У ґрунтовній передмові до збірки Маріанна Кіяновська дає ключі до її прочитання: «Є книги з особливими властивостями: вони відображають наші уявлення про теперішнє і минуле. І є такі, які взаємодіють з майбутнім — через теперішнє, через вібрації та мерехтіння, через нас — чоловіків, жінок і дітей. У свою чергу, «Чоловіки, жінки і діти» — книжка віршів, здатних взаємодіяти. Суттєво, однак, що це концентрована і багатозначна поезія наприкінці епохи, написана «без телевізора». З модерністською за своєю природою установкою на міфотворчість».

Нещодавно Юлія Мусаковська провела серію презентацій збірки у різних містах України, зокрема, побувала в Тернополі. Каже: «Хочу донести й озвучити цю книжку. Проговорити те, що  в ній та навколо неї», — отже, про це й поговорили.

ПРО НАПИСАННЯ

— Події останніх років, точніше, їхня кульмінація, були точкою неповернення: стало зрозуміло, що нічого вже не залишиться таким, як було раніше, а наше майбутнє буде іншим, аніж ми його собі уявляли. Думаю, ми складаємося з нас теперішніх, нас минулих і нас майбутніх; ми — це щось цілісне та комплексне. І ця книжка була спробою зрозуміти: чому все сталося так, як сталося, чому відбулися ці події та яке їхнє значення.

Постала потреба переосмислити все, починаючи від самого себе, закінчуючи соціумом і глобально-цивілізаційною площиною, потреба самоідентифікації та потреба зрозуміти, що буде далі. Ця збірка — своєрідний психоаналіз і самоаналіз. Це аналіз історії, але на рівні однієї людини, адже автор так чи інакше обмежений своїм світоглядом, своїм минулим, теперішнім і майбутнім. У книжці є текст «Тривожна валіза», де я заглядаю в історію своєї родини: в такий час як ніколи виникає інтерес до минулого — щоби нашаровуючи теперішнє, розуміти, куди рухаємося далі.

ПРО НАЗВУ

— Поєднання слів, використане для назви, є звичним для мови. Особливо часто його вживають, коли йдеться про жертв, так і кажуть: «Чоловіки, жінки і діти». Ця послідовність природна і не є чимось штучно створеним. Для мене ця книжка є дуже важливою — у ній відбувся перехід від «я» до «ми»: всі ці чоловіки, жінки і діти — це, власне, ті поняття, вкладені у «ми». Чоловіки, жінки і діти не можуть існувати відокремлено, у вакуумі — вони існують у структурі багатьох інших речей. Навколо них неминуче існує багато іншого. Тому цю назву можна трактувати як саму в собі та як частину чогось більшого. «Чоловіки, жінки і діти» — це штамп, який перестає бути штампом у певному контексті, яким є події останніх років.

ПРО ВПЛИВ

— Ця збірка мене виснажила — настільки довелося в неї енергетично вкластися. Але її неможливо було не написати. Після цієї книжки складно вдаються нові тексти. Таке відчуття, що я видихнула, і потрібно певний час помовчати. Якщо говорити про попередню збірку — «Полювання на тишу», то після кожного її тексту я могла видихнути, в ній між віршами є простір. А тут його немає, ця книжка — як одне пульсуюче, живе ціле, у ній  вогонь та кров.

ПРО АРХАЇЧНЕ

— Концептуальна лінія книжки — спроба створити цих чоловіків, жінок і дітей заново, подивитися, з чого вони складаються. Спочатку — глина, з якої створено людину, в останніх подіях відбулося перетворення всієї нації, суспільства  — в нашу глину заклався залізний каркас. Потім глина запікається у вогні.

У книжці є первісна, архаїчна площина. До того, як почалися болючі та важливі події, у мене загострився інтерес до архаїки. Це зовсім інша цивілізація, котра співіснує з нашою сучасною урбаністичною. Мені було важливо показати, що є речі, котрі співіснують, і це ті речі, котрі, здається, не можуть бути поруч у той самий час і практично в одному й тому ж місці. Якщо згадати текст зі збірки, який починається словами: «У жінок цього селища», то йдеться не зовсім про селище. Селище — це вся Україна, бо попри те, що ми вважаємо себе прогресивними та демократичними, скажімо в питаннях гендеру, ми реально позаду, якщо порівняти з іншими європейськими країнами.

Цей інтерес до архаїки, як я потім зрозуміла, був недаремним. Це несподіване бажання зазирнути в минуле означало, що щось має статися. Минуле насправді містить відповіді на багато запитань. Зокрема, важливим є питання: чому прогресивні зміни відбуваються не так швидко, як нам би хотілося?

ПОЕТ І ВІЙНА

— У такі часи поет має проговорювати те, що відбувається — так розшифровується багато речей. Також варто ділитися світлом, говорити про те, що надія є. І насамперед автор робить це з егоїстичних міркувань, для самого себе своєрідна психотерапія, а тоді вже транслює на аудиторію. Автор є ретранслятором і провідником. Іноді навіть здається, що втрачаєш свою ідентичність, що ти — призма, крізь яку проходить щось набагато важливіше.

Звісно, ці події я переживаю передусім як дружина та мати, тим більше — як мати хлопчика. Зараз матері хлопчиків мають особливий страх і тривогу, тому що виховують хлопців, котрі в майбутньому можуть піти воювати. Ми тепер думаємо про такі речі, про які раніше не думали — адже ні ми, ні покоління наших батьків не переживали війни. Ми розуміємо, що наші діти виростатимуть іншими. Вони вже мають опосередкований досвід війни, і він їх змінить. Думаю, вони вже матимуть свій металевий стержень. Ці зміни відбуваються, вони безповоротні. Попри те, хочемо ми того, чи ні.

СТРАХ І НАПРУЖЕНІСТЬ

Відчуття тривоги та страху стали частиною нашої буденності, чимось природним і практично нормальним. Якщо перші втрати сприймалися дуже гостро, тепер, хоч як це жахливо, вони стали частиною нашої реальності, й біль притупився. Це страшно. Ми звикли жити в стані війни.

Наша мова під час війни змінюється. Про це багато говорили й говорять. Мова війни спонукає до того, що люди вживають зовсім інші слова, із зовсім іншим емоційним градусом. Тривога, страх стали частиною мови. Багато імпульсивності, різких слів, які деякі автори в мирних умовах просто не дозволили б собі вживати, стали частиною повсякденної, а також літературної мови.

Важливо, щоби в нашу літературу не увійшла мова ненависті, щоби ми зупинилися там, де є тривога та страх, імпульси та інстинкти. Щоби ми не стали тими, що ненавидять у своїй мові. Іноді відчуваю дуже сильну потребу в гострих словах і фразах, а тоді говорю собі: «Стоп». Ми маємо розуміти, що реальність потребує різких дій, але важливо не отруїти  ненавистю самих себе і мову.

Відсутність гострих країв у цій книжці спричинена тим, що я фізично перебуваю далеко від епіцентру подій. Знову ж таки, перебуваючи далеко від подій, іноді можна побачити big picture, зрозуміти, як це в загальному вплинуло й впливатиме на нас, зрозуміти, що відбувається навколо.

ПРО СПІВПРАЦЮ

Ця збірка, як глина, надавала їй форми разом з «Аграфкою». Вони сприйняли книжку як власну — вони її пережили та переосмислили, тому візуальні образи в ній дуже гострі, влучні та органічні. Ми кілька разів зустрічалися, говорили про рукопис. Концепція третього розділу — «Залізо» — народилася після обговорення, для нього написано однойменний вірш. На презентації збірки у Львові Катя Міхаліцина зауважила, що це вірш, який містить відповіді на багато запитань, що є у книжці, пояснює її концепцію, це своєрідний ключ.

Передмову написала Маріанна Кіяновська — це була її ініціатива. Для мене це дуже важливо. Передмова, на мою думку, є вагомим самостійним багатоплощинним твором. Те, про що написала Маріанна Кіяновська, стосується не тільки збірки, йдеться про глобальніші речі, зокрема, вона говорить і про текст як рушій змін.+

Розмовляла Анна ЗОЛОТНЮК