Минулий 2014-й рік засвідчив появу «імперії зла». Тобто вона не з’явилася нізвідки, і, очевидно, існувала до цього, просто в світі, як також і ми, українці, її так не сприймали.

Відтак для жителів України, незалежно від того, якою мовою вони розмовляють, раптом стало важливим дистанціюватися від ворога, замінити теплі абстрактні думки про «дружбу братніх народів» на більш-менш реальне усвідомлення небезпеки російської агресії. А це убивства на мітингах на підтримку Майдану, катування українських патріотів і звірячі вбивства їх, обстріли й убивства мирного населення з важкого озброєння, грабунок людей на окупованих територіях і мародерство, катування й моральні знущання з полонених українських військових, голодні смерті через нездатність терористів соціально забезпечити населення Донбасу, диверсії на інфраструктурних об’єктах, терористичні акти…

Не в останню чергу ця агресія перетворила роками налагоджену інфраструктуру країни на інваліда, який не може обійтися без сторонньої допомоги. Відсутність донбаського енергетичного вугілля на ТЕС і ТЕЦ стала причиною віялових відключень електроенергії, масових невдоволень і протестів у низці регіонів. Як наслідок, уряду довелося закупляти як вугілля, так і електроенергію в країни-окупанта, через що іще в декілька разів збільшилася енергозалежність України від Росії.

Звичайно, можна нарікати на олігархічну «бізнесову» модель, коли донецькі «підприємці» купляли вугілля в своєї ж шахти для свого ж обленерго, отримуючи як гроші за поставлені послуги від споживачів, так і солідні державні дотації. Саме тому вони роками нічого не робили для модернізації ТЕС і ТЕЦ.

Авжеж, усе це треба аналізувати для того, аби позбавити всіх олігархів без винятку того фатального негативного впливу, який вони мали й мають на розвиток України.

Для цього не обов’язково затівати черговий Майдан.

Для цього треба гранично ясно зрозуміти те, який реванш вони готують в інформаційному плані, бо ж більшість телеканалів залишаються під їхнім безпосереднім впливом. Насамперед, попри зрушення в свідомості великої частини українців, олігархам легше управляти маргіналізованою зубожілою масою, не здатною до самостійного критичного осмислення подій, явищ, фактів. Саме тому існує на одному з центральних телеканалів сатиричний проект, що він успішно проіснував протягом усього часу перебування Януковича при владі, який демонстрував і продовжує демонструвати український політикум як збіговисько тупоумних блазнів, які керуються часто просто фізіологічними мотиваціями. Якщо ви думаєте, що такі сценарії не розроблялися у ФСБ, то ви помиляєтеся.

Саме тому призначені олігархами телеменеджери не поспішають відмовлятися від продукції «руского міра». Ті самі Кіркорови, Задорнови та Галкіни на тих самих новорічних «аганьках» чекають споживачів зомбоящика. Знайомі, майже рідні, упізнавані обличчя… Знову будуть серіали наступного року про їхніх чесних ментів, справедливих прокурорів, героїчних енкаведистів, ефективних детективів і веселі родини... І можна споживати все це бездумно, не замислюючись над тим, що вони «працюють» на контрасті, по-перше, «братський» агітпроп рекламує своїх героїв, а таких у хохлів просто нема, бо ледачі, бо все віддали у відання «старшому брату», а по-друге, нав’язується уявлення про одне коріння, культурну й побутову спільність.

То будемо й надалі мазохістами? Споживатимемо й надалі весь цей «джентльменський» набір, а потім дивуватимемося з того, що переважна більшість росіян заперечує самостійне існування України? Та ми ж самі кожного дня це самостійне існування заперечуємо…

Колись за часів Кучми я мав дискусію з радянським дисидентом Володимиром Малинковичем. Не обізнаний із усіма нюансами ідеологічних настанов проросійської інтелігенції в Україні, я щиро думав, що людина, яка якимось чином постраждала від радянської влади, повинна мати прогресивні думки… Ні, не повинна. Малинкович заспівав стару пісню про вищість російської культури над українською. Мовляв, у нас є Достоєвський із Толстим і Булгаков із Пушкіним. Я хоч і був заскочений зненацька, але відповів, що це ні про що не свідчить. У нас є свої письменники. Про Шевченка не згадував, бо це було б тривіально. Згадав про Свидницького, Семенка та Андріяшика. Додав, що якби Україна мала б безперервну традицію державності, то змогла б краще популяризувати творчість своїх видатних діячів культури.

А хіба, якби ми не знали Достоєвського з Пушкіним, а знали б, приміром, Шекспіра, Байрона, Гакслі та Фіцжеральда, то були б культурно меншовартіснішими за росіян? Навряд чи. А хіба у фінів і поляків культура чимось гірша за російську?

Різниця між нами та фінами з поляками в тому, що їм не треба жодних посередників у сприйманні життя, світу, інших культур, філософії, науки… А наші олігархи хочуть бути посередниками посередників. Саме тому ми й не живемо як ті фіни й поляки. Бо нашими умами століттями намагаються керувати з Кремля.

А ми створюємо мало, як зараз модно казати, свого креативного продукту, отже, й мало його споживаємо, маємо небагато роботи (і роботи як праці, і роботи для мізків), бо все можна отримати нібито «на шару» від «старшого брата», цивілізаційні цінності якого насправді є телевізійною імітацією таких. І в цьому останнім часом ми неодноразово переконувалися.

На жаль, в консервації таких станів плекання української вторинності, ледарства й небажання мислити, а не йти бездумно за маніпуляторами, зацікавлені також численні «прокладки» з кишенями, набитими грошима.

Нам треба їх усіх вигнати зі своєї голови раз і назавжди. А отже, і з телевізора також.

 Костянтин Коверзнєв