Про вплив реклами на реальність було сказано у літературі Віктором Пєлєвіним та Фредеріком Беґбедером рівно стільки, аби читач таки второпав, що ця галузь є рівноцінною політиці й економіці, або ж навіть – головуючою над ними. І в той час, коли ринок перенасичується маркетингом та digital’ом, а світ з кожним днем потребує все більше контенту і котиків – копірайтери стають новими літописцями, твори яких живуть рівно до наступної публікації у соціальній мережі.

І така плинність викликає потребу створення чогось більш тривалого. Саме тому кожен копірайтер чи рерайтер – це потенційний Стівен Кінг або Джоан Ролінґ у сплячому режимі. І у проміжках між студіюванням контент-матриці та написанням постів він мріє про власну нетлінну рукопись, яку хотітимуть всі видавництва і всі читачі.

Вочевидь, це прагнення не оминуло й Марка Лівіна – блогера, поета, прозаїка, музиканта й маркетолога – який під час цьогорічного Книжкового Арсеналу презентував свою четверту книгу «Бабине літо», довкола якої не було багато галасу, але яка вже має високі рейтинги у таких книжкових соціальних мережах як Goodreads та Livelib.

По суті, це оповідання, що складається із трьох частин, названих літніми місяцями. Обрамлює текст передмова від письменниці Катерини Бабкіної, з якою автор бере участь у #bookchallange_ua, і післямова від письменника Любка Дереша. Останній, до слова, окреслює Лівіна у лампових тонах і маркує його як представника нової генерації хіпстерів-сторітеллерів, сучасних бардів рекламної індустрії.

Здавалось би, акцент на рекламі – ще один, не надто значний, штрих до портрету автора. Проте він стає ключовим у прочитанні «Бабиного літа» з точки зору мови, тону, тематики, трендовості й «зовнішнього вигляду» тексту.

Почнімо з мови. Це не секрет, що кожна галузь, а надто та, яка активно послуговується текстами, диктує свій світогляд, мову, словник і конструкції. Ви не встигнете мигнути оком, як вас вже пронизало коріння і гілля SMM-щини, а кожен текст створюються, спираючись на універсальні прийоми написання зразкового брендованого посту:

один пост (абзац) – один меседж;короткі речення;яскраве візуальне оформлення тексту;питання скеровані на активізацію споживача читача;корпоративний tone of voice;сезонна доцільність;розбивка на пункти.

Та поки паперова книга не оснащена фунціоналом лайку та шеру – не зрозуміло, чому Лівін припасував формат SMM під літературу. Адже у «Бабиному літі» є й ілюстрацій, і компактні абзаци, і надмір простих речень, і риторичні питання, і переліки.

«Бабуся розклала машинку під вікном, дістала мою білу футболку і заходилася вишивати. Я чекав. Час тягнувся, як мед узимку, коли його ложкою дістаєш із банки, щоб додати в чай.

Поки бабуся вишивала, я ще трохи подумав про те, у чому можу бути оригінальним. Якщо дуже коротко, то цих речей іще менше, аніж тих, які я створив власноруч і з якими колись міг би зустрітися. Ось вони:

співи; фантазія».

В анотації «Бабине літо» позиціонується як добра і світла книжка – це визначає тональність голосу, маркований поширеною мімімі-риторикою, бо інакше сонячні промені й метелики просто не знайдуть шляху до її сторінок, щоб пронизати їх любов’ю та щастям. Але те що робить ця замилуваність із сюжетом, не можна назвати інакше як «убивством» живої логіки тексту:

«Не рахуйте голи, грайте для задоволення. І нехай гра триває не два по двадцять, а поки ви всі не втомитеся і не забажаєте дуже сильно яблучного соку чи вареників зі сливами».  І оповідач вважає, що це  «…непогане закінчення історії про моє дитинство» , і байдуже на ненависне всіма дітьми «победила дружба», адже солодке частування куди приємніше за всі дворові змагання і суперечки.

«Ця книжка, речення за реченням може бути розібраною на цитати»,  – каже Бабкіна у свої передмові. А можна зробити й навпаки – зібрати найбільш вдалі цитати із продуктових постів і зробити з них подібну книжку. Та складається враження, що «Бабине літо» конструювалось саме таким чином. 

Інша справа – відкласти смартфон убік, зібрати всі ідеальні речення й правильно вибудувати їх довкола образів, проблематики і фабули. «Бабине літо» розгортається навколо головного героя 10-річного хлопчика Ждана, який проводить літні канікули у бабусі з дідусем в Івано-Франківську. Тут він зустрічає нового друга, вперше гупає м’яча, долучається до вуличної футбольної команди, спостерігає повінь і розлучення батьків.

По-суті, це мала би бути пригодницька річ, наповнена щирими дитячими рефлексіями та спостереженнями за світом, що змінюється на очах героя. Це мало би бути щось на кшталт «Ловця у житі» Джерома Девіда Селінджера, «Маленького принца» Антуана де Сент-Екзюпері або ж навіть «Поховайте мене за плінтусом» Павла Санаєва. Але сюжет у Лівіна повсякчас буксує та й загалом кволо розвивається через фетишизм спогадів і дотримання ідеальних компактних речень.

Невід’ємна частина social media marketing – тренди. А одними з найпопулярніших книжок на сучасному ринку стали «романи про пам’ять». Лівін – це, звісно, не про Голокост чи Другу Світову, але про тяглість, яка потребує повсякчасного повернення до власної історії. Для красного слівця, у своїй післямові, Дереш називає автора представником покоління «невимушених» –  «дітей, що жодним чином не дотичні до радянської історії (…) ті, які нічого нікому не винні».

Проте Лівін аж ніяк не резонує із цими словами, постійно наголошуючи на потребі зрозуміти себе крізь призму дитинства і минулого. І оце рефлексування, перегравання та аналіз власних спогадів складає найсправжнісіньку  вимушеність . І тому всі 144 сторінки «Бабиного літа» перетворюються на одне суцільне зусилля автора думати і відчувати як 10-річний хлопчик. От і виходить, що ця книжка радше до себе і для себе, аніж до читача і для читача.

Сучасний продукт – красивий продукт, тому із оформленням книжки не виникає жодних питань. Обкладинка виконана із необробленого картону бурого кольору із блискучим помаранчевим тисненням. Всередині – вдалі ілюстрації, схеми та жовтогарячі сторінки. Вона, як і будь-який представник трендової «крафтової продукції», вабить око, шепоче на вухо щось про 100-відсоткову органічність, але за наповненням відрізняється від сушок, які продають бабусі на базарі, хіба що формою нарізки: сушені яблука лишаються сушеними яблуками, як їх не «вдягай».

Проте із начинкою «Бабиного літа» також не без проблем. Так, це оповідання не позбавлене конфлікту, теми та ідеї. Так, завдяки цим трьом складовим всі частини і розділи книжки цілісно тримаються купи. Та раз-по-раз, як тільки герої починають говорити чи діяти – на думку спадає той самий необроблений картон. саме та наскрізна метафора, яка ідеально підходить для опису людей та декорацій, що ними наповнений твір.

Картонні бабуся та дідусь, картонний футбол, картонна повінь, картонний і плаский хлопчик Ждан як чергова копія Піноккіо, який застряг у солодкому та чарівному світі й втратив прагнення бути справжньою дитиною. І навряд чи така гра у модернізм була у задумі автора.

Тут шарнірність – це не прийом, а похибка, яку можна пояснити, опираючись на ідеї російського філософа та літературознавця Михайла Бахтіна. Художній твір – окремо створений простір, де кожен герой має свої чіткі межі й контури. Автор має стати одержимим цією «чужою душею» та водночас бути окремо від неї, будувати образ у «художньому гетто», у відокремленому  просторі.

А пишучи про власне дитинство – легко потрапити на гачок неправдоподібності. Тому й не достатньо сказати щось на кшталт:  «Я ще малий (…) і в моєму віці треба тішитися іншими почуттями, такими як радість, сміх, хороший настрій, гарна їжа, друзі…»,  аби читач повірив, що оповідь веде дитина, а не Лівін-автор в образі дитини.

Так само не спрацьовують постійні повтори про те, що у героя хороша фантазія, про життя у світі оригінальності й фантастичності. Тут недостатньо ілюстрацій у формі сяк-так переконливих пригодницьких епізодів. Тут і зараз, влітку 2016 року, епітети на кшталт  «…потяг «Червона Рута», який рухався зі швидкістю старезної черепахи…»  – то й зовсім є моветоном у кубі.

Та оскільки Лівін пише сам про себе – то розглядаймо цю книжку як автобіографічну. Але знову ж таки, біографії – це той жанр, який не завжди відрізняється філігранністю обробки матеріалу та майстерністю оповіді або форми. Це література для більш-менш обмеженого кола читачів, яких цікавить конкретна людина або епоха. От і виходить, що «Бабине літо» – це артефакт епохи вимушених копірайтерів, покоління #like_for_like, творчості для френдів та фолловерів. Але коли автори вже почнуть думати за ширше коло читачів?

Мрійникам-початківцям;

На пляжі;

У потязі;

Перегортаючи сторінки липкими від соку полуниць чи абрикосів пальцями.

Якщо ви очікуєте одкровень в дусі Голдена Колфілда;

Якщо впевнені, що солодке шкодить здоров’ю;

Якщо ви літом у селі в бабусі пасли корів і впали у болото;

Людям із авітамінозом.

 Тетяна Калитенко