"Останнім часом почастішали випадки…"

Пригадуєте це формулювання, впізнаєте його?

Ось і я можу сказати: в мене останнім часом почастішали випадки, коли з Польщі запитують про наше, українців, актуальне ставлення до поляків. Запитують і друзі, і знайомі, і просто журналісти. Почалося це, власне кажучи, ще наприкінці осені, коли в мене протягом тижня відбувалися зустрічі з польськими читачами і презентації нових книжок. З тих шести зустрічей не було жодної, щоб хтось із публіки чи й сам модератор не поцікавився тим, як українці сьогодні ставляться до поляків. Почалось усе восени, а триває дотепер.

Те, що поляки про таке постійно запитують, я наважуся пояснити їхнім завищеним очікуванням нашої вдячності. Вони справді зробили (і досі роблять) багато важливих речей, тож ми не повинні забувати ні масових проукраїнських маніфестацій у польських містах, ні сталої й дуже кваліфікованої уваги їхніх найвпливовіших медій, ні зібраних для нас коштів чи медикаментів, ні повсюдних синьо-жовтих прапорів і стрічок, ні врятованих у їхніх шпиталях бійців та активістів, ні української рок-музики на їхніх ефемках (останньої там навіть більше, ніж тут). Книжок, документальних і напів-, на тему Майдану та війни з Росією, вони також видали в себе вже, здається, більше, ніж ми. А ще ж виставки й вистави, кінопокази, вечори пам´яті, перформенси, процесії, пікети, концерти. України в Польщі стільки, що газети починають спекулювати: через наплив наших студентів польська молодь стає меншиною в польських університетах.

Але чому я вважаю очікування поляків завищеними? Іншими словами – чому наша вдячність не є аж такою бурхливою, як вони сподівалися б, а радше доволі стриманою, щоб не сказати скептичною?

По-перше, поляки – у переважній більшості – здається, не усвідомили нашої травми. При цьому вона не просто не затягується: російський агресор усіляко її поглиблює, поставивши собі за мету довести її до несумісності з життям. У таких умовах ми, м´яко кажучи, не цілком уважні щодо проявів солідарності на рівні молебня або концерту. Краще б ви, друзі, допомогли зброєю. Тією, що її тепер прийнято називати летальною.

По-друге, ми взагалі стали іншими. Ми вже ніколи не будемо такими дурними і добрими, як перед Майданом. А тепер ще й війна. У нас відбулося й відбувається щось таке, чого не знала жодна оксамитова революція, тож і арсенал оксамитових революцій (ті ж таки концерти-перформенси на нашу підтримку) видається нам і недостатнім, і несуттєвим. Достатньою ж і суттєвою була б уже згадувана летальна зброя, але до неї зась.

Ну а по-третє, не тільки ми, а й поляки стали іншими. І деякі з них уже кажуть мені: "Нам, європейцям, так важко вас зрозуміти".

От і в сьогоднішніх новинах я читаю щось подібне: "Президент Польщі Броніслав Коморовський визнав, що наразі немає умов прийняття України до НАТО, але в цьому питанні не варто вживати слово "ніколи". "Мусимо бути чесними і визнати, що сьогодні НАТО загалом не може прийняти Україну. Однак не варто говорити, що цього ніколи не станеться", – сказав він".

Якби це говорив президент Франції, прем´єр Італії чи уявний канцлер Німеччини, то можна було б констатувати навіть певний прогрес – ого, вони вже навіть не кажуть нам "ніколи"! Але Польща тому й була завжди Польщею, що в "українському питанні" завжди виривалася з євросоюзівського нудного мейнстриму і говорила власним радикальним голосом: Україні – якомога скоріше членство в НАТО та ЄС! Польща була таким собі екстремістом від європейської дипломатії, вона хуліганила, зухвало ламаючи стереотипи західних європейців, і вперто гнула свою лінію – не покидайте Україну, не залишайте її напризволяще. За це з неї спершу багато хто глузував, а багато хто через неї жахливо дратувався. Тільки от і рахуватися з нею врешті почали саме завдяки цьому.

Можна сказати, що своєю багаторічною проукраїнською лінією Польща створила свою цілком респектабельну унікальність в ЄС. І те, що саме поляк, донедавна прем´єр країни Туск, отримав головування в Європейській раді, стало можливим зокрема й тому, що є Україна і є кляте "українське питання". І в цьому факті – визнання європейської спільноти: поляки мали рацію, хоч Європа і глузувала, і дратувалася.

Тож я, їй-богу, не розумію, звідки це бажання заспівати в унісон з усіма безпорадними нормандськими олландами і меркель. Адже саме Польща вустами свого президента могла б запропонувати нині чергове "екстремістське" й "хуліганське" рішення – негайне запрошення України до НАТО.

Я переконаний, що все одно доведеться. По-іншому з Росією вже не вийде. Тож краще раніше, ніж пізніше. А поки що, відповідаючи польським друзям і журналістам, пишу: "Ми дуже цінуємо вашу підтримку й ніколи її не забудемо. Але наш фаворит – Литва".