пов’язано і з тим, що змінилася пропозиція – як на мене, видавництва стали працювати за іншою моделлю. Ринок україномовної перекладної літератури став більш системним – видавці відстежують тенденції у світі і, виходячи з цього, купують права на переклад книжок. Раніше це виглядало дещо по-іншому: кому про що вдалося домовитися, хто який грант вихопив, те і перекладали.

Знаковим і дуже позитивним фактором є те, що стали перекладати важливі твори класичної літератури. Йдеться насамперед про ті твори, без яких культура не може повноцінно функціонувати. Komubook – видавництво, яке базує свою діяльність на спільнокошті – оголошує про переклад тієї чи іншої книжки, люди відсилають кошти, отримуючи потім уже готовий продукт. Саме у цьому видавництві виходить чимало україномовні твори світової класики, зокрема і російської літератури.

Нещодавно засновника Komubook Павла Шведа запитали: «А навіщо ви видавали Євгенія Замятіна «Ми», якщо кожен українець зможе прочитати цю книжку мовою оригіналу?». На це він відповів, що немає ніякої різниці – можуть українці прочитати цей твір мовою оригіналу чи ні, ця книжка має бути перекладена. Коли я почула це запитання, воно також здалося мені дивним: культура має опрацьовувати, засвоювати знакові твори світової літератури. А засвоєння культурою – це, зокрема, і переклад. Приємно відзначити, що наші видавництва зараз значно краще розуміють поняття «професійна етика», і видно це насамперед за якістю перекладів.

Богдан Пастух: Якщо говорити про перекладну літературу, то особисто для мене дуже важливим стало перевидання перекладу Юрія Лісняка творів Германа Мелвіна. Як на мене, зараз нам бракує саме такого письма для підлітків, де з’являються вольові начала у молодих людей. Також хотів би відмітити виданий двотомник літератури Сааді – перського поета 13 ст., який був перекладений Романом Гамадою і Миколою Ільницьким.

Дуже цінною є переклад книги вірменської поетеси Сона Ван «Лібрето для пустелі». Чому вона є важливою? Як на мене, вона буде проактуалізована у нашій літературі, позаяк ця книга поетеси зосереджена на відтворенні подій вірменської різні 1915-го року, коли відбувався дуже складний конфлікт, практично геноцид вірменського народу. Авторка через культуру пам’яті намагається перенести це у наш час, розповісти про те, що відбулося. Як на мене, у неї це виходить дуже сильно і виразно: тут не задумуєшся, наскільки описані події є правдою, ти просто сприймаєш це за правду, за достеменність.

Про заповнення пустих ніш

Анастасія Левкова: Напевно, кожен читач помітив, що за останні роки збільшилася кількість бізнес-літератури. Навіть більше, ще років зо п’ять-вісім тому таких книжок – авторства українців чи перекладених – взагалі не було на прилавках. Це стосується і книжок про психологію. Особисто мене тішить, що з’явилася «умовно педагогічна» література, де зачасту у формі есеїв розповідається про принципи і правила виховання. Серед моїх улюблених цього року – книжка російської авторки Катерина Кронгауз «Я погана мати?» і 33 інші питання, які псують життя батькам», або «Тато у декреті. Про що не питають жінок» Артема Чапая.

Що стосується підліткової літератури, то ця ніша зараз також починає заповнюватися. Якщо спочатку видавці займалися виключно перекладом книжок для аудиторії такого віку, то в останні роки для українських підлітків почали писати і наші автори: Оксана Лущевська, Сергій Гридін, Іван Андрусяк, Степан Процюк, Ольга Купріян.

Також знаковою цього року для мене стала книжка «Як писали класики» Ростислава Семківа. Про неї, мабуть, потрібно говорити насамперед у контексті діяльності «Центру літературної освіти» – курсів для письменників-початківців. Автор написав цю книжку, виходячи із власного досвіду викладання у цьому центрі. Мені подобається те, що Семків проводить аналогії між українськими і закордонними письменниками різних періодів, зокрема про літературу 60-их років минулого століття у Чехії, згадуючи Мілана Кундеру, і про особливості літературного процесу цього ж періоду в нас. Дуже сподіваюся, що ця книжка буде перекладена закордоном, вона варта цього – теми, порушені автором, будуть цікаві і Західній Європі.

Про тенденції сучукрліту

Ігор Котик: Звичайно, з-поміж поетичних книжок, виданих цього року, всі помітили виданих «Тамплієрів» Сергія Жадана. Це римовані тексти, коли як у «Житті Марії» автор представив і римовані вірші, і верлібри, і декілька перекладів. Як на мене, українські письменники мали б обмежуватися у своїх закликах до любові, обговорень етичних та інших понять, які збиватимуться у таку своєрідну дидактику.

Натомість я звернув би увагу на збірку Ірини Цілик «Глибина різкості». Як на мене, авторка найцікавіша там, де ми можемо чітко побачити сюжет. Принаймі спочатку книжка схожа на своєрідний родинний епос, але вже до половини, ця лінія повністю губиться, стає уривчастою. Але загалом цю книжку варту прочитати.

Помилкою буде не згадати про Юрка Кучерявого і його «Релігію культури». Ця книжка цікава тим, що автор намагається робити щось зовсім інше, рухатися не в тому напрямку, яким іде більшість українських поетів. Кучерявий пише не про війну, не про любов, це – філософська поезія досить складна у плані змісту і структури. Я б назвав це спробою говорити про філософські і релігійні теми, не порушені раніше.

Богдан Пастух: Якщо говорити про поетичні тексти, то якось поза увагою пройшла чудова збірка «Апокрифи Степу» Ростислава Мельникова. В чому прекрасність цієї збірки? Автор намагається показати зовсім неокреслений степовий горизонт, який для мешканців, наприклад, Галичини, Західної України, зовсім неспівмірний в їхньому уявленні про простір. Є щось дуже чисте, коли автор заглядає за цей небокрай, і воно навіює чисті тони такої розмови.

Хочу також додати про Ірину Цілик. Як на мене, її тексти є дуже важливими з наявності так званого емпіричного досвіду теперішнього життя. Неодноразово чув думку, що читачам уже набридли тексти про війну. Набридає читати про війну там, де бачиш, що за цими словами нічого не стоїть, а у текстах Ірини всі ці тексти прикріплені ядром вистражданого.

Цікавою є книжка Сергія Осоки «Нічні купання в серпні» і цікава насамперед тому, що це збірка прози від поета. Стосовно метафор це дуже густе насичене образами письмо, ми навіть могли б якимось чином долучити цю книжку до його попередньої збірки «Небесна падалиця». Його «Нічні купання в серпні» – абсолютно зріле письмо. Не хочеться наврочити, але, як на мене, Сергій Осока ще покаже себе як прозаїка.

Анастасія Левкова: Ще один поет, який цього року спрезентував свій прозовий твір – Мирослав Лаюк. «Баборня» стала його дебютом у прозі і мені особисто подобається те, що твір написаний поетом. Це відчутно за метафорами, дуже цікаво, як він описую ті чи інші речі, які образи використовує. Напевно, в цьому є незначна карикатурність і з самого початку ми відчуваємо можливо дещо упереджене ставлення до персонажів, але, тим не менш, Лаюк витворює новий світ, який можна уявити і в який можна повірити.

Ігор Котик: Книжка Олени Захарченко, про яку майже ніхто не говорить, але попри назву, яка здається черговою книжкою про Майдан, «Вертеп. Роман про Майдан» є досить добрим письмом. Тут маємо погляд на Майдан без героїзації, показано ірраціональність цих подій. Чимало описаного відбувається «під землею», поза межами описаного раніше. Дуже якісно зав’язаний сюжет, всі персонажі на місці, не губляться деталі.

Про новинки нон-фікшну

Анастасія Левкова: Не втрачає популярності нон-фікшн і документальна література. У видавництві «Темпора» виходять друком художні репортажі як українських, так і закордонних кореспондентів. Мені до вподоби письмо Вітольда Шабловського, і його цьогорічні «Танечні ведмеді» є чудовим зразком польської репортажистики. Автор використовує дуже цікавий підхід: Шабловський розповідає про ведмедів, яких все життя жили поряд із ромами, які заробляли на них. Потім їх держава забирає, екологозахисні рухи намагаються повернути їх до життя у дикій природі, коли самим ведмедям важко повернутися до свого природного стану. Це дуже гарна метафора трансформації соціалістичних суспільств. Друга частина твору – безпосередньо історії з життя колишніх соціалістичних країн.

Марія Горбань